16 листопада у Великому залі Львівської національної музичної академії ім. М.В.Лисенка відбудеться презентація книги Марії Галій «Нестор Горницький». Читачеві, який запитає: «А хто це?», – пропонуємо цей текст.
Дивна то річ – пам’ять. Вже не раз переконувався, що пригадається у сні або внаслідок асоціації хтось знайомий, а потім виявляється, що в нього скоро день народження, або в нього саме в цей момент було дуже тяжке і відповідальне випробування, або ж підійшла ювілейна річниця, когось із патріархів родини, хто вже відійшов від земного життя.
Нагадав мені про вуйця Нестора Горницького герой третьої пісні „Одісеї” Гомера, Нестор, коли читав її в Америці перед відвідинами давньогрецького відділу „Метрополітен музею” у Нью-Йорку. Виявилося, що 3 лютого 2006 року було 100 років з дня його народження. Але записав той спогад ще тоді в Оксани Кровицької, моєї двоюрідної сестри в Нью-Рошелі.
Саме вуйцьо Нестор від самого початку захопив Оксану ідеєю бути оперною співачкою, і вона сьогодні досягла висот світової оперної слави. Тож чую своїм обов’язком розповісти про цього скромного, але великого чоловіка, який значно долучився не лише до формування нашої з Оксаною долі, але й до формування музичного і загальнокультурного обличчя Львова.
Оксана Кровицька – Маженка в опері "Продана наречена"
Я завжди знав його сивим, але спочатку з темно-сивими пасмами волосся, яке зачісувалося назад і закручувалося нагорі з боків хвилями, що робило його подібним на сича, чи вухату сову. Разом з пухнатими густими бровами і гостро-лагідним енергійним поглядом це додавало йому поважності, неповторності. Мені здавалося, що вуйцьо Нестор наймудріший. І це дійсно було так в родині. Надто багато не говорив. Цим займалася його дружина цьоця Люся, жінка неймовірної елегантності (навіть в шляфроку й капцях) і терплячості з великосвітськими манерами й зворотами мови.
Та суперечок між ними я ніколи не чув. Всі його зауваження були на підтвердження й уточнення її думки. Вони були однодумцями в естетичних уподобаннях, політичних поглядах, домашніх справах. Та Нестор мав дуже тверді принципи, погляди й переконання, й у м’якій формі вмів настояти й переконати. Хоча зрідка для більшого ефекту вмів ужити й гіперболу чи гротеск.
Замолоду він був дуже вродливим – білолицим, з кучерявим чубом (поетичний образ ліричного коханця). Завжди чисто виголений, з високим чолом і глибокими голубими очима, що кругло дивилися з-під дуже кошлатих брів. Велика родимка на щоці, кілька волосків на вухах. Час від часу нервово, але по-доброму примружується і відрухово потягає плечем, ніби збирається диригувати.
Він був диригентом, керівником кількох оркестрів і хорів, оперним співаком, ведучим тенором у театрі Йосифа Стадника, директором власного театру „Веселка”, музикантом–універсалом у широкому розумінні, аранжувальником, досконалим контрабасистом, драматичним актором, хормейстером, скрипалем, піаністом, теоретиком співочої науки. Вдома в Горницьких на Васнєцова були скрипки, валторни, туба, два фортепіани. Але, перш за все, він був учителем вокалу, великим педагогом. До нього приходили на приватні студії оперного співу студентки консерваторії, аматорського театру, оперної студії. Він завжди працював. Ніколи не марнував часу. Постійно робив оркестровки, розписував ноти, підбирав репертуар для двох хорів, що вела цьоця Люся, його дружина. Разом вони зібрали неймовірну колекцію музичних платівок, переважно оперного співу.
Він був дуже інтелігентна і справедлива людина. Мав дуже високі ідеали, і на них скеровував інших, заохочував досягати їх. Для Оксани він був прикладом у всьому, як і для цілої родини. З нього брали приклад.
Під час німецької окупації Нестор Горницький диригував усіма українськими виставами в опері. Дещо написала про це Оксана Паламарчук у книзі „А музи не мовчали”. Активно сприяв національно-визвольному руху.
