Львів 15 падолиста 1917.
"Право самоозначеня" — що се значить? Що інтересований нарід має сам означити, що з ним має бути під державним оглядом.
Народи, що перед війною мали свою власну державу, вже тим самим здїйснили своє право самоозначеня. На скільки вони в війнї свою державну незалежність утратили, право самоозначеня є для них рівнозначне з правом відзисканя втраченої державности.
А народи, які перед війною власної держави не мали? Втрату державної самостійности приносили народам усе зверхні, примусові обставини; нїякий нарід не зрік ся добровільно своєї держави, не піддав ся добровільно панованю сусїда. І так само між народами, позбавленими власної державности, нема анї одного, який погодив ся би з станом залежности, який не лелїяв би в своїй душі ідеалу державної самостійности.
Державне право знає ріжні ступнї залежности й незалежности (се дві сторони тої самої медалї) народу в не-своїй державі. Полїтична автономія національної території є одним з тих ступнів, на якім залежність є розмірно мала, незалежність розмірно велика федеративний лад держави, зложеної з рівнорядних автономних одиниць, залежність ще зменшує, а незалежність ще збільшує.
Одначе ідеалом кождого народу остає повна незалежність, повна власна державність.
І коли б полїтична мова була щирійша, то понятє "право самоозначеня" повинно би бути заступлене понятєм "право власної держави". Бо коли б так справдї кождий з народів, позбавлених власної державности, поставити в відносини зовсїм свобідного виконаня права самоозначеня і запитати, нехай він сам означить свою долю, — то не можна мати сумнїву, що відповідь звучала би: Хочу бути вільним, незалежним господарем своєї землї!" А найбільшу міру свободи й незалежности дає тепер своя власна держава.
Замість права самоозначеня — український нарід Східної Галичини мав-би бути прилучений до польської держави. Чи може бути більша неґація права самоозначеня народу? Цїла історія українського народу Східної Галичини всїм своїм змістом кличе: "Не хочемо Польщі!" Тут не треба аж плєбісциту. Адже навіть польська наука і статистика не заперечує, що Східна Галичина має споконвічну українську більшість населеня. А як ся більшість виконала-би своє право самоозначеня в відношеню до пляну прилученя Галичини до Польщі, — про се не може бути нїякого сумнїву.
Та хоч осередні держави не можуть мати нїякого сумнїву що-до сього, треба нам з цїлою силою піднести наш голос і кинути його на вагу справи.
Наша парляментарна репрезентація зробила своє, виступивши на першу вістку з рішучим протестом у парляментї, де знайшла загальне зрозумінє й підпертє. Вона очевидно буде й на далї стояти на сторожи нашого права самоозначеня.
За своєю парляментарною репрезентацією повинен стати сильним оборонним валом проти анексійних забаганок Польщі весь український загал. Не маємо змоги перевести в сїй хвилї плєбісцит, — але маємо змогу устроїти суроґат плєбісциту і виявити волю цїлого нашого народу в петиціях, які повинні бути звернені до отсих міродатних чинників: до корони, до президента мінїстрів і до мінїстра заграничних справ.
Не тільки полїтичні орґанїзації, але кожда місцевість має право і обовязок вислати такі петиції, кожда особа від дїтий до старцїв має право і обовязок їх підписати. Питаємо: Чи хоче старий дїдусь або бабуся, щоби їх внуки належали до Польщі? Чи хочуть батько й мати, щоб їх дїти — не тільки живущі, але й ті, що ще колись прийдуть на світ, — служити в польськім війску? Скільки українського населеня, стільки підписів повинно бути на петиціях, бо се є справа всїх, бо нїхто з нас не хоче йти під Польщу. Підписуйте й найменші дїти, бо й та дитина, що тепер ссе молоко матери, як найбільшу кривду відчує занедбанє матери, коли б вона тепер не прилучила ся до протесту проти віддаваня її — під польську державу!
Наш клич: Устроюймо плєбісцит! Нехай корона, президент мінїстрів і мінїстер заграничних справ знають, що український нарід Східної Галичини не піде під Польщу!
[Дїло]