"А сльоз, а крови...
Не ріки — море розлилось,
Вогненне море!..."
Т. Шевченко: "Кавказ"
Краків, 7 листопада 1942.
Берете перо в руку — а вона деревіє. Хочете зосередити думки — а в голові чуєте якийсь несамовитий шум. Намагаєтесь заволодіти собою — а цілим тілом стрясає якийсь жахливий холод. І ви ніяковієте — що це? Такого ж ніколи не бувало!
Бо й такого, про що саме хочете писати — також ніколи не бувало. Як давно існує світ, як довго жиє людина. І таких роковин не "святкували" ще досі ніколи.
Прийшло оце горе щойно двадцятьпять років тому. В оцю понуру листопадову ніч непривітного, осуружного болючим спогадом для нас міста над каламутною Невою. Важким маревом лягло на широкі простори, що готовилися до нового, вільного, людського життя. Понівечило міліони існувань, поламало міліони характерів, забагнило міліони душ, викривило міліони облич, витиснуло ріки сльоз, розлило море крови вздовж і вшир шостої частини земної кулі. Зокрема ж на роскішній Українській Землі, що щойно почала тоді вкриватися свіжим квіттям буйного відродження, що вперше, від довгих років, ясно всміхнулася безмежною радістю народин Волі. Зявилося оце червоне страхіття сатани й вихром перелетіло скрізь і всюди, розпутало хуртовину, що роками — й досі іде — нищить і руйнує все безпощадно й безжалісно.
Перемагаєте в собі гидь і нехіть, та з обовязку згадуєте про жахливі роковини. Про початок Великої Руїни Української Землі, горя і злиднів та невимовних мук українського народу.
Про двадцятьпяті роковини большевицької, т. зв. жовтневої революції, що сталася вніч з 7 на 8 листопада 1917 року.
*
Аналізувати ґенезу тієї події, пригадувати в яких умовинах вона заіснувала, насвітлювати все те, що вона зі собою внесла в усі ділянки й напрямки людського життя в своїй державі й поза її межами, підсумовувати те, що сталося за чверть століття володіння створеного нею режіму, вказувати, де він докотився сьогодні й снувати міркування на тему його невиразного завтра — будемо при нагоді. В загальному, ширшому масштабі.
Тепер же — торкнемося тієї дати тільки під кутом наших справ. Наших втрат і наших жертв.
Бо дошукуючись початків української трагедії останньої доби, причин того всього, що довгі роки пережив і перетерпів український нарід та стану, що в ньому опинився — приходимо саме до тієї злопамятної дати.
Це відчули розумні вже тоді. Про це переконалися всі наївні сьогодні.
Не дивлячись на приманливі гасла, що їх захлистуючись проголошували по всіх містах і селах, на всіх перехрестях вулиць і шляхів підступні або й спантеличені герольди Півночі, український нарід iнстинктом відчув нещастя, що йому несуть гасла на цих, тоді ще дуже блідо закрашених братньою кровю рудих прапорах. І стихійно виступив до боротьби з когортами носіїв тієї ідеї. Довго-довго кривавився в нерівній борні, довго-довго тілами своїх найкращих синів сипав вал, щоб спинити буруни заливу, що повінню хлинули на його ниви. Рятував рідну землю — але й спасав Европу. Не встоявся — занапастив свою долю, але врятував життя міліонів у різних країнах Европи.
Які ж підсумки за оцього чверть століття? У нас, у нашому білянсі, на нашій землі, що її червоний московський імперіялізм вибрав собі пляцдармом для майбутнього — скрито, підступно, але хитро й дбайливо готованого — скоку на Европу. Скоку, що почався вже в 1918 році, але не вдався. Саме через опір і греблю, що поставили йому ми. Скоку, що не повівся і в черговому та 1920 році. Також дякуючи нашому збройному виступові. Скоку, що передостанньою, генеральною пробою був вересень 1939 року. Скоку, що припізнився в діявольських розрахунках майже на хвилину в 1941 році, випереджений ударом німецьких збройних сил.
Які підсумки? Чи ж ми їх не знаємо? Ось вони:
Крути й Царський Сад у Києві 1918 року. Другий Зимовий Похід з фіналом трагедії в Базарі й смуток першого голоду. Насильна колективізація й жах неймовірно другого голоду. А в антрактах — діявольські методи поборювання "українського бандитизму, націоналізму й контрреволюції" в усіх ділянках збірного життя народу. Сльози й кров. Від перших днів завоювання Української Землі, аж до останніх хвилин перебування в ній червоних арієргардів. Від Кубані по Сян, від Львова до Харків, скрізь — скрізь, як довга й широка Українська Земля. Зруйновані міста, сплюндровані села, збезчещені храми й святині, знівечені люди. Спустошена й сумна багата й радісна колись земля.
Ніхто, ніхто в світі не збагнув усього страхіття тієї революції, що ми, що наша Земля.
*
Сьогодні, що й тоді, перед 25 роками, Схід у вогні й крові. Від "краснаво Пітєра" аж до згарищ міста над Волгою, що назване найбільш гидким в історії людства імям — палає великою пожежею. І як тоді — так і тепер у сльозах і крові.
Здичавілий сатрап, рятуючи своє нікчемне існування, кровю й трупом встеляє шлях до своєї загибелі.
Під зойки й стогін конаючих рабів, що мовчки мусять гинути на берегах Неви й Волги — тиран "святкує" сьогодні роковини свойого володіння.
Сьогодні може й на щоглах Бекінгемської Палати над Темзою та Білого Дому за океаном повіватимуть "союзницькі" прапори, на знак пошани до цього "великого" свята — насправді ж — великого скандалу людства. Може дипломати в сніжно-білих рукавичках стискатимуть закривавлену кровю невинних міліонів руку сатрапа в Москві. Може коронований свояк останнього "всеросійського" імператора забуде про нього й його сімю, спопелілу в уральських дебрах та промовить — навіть не заікнувшись — привітне слово до червоного амбасадора, а його дружина може й не здрігнеться, коли її ніжної руки торкнуться мясисті губи колишнього компаніона вбивника імператриці. Може примас з Кентербері навіть і поблагословить того, хто винищив увесь єпископат України й колишньої Росії. Може й великий "демократ" з Білого Дому на ввесь рот реготатиме на бенкеті в честь білостоцького шахрая, тепер амбасадора "найбільшої демократичної країни світу". Хай і так. Сумління людства не в цих двох зґанґренованих метрополіях бізнесу. Воно — на боці тих, що гинули впродовж 25 років в імя й для добра людства.
Їхні тіні встають сьогодні й звідусіль — з Соловок і Біломорського каналу, Сибірі і льохів тюрем, катівень і спопелілих казематів Львова й Харкова та заораних і зрівняних могил України — звідусіль-відусіль линуть під Кремль.
А знімаючи катовані й куті колись руки в гору — кличуть зловіщим гимном:
Прокляті! Згинете!
Петро Сагайдачний.