Вчив Оксану Ярему (Кровицьку) гри на фортепіано з п’яти років, а далі – співу. Був у цьому дуже вимогливим, але вмів заохотити талановиту дитину. У клубі „Львівсільмаш” він керував аматорським оперним театром, у якому на дуже високому рівні ставили „Катерину” Аркаса, „Наталку Полтавку” Лисенка, „Запорожця за Дунаєм” Гулака-Артемовського, «Назара Стодолю» Данькевича. У театрі співали тато Роман і мама Галина Яреми і сама Оксанка. Репетиції часто проходили на його квартирі, діти в тім росли – і Оксана, і Тарас, і я.
Оксана Кровицька з батьком Романом Яремою, мамою Галиною Яремою та сестрою Наталею
Оксана, коли була мала, то була впевнена, що Вуйцьо Нестор такий розумний, що боялася при ньому погане думати, бо вуйцьо буде знати, про що вона думає. Він був строгий, любив порядок, і від всіх вимагав організованості, приготованості до праці, настроєності на репетицію, порядку і дисципліни. Але був і страшенно люблячим.
Цьоця Люся прекрасно готувала все – від росолу і вареників до чудових сирників, медівників, тортів. Кожен раз вуйцьо Нестор цілував її в руку, і казав: „Дякую Люсінько!”. Вона завжди виглядала світською дамою з вищого товариства і завжди була тонко підмальована й зачесана, навіть качаючи тісто на кухні. Вуйцьо Нестор до кухні не пхався. Там княжила цьоця Люся. Зате він був Бог-Олімпієць у світлиці з роялем, яка виходила на вулицю Васнєцова (нині Григорія Смольського), заповненій книгами, плпатівками і нотами. Там були два латунні ліжка, між ними лежала шкіра бурого ведмедя.
З Люсею Нестор був знайомий ще перед війною, але побралися вони в 1947 році. Коли у 1939-му створилася капела „Трембіта”, Люся була серед її засновників – разом з Є.Вахняком, Д.Угрин, С.Хариною, Оробцем, С.Орищин. Війна застала їх на гастролях у Саратові. Хор евакуювали до Алма-Ати. Цьоця Люся запровадила штраф у скарбничку: за кожне російське слово – 10-20 коп. Так назбиралася колекція монет від 1925-го до 1954 року – десь 5-6 кг. Як говориться, кесарю – кесареве, тобто, російські гроші за російські слова (і ті, й інші нам непотрібні). Всі вони є, але вже не дійсні. Віддали їх мені, а я – приятелеві Грицеві, який пуансоном і матрицею перекарбовує їх на срібняки Володимира з тризубом на різних святах і фестивалях для туристів.
До Львова повернулися у 1944-му разом з фронтом, співаючи для солдатів.
Після війни, в 1955 році загинув син Нестора Горницького, Модест, їдучи на жнива в Кіровоград. Вони з другом Юрком Соломчаком знімали з даху потяга студента. Його врятували – самі згинули. Особиста трагедія не відбилася на жертовній праці для українського мистецтва для музики і співу.
У помешканні на Васнєцова разом жили і бували багато людей. Часто приїздили родичі зі Старого Самбора: бабця Яремова Кароля (мама Романа Яреми), його брат Осипко, доньки його Муся та Галя. А ще перед тим вуйко Ромко привів дружину Галю, а потім з’явилася Оксанка, відтак Наталя. До них у гості приходили надовго сім’я Волощаків з дітьми. Часом товклися ми там під столом у вітальні, на балконі, на сходах, на подвір’ї чи в кухні цілою зграєю, і на всіх нас готувала цьоця Люся прозорий росіл, шницельки з бульбою, вареники чи голубці. Пам’ятаю, страви були завжди вишукані, а маківники, медівники та пампухи – пишні. Виразним символом такої жертовності Горницьких для мене є образ Софії (Мудрості) в формі пелікана, що є на фасаді будинку №8 вулиці Дніпровської у Львові.
Роман Ярема та Марія Галій
Цьоці з мамами любили розмовляти про переписи страв, та так смачно, що захопили цим і чоловіків. Донині батько Оксани, Роман Ярема, готує й випікає найкраще в родині.
Вуйцьо Нестор перевіряв нам голоси і виявив, що у мене „благенький тенорок” (десь так у 7-8 класі), і це мене зачепило за живе, бо я дуже любив співати. Десь через три роки він сказав, що в мене з’явився „можливий баритон”. Але порадив мені не співати „в ніс”, а співати сильним відкритим голосом, як співають жінки на селі в степу, маючи на увазі, що дихати треба низом легенів, як духовики, а не поверхневим диханням, як спринтери.
