Підляшшя — це стара українська земля. Границя Підляшшя тягнеться на півночі по горішній Нарві. Коло Суража звертається на полудневий захід до долішнього Нурця. Від його гирла тягнеться вона рікою Буг на полудневий схід, а минувши Дорогичин, скручує на полудне і біжить попри Межиріччя, Радин до річки Тисьмениці (правий доплив Вепра), звідкіля звертається на схід, де попри Володави прямує до горішної Припяті, з якою дістається в піньські болота. Звідси повертає на північний захід знову до джерел Нарви.
Це первісна історична границя. Сьогодні Берестейщину вчислено до України. Околиці на північ від Буга по долішній Нурець і горішню Нарву — разом із старими нашими містами — Дорогичином, Мельницею та Більськом — відчужилися від нас. Якщо говоримо сьогодні про Підляшшя, на увазі маємо теперішній цілий більський повіт зі східною вузькою смугою радянського повіту.
У старих часах київські, опісля галицько-волинскі володарі міцно держали цю країну в своїх руках. Хоробро боронили її перед хижими ятвягами, перед литовцями та поляками. По упадку галицько-волинської держави переходить Підляшшя в цілості в посідання Литви, з якою адміністраційно була злучена. Щоправда в часі польсько-литовської унії польська шляхта старалася позискати Підляшшя для Польщі, одначе литовські бояри ніколи на це не погодилися. По розборі Польщі, Підляшшя прилучено до Москви, яка володіла тут дуже непорадно. Використовували це поляки і поширювали та закріплювали свої впливи. Найкраще перевели вони це в часі нагального та жорстокого поборювання унії на Підляшші серед українського населення. Уніятам подали вони помічну руку, заопікувалися ними в часі переслідування і зєднали собі за це серед українського населення прихильність та симпатію. Приязнь ця скінчилася тим, що значна більшість майже чисто українського населення опинилася в польському таборі. В останніх двох десятиліттях, за польської державности, колись українська країна стала національно майже чисто польською. В 1939 році українське питання перестало існувати; а ліквідацію церковної справи кінчила Польща так, як це не доконала ще жадна інша держава в світі.
Якщо з приходом німців пробудилося тут ще українське життя, завдячувати це треба численним збігцям зза Сяну і Буга, що прибули на цей терен. Трагічний стан витворився тут знову по повороті цих переселенців з вибухом німецько-большевицької війни до Галичини. Підляшшя з огірченням споминає тепер їх і ніяк не може зрозуміти, що ці люди, які тільки балакали про патріотизм, про посвяту і витривалість у праці для добра нації покинули свої національні позиції, які здобули українці завдяки дуже корисним для нас обставинам в перших місяцях по упадку Польщі. Чи вернеться коли ще такий момент не відомо. А якщо вернеться, то чи буде вже тоді для кого ті позиції здобувати, бо національний дух, що пробудився був, страшенно швидким темпом гасне.
Залишене Підляшшя робить всякі героїчні зусилля, щоб рятувати останки погасаючого українського життя в цій північно-західній закутині нашої етнографічної території. А чи врятується воно перед наступом польського елементу, який в останніх двох літах атакує всякий проблиск нашого існування, щоб його погасити, не дати розвинутися. Ще в 1941 році приходили делеґації селян до інспектора українських шкіл і просили відчинити в них українські школи. Сьогодні ці самі люди не приняли українських учителів до села, а дітей своїх посилають до польських шкіл. Завмирає також кооперативне життя, яке відіграло може першорядну ролю в пробудженні Підляшшя.
Український Комітет в Білій, який перше був переповнений зацікавленими, сьогодні світить пустками; ні урядовців, ні інтересантів. Сучасний загальний стан може змінитись на краще лише тоді, якщо українська суспільність, головно централі наші усвідомлять собі вагу цієї країни і вишлють зараз найкращих людей — заняти хоч би найбільше відповідальні національні становища.
Національний інтерес та національна гідність вимагають від нас того, щоб ми в останній хвилині поспішили Підляшшю на рятунок. Нам не вільно відречись Підляшшя і віддати його на поталу.
О. Я.