Головне, що Нестор Модестович підготував до друку дуже цікаву і потрібну книжку про фізіологічну суть вокалу з малюнками зв’язок і гортані, язика, язичка дихального апарату і звукових резонаторів. Над нею він працював із художником і лікарем.
Коротко суть книги він виклав мені приблизно так: „Голос у співаків визначають „на інтуїцію” педагоги, а самих їх по-різному вчили і невідомо, хто. Як, до прикладу, у фільмі „Дударики” про Миколу Леонтовича [до речі, теж нашого далекого родича через Льва Вікторовича Ілашевича (1875-1951), чоловіка бабциної сестри, цьоці Мері з Рудна – Марії Сидорівни (1893-1978) – Ю.В.]. У фільмі одній дівці з Росії педагог консерваторії визначив голос як „женскій народний бас”. Дуже часто через те студенти співають не своїм голосом, є затисненими і надривають собі зв’язки. Фактично співак проживає несвоє життя.”
А все пояснював вуйцьо Нестор дуже просто. Ця теорія після опублікування могла би стати абеткою, базовою теорією співу у світовому масштабі, як світової слави набув через американські фільми „Щедрик” Леонтовича (і я читав, що авторство її приписують Лєону Товічу). Ця теорія є універсальною, як і поняття „жінка” та „чоловік”, не зважаючи на раси, соціальні й майнові стани, на вік і на здоров’я.
Кожна людина має задані від природи особливості своєї конструкції – скелету та м’язів, які вона не може змінити, лише може розвинути у бажаному напрямку. У кожної людини, при проходженні повітря, дозованого легенями, ротом і язиком, через голосові зв’язки, їх скорочення та видовження, звук резонує в іншому резонаторі (порожнині скелета). Так нижчі тони (коротші зв’язки) резонують у діафрагмі (грудний голос), ледь вищі – в грудях, ще вищі – в лобових гайморових порожнинах, найвищі – в потиличній частині голови біля вух. У кожної людини є індивідуальною частота хвилі (або ж висота звуку), на якій відбувається перехід основної звукової маси з одного резонатора в інший. Перед педагогом стоїть лише завдання під час розспівки учня визначити, коли, на якій ноті відбувається перехід, а тоді вже за складеною на основі 50-річної практики Нестора Горницького таблиці визначити голос: бас, баритон, тенор, альт, мецо-сопрано, драматичне сопрано чи колоратура.
Ще запам’ятався мені вуйцьо Нестор тим, що орієнтовно в 1964-1965 роках, коли влітку щонеділі на літній естраді в Парку культури грав симфонічний оркестр, то й він грав у ньому, а ми, всі діти з батьками, ходили і слухали. А далі почалася сумна історія занепаду парку й «руйнації дитинства». З усіх його ефемерностей пам’ятаються лише моменти, забарвлені емоціями, враженнями, любов’ю, мистецтвом. Тому вуйцьо Нестор і його помешкання запам’яталися глибоко.
13.07.2005 -13.03.2006
Атмосфера гостинного та таємничого дому Горницьких спонукала мене написати роман про дитячі роки «Левова Брама». Ось фрагменти з нього, що ледь проявляють той чар загадковості.
Там, де народилася тайна
Він і раніше бував тут, у цих старовинних темних таємничих покоях, і бачив килимок з вовком над ліжечком дворідної сестри Оксанки. Він любив тут ховатися з нею під вишневим оксамитним убрусом на круглому тяжкому столі з лев’ячими ногами і бавився на величезній, трохи витертій від давнини, ведмежій шкурі з головою, чомусь зовсім не страшною, хоч вона мала чорні очі, як живі і білі зуби. Але вона пахла якось затишно – хатніми капцями, молями, старими паперами, нафталіною, полином, свічками, тубою, валторною і скрипками, що стояли на стародавній темно-вишневій різьбленій шафі з горіху та карельської берези, а ще нотами, чорним роялем і величезним контрабасом за ним.
Інша кімната, більша й темніша, ніж кабінет-спальня, з одним вікном на подвір’я і загальний балкон пахла великим люстром-свічадом в чорній рамі, з мармуровим столиком і масою темно-синіх, зелених і кармінових пляшечок з парфумами і великих флаконів Eau de Cologne, зі страшним регочучим монахом, з порцеляновими й бронзовими фігурками мопсів, котів, лисичок, такс, бульдогів, зайченят і слоників, які він по одній випрошував собі на подарунки, і вже мав двох песиків, дівчинку, котика, зайчика і бронзового бульдога.
Вона пахла також великим круглим столом, що розсувався на уродини і Різдво, з шовковим малиновим абажуром з френзелями над ним, чайними бамбуковими розкладними столиками з порцеляновою в квіти, стільницею, китайськими вазами, білими мармуровими і чорними ебеновими слонами, різьбленим бивнем, дерев’яними верблюдами й орлами, різьбленими тарелями і рушниками на образах, килимами і похмурими таємничими картинами у золотих рамах на стінах, шоломами-моріонами на шафі, театром, висохлими квітами, зачаєними до пори у тьмавих кутках під стелею і на люстрі, найвищими нотами «соль» і «ля» другої октави сопранових партій.
На одній із них широке плесо нічного ставу зі скелею, що виступає з води схожою на голову померлого Шевченка. На іншій розлитий Дніпро і стріхи хат затоплених водою, ще інша – вечірнє сонце пробивається крізь гущавину темного лісу. Портрет вишуканої дами з вірлиними бровами в капелюшку – цьоця Люся.
Все помешкання дихало старовиною, порядком і таємничістю. Заворожувала нею велика картина на стіні над широким низьким креденсом з кришталевими вазами, келихами, цукорничками, салітерками, карафами, фужерами, кльошами та келішками, яких було безліч. На ній у широкій золотій рамі серед ставка, порослого лілеями й очеретом, здіймалося кілька сірих каменів, порослих плющем, ніби руїни, на яких відбився відблиск місяця, що пробивався крізь імлисту сутінь невідомого світанку чи вечора. А на камені напівлежала бліда русалка в рожевій сукні з медовим волоссям і сріблястим хвостом. Ця елегійна передвечірня картина ніби затягала у себе Модестів погляд, вабила незворушністю, і букви, написані незрозумілим тайнописом на похиленому могильному камені на ній були, ніби заклятим кодом брами вічності. Римський цвинтар над галльським* болотом. Зудар двох епох, їх загибель і вікова тиша Каролінгів, прикрита пуп’янками латаття. Хтось мусив відповідати за цю незворушність. Десь мали бути ключі від неї. Але русалка також скам’яніла, як і все довкруг.
*галльський – історична назва галлів, кельтів (сучасних французів)
7. Ключі
Вони – ці ключі від брами вічності мусили бути сховані десь тут, і хтось мусив знати де. Модест з дня на день переконувався в цьому. Треба було лише підслухати закляття, промовлене хранителем таїни, і промовити його у нічній тиші, коли нікого не буде. Тоді десь розсунуться потайні дверцята, чи шухляда, чи скринька, чи стіна, і там лежатиме він – головний ключ. Може такий великий, як від ратушевої вежі –залізний і кований, як той, котрим бабця Ганя відчиняла вежу, коли повела його височенними дерев’яними сходами аж до годинника і дзвону, що відбивав час на вежі щочверть години, – щоби показати Львів з високости. А, може, й ще більший, що його й не піднесеш, і його може підняти лише той найбільший на світі лев, що стереже львівську браму. А, може, той ключ зовсім мацюпусінький, який би пасував жабці чи улану з олова на конику. Але таки ні – він мав би бути великим, з багатьма шийками і прикрасами, з карбованими знаками незрозумілих літер і цифр, які би мали співпасти з літерами і цифрами біля отвору тайнобрами, або дзеркально, або, склавши разом їх, утворюючи страшне закляття, невідворотне, як хвилясте лезо меча фламера* з історичного музею, яким перетинали людину навпіл у двобої Божого Суду.
Що більше відкривав перед Модестом своїх закапелків, то більше він губився у здогадах, де має бути той ключ і де та брама, де ті шнурки, важелі, триби, підойми механізму її відкривання, і чи варто їх приводити в рух? Бо вже цей знаний світ – такий неосяжний, що, далебі, не відомо, де його край і межа, і яка його мета. Що там за брамою таїни? Може, край світу, провалля і вічне падіння, як то бувало у снах, коли хворів? Може, темрява чи безліч інших брам, чи вогонь, чи вода, чи потвори з передісторичного лісу, чи дудніння ніг мамутів*, слонів і гіпопотамів, що колонами підіймаються вгору і кудись ідуть, а ти мусиш бігти поміж них, бо кожен їх крок може тебе роздусити, як мишку, і не можеш спинитися, а сили полишають? Але все ж там є щось, і все довкола у цьому місці шепоче, що десь мусить бути таємний вхід.
Йому не раз снилося, що заходить у потаємну браму і під кам’яними сходами, або у склепі знаходить великий скарб. Ні то не було золото, ні срібло, ні діаманти. То була зброя – старовинні мечі, шоломи, списи, луки, пістолі, мушкети, щити, келепи*, куші, кинджали, стилети, моргенштерни*), ятагани – уся дорогоцінна зброя середньовіччя.
*фламер – дворучний меч з хвилястим лезом, схожим на полум’я.
*мамут – мамонт,
*келеп – старовинна ручна зброя, що має форму молота на держаку,
*моргенштерн – (ранкова зірка – нім.) Вид холодної зброї – спис.
8. Мовчання слів
Модест шукав відповіді всюди, де міг, – у натяках, знаках, між сторінок Брокгавзу, у підслуханих словах і фразах. Ховався під убрусом з френзлями круглого стола. Коли до цьоці Каролюсі мав хтось прийти на гадання, і коли тільки гойднувся і задзвенів дзвінок на дверях, він вже був там. Він бачив, як вуйцьо Нестор, звівши кошлаті брови, ковзав шкіряними капцями по килиму до гардин входу з темними дубовими дверима за ними, і зустрічав гостю, а з кухні йшли пухнасті капці цьоці Люсі, а капці вуйця випливали іншим хідником-доріжкою до кімнати з фортепіаном, двері зачинялися, і в напівсутінок вітальні з-під них просочувалася лише цівка вранішнього сонця, золотава щілина, що так вабила тим, що ж відбувалося там, звідки долинали низькі оксамитні тони контроктави і субконтроктави, як говорив вуйцьо.
Гостя, тим часом, перепрошуючись, що наслідила на такій напастованій підлозі, бо надворі хляпа, скидала з себе шалики, хустки, капелюшок, лисячий ковнір, манто і жакет і сідала до оксамитного убрусу під шовковий абажур, до філіжанки кави, що подзвонювала срібними ложечками так ґречно, як тільки пасувало у цій співочій тиші.
Рішучі і владні тони голосу цьоці Люсі говорили про те, що карти кинені, і почалося гадання. Питання чергувалися з відповідями, або зависали на струнах, чи павутинках непевності. Але серед тих притишених убрусом звуків Модесту годі було виловити те найголовніше слово, хоча він увесь ставав клубком уваги та слуху.
Никодимович, Керестур, скраклі, цинамон, Брокгауз, Маргіта Сельська, Ґрунвальд, Лицарі Граалю, Гера Левицька, Гермес Трисмегіст, шарм, кардамон – їх було безліч, і кожного разу нові. Він, не розуміючи їх значення, як дорогоцінні камінці на оксамитні подушечки, складав їх у шухлядки пам’яті, і кожне з них для позначення на подушечку іншого кольору. Керестур був карміново-червоний, шарм – ліловий, Гера Левицька – жовта, Мукачеве, Невицьке, Грунлянд – зеленими, Есмеральда – небесно голуба. Були й їнші слова, начебто зрозумілі, але що вони значили, не було ясно – падачка чорною була, тромбофлембіт – фіолетовим, як і гренадлі. Вони стосувалися цьоці Кароліни і тих пань, що приходили до неї, як і ондуляція, яку вони собі час до часу робили і якою цьоця-бабця захоплювалася.
Ці напівзрозумілі слова були все ж більш побутовими, і без пояснень складалися разом до єдиної великої шухляди, вміст якої він час від часу витягав, по одному показуючи сестрі, або коли приходили гості, викликаючи тими словами, випадково доречно або недоречно сказаними, загальну веселість.
Як і раніше, сьогодні Модест нічим не виказував свою присутність під убрусом, навіть, коли його ненароком копнуто темно-червоним носаком жіночого мешта.
Змісту горішніх розмов він майже ніколи не розумів, лише вловлював їх загальний настрій. Але сьогодні, чи то від цього удару в бік, чи то від того, що розмову не перекривали квартсептакорди фортепіана і колоратура з сусіднього покою, чи тому що за вікном рівномірно шумів дощ, він почув і побачив усі слова, як золотавих рибок у круглому акваріумі, підсвіченому знизу жарівкою.
- Пані Чайківська, то не є легко! Мусимо відкласти то на потім.
Запала тиша.
- Чому, пані Каролю?
- Карти не скажуть. Сьогодні не можна.
- Може через дощ?
- Що то має до речі? Езотеричні справи не зв’язані з погодою. Зачекайте трохи. Ви тепер не в тому стані, щоби відкритися.
- Але ж то власне тепер актуально.
„Актуально” як найбільша рибка з великим хвостом підпливла під поверхню і ковтнула повітряну бульбашку.
- Я тепер не можу. Нестор хворий. А карти потребують цілковитого спокою.
- Але ж скажіть, чи він хоч живий. Я вже місяць не маю від нього вістки?
Знову мовчанка.
- Живий. Але все інше – потім. Може, завтра. Я Вам зателефоную, пані Любцю. Викиньте собі то все з голови. Випиймо по філіжаночці кави з лікером. Але зачекайте. Я піду дати Несторові ліки.. Тим часом огляньте собі знимки. То Яро зробив Галі з Оксанцьою у Стрийськім парку.
Цьоця Люся вийшла до кухні, і за хвилю перечовгала до фортеп`янового покою.
- То, Любцю, я даю чоловікові для розширення і скріплення судин. Кладеться цілі помиті яйця зі шкарлупою до чистого цитринового соку, а за два тижні лупина розпускається. Тоді дається трошки цукру і п’ється по п’ять дека з коньяком. Дуже помічне на бронхи й серце.
Тим часом пані Люба оглядала смішні писочки на знимках, а він розглядав високу ногу у чорній панчосі-сіточці і намагався розгледіти щось у темному просторі, що губився за колінами і складкою плісованої спідниці, але фалда убруса, що зсунулася з колін заваджала.
Світло від дверей знову ковзнуло по лев’ячих ногах стола.
- Але ж, пані Каролю, пощо то? Не треба фатигуватися.
- Я маю пишний пляцок з рожі і райських яблучок. Покуштуйте, пані Любцю. То перепис від пані Лєвіцької.
Під столом потекла слинка. Пантелеймон мишкував там сливе півгодини. Але те, що почув далі, змусило забути про голод.
9. Увага!
- Пані Любцю, Вам треба розвіятися. Зайдіть до пані Чорної. Вшийте собі нову сукню. Вам дуже буде пасувати шкарлатна, порфірова, смарагдова або «морська хвиля».
„Порфірова” і „Смарагдова”, як два переливчаті веселкові мечехвости, ковзнули притьмом поміж водорості під мушлю рапана й зачаїлися там. Думка, що як сонячний зайчик, зачаїлася до пори у затінку, випурхнула звідти і стрепенулася, повна уваги від почутого далі.
- Пані Любцю, дощ скінчився. Ходімо до Левової Брами. Там все виясниться – на Замку.
І дійсно, шум дощу припинився. Двері до фортепіанової кімнати відчинені на обі поли, і звідти полилося помаранчове оксамитне сонце, як те світло з акваріуму слів. А з нього в орифламі сяйва довкола розпелеханої сивини вийшов задоволений розмовою й репетицією з Марусею, усміхнений, радісний, як олімпієць, вуйцьо Нестор, поцілувати руки обом паням.
ІІ. РИЗИКОВАНА ПРИГОДА
10. Переступ
Коли обидві пані вийшли, Модест виповз з-під обруса і через кухню гайнув на балькон, а з нього чорними сходами вниз – туди, де бавилися діти, – так, ніби його й не було вдома, і побачив, як обидві пані вийшли на вулицю з зашкленої кольоровими скельцями брами, що гойднулася з металевим бенькотом.
Він пішов назирці в бік вулиці Кривоноса по Короленка, але згадав, що йому самому мама строго заборонила виходити за браму, і мусив вернутися, щоби взяти зі собою в мандри когось із дітей. Але кому довірити таємницю? Вагався хвилю... Потім відкликав набік Славка Гурного, старшого на рік, і сказав:
- Йдемо зі мною на Високий Замок.
(фрагмент роману «Левова Брама»)
15.11.2017