Іван Франко мав гострий характер, непросту вдачу та фізіологічну нездатність брехати. Мабуть через це не лише сам багато критикував, а й неодноразово був об’єктом критики. Втім, один із найбільших його хистів – помилятися, але виправлятися. Саме тому негативний Франковий досвід є не менш цінним, аніж позитивний – переконаний літературознавець, франкознавець, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдан Тихолоз. Під час відкритої лекції в УКУ літературознавець розповів про Франка-політика, відносини з Шептицьким, а також чому його важче любити, аніж Шевченка.
Політична доля Франка
Франко кандидував як представник радикальної партії, яка, зі слів її представників, захищала права та потреби селянства. А самі селяни, через інертність, були поганим електоратом, відтак справжньої підтримки від них Франко так і не отримав, попри те, що був запальним промовцем і знаходив з ними спільну мову. А ще Іван Франко вів малоефективну виборчу кампанію, очевидно тому, що ніколи не прагнув бути політиком, не мав політичної жилки, яка дала б йому змогу бути успішним у виборчих обставинах, і йшов на вибори радше під тиском, і на посаду голови радикальної партії його привели точно не особисті амбіції. Хоч і попри це щиро прагнув допомогти селянству.
Очевидно, на Франка як політика вплинув і його непростий характер. Він фізіологічно не міг брехати, не йшов на компроміси, що часто робили політики. Попри це, він пропонував позитивну програму, хоч і не для широкої аудиторії. У 1905 році в “Одвертому листі до галицької української молодежі” він пише про національну солідарність, консолідацію сил по обидва боки Збруча, фахову підготовку до професійної політичної діяльності, здобування знань теоретичних і практичних, а також, хоч і не прямим текстом, але і про утворення окремої української національної держави. У цьому контексті важливо, що Франко розумів: війна – це не лише трагедія та втрати, а й шанс на зміну, перебудову і на появу нових одиниць на карті, отже, світова війна – це шанс для українців на уламках імперій збудувати свою країну.
Франка важче любити, аніж Шевченка
Вплив Тараса Шевченка як емблеми, як знакової постаті на суспільство був осяжнішим, аніж вплив Франка. Натомість Іван Франко і досі залишається у суспільній свідомості постаттю західноукраїнською, галицькою. Часом можна почути, мовляв, “чого ви носитесь із цим вашим Франком?”. Очевидно, постать Франка недооцінена і не до кінця використана, тоді як дуже цінно, що Франко поєднував українську ідентичність із європейським вибором і продовжував це кипучою діяльністю у різних сферах.
Постать Шевченка вкорінена більше в епосі Романтизму, вона є більш зрозумілою для “внутрішнього вжитку” і менш зрозумілою поза Україною. Шевченко був культовою постаттю для своїх сучасників уже за життя, завдяки своїй драматичній біографії. Тоді як Франко був непростим, “колючим”, не настільки полемічним. Він не зважав на авторитети, критикував усіх, починаючи з себе. Попри те, що окремі його видання виходили у Російській імперії, він не був настільки культовою постаттю на підросійській Україні, тоді як три чверті українців жило саме там і тільки чверть у Австрійській імперії.
Ще одна відмінність полягала у тому, що Шевченко промовляв мовою простішою, його легше було любити. Франка любити важче, він як інтелектуал намагається говорити про прості речі складно – і мову того ж Мойсея у однойменній поемі розуміють не всі. Але важливо, що Франко сьогодні для нас більшою мірою є викликом, а його творчість – простором для інтерпретацій.
Шептицький і Франко розуміли масштабність постатей один одного
Відомо, що Франко спілкувався з Шептицьким. Зі спогадів доньки Франка Анни відомо, що Шептицький гостював у домі, де зараз розміщений Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка. Також відома рецензія Франка на послання Шептицького “О квестії соціальній”, яка хоч і прихильна, але теж гостра.
Шептицький і Франко розуміли масштабність постатей один одного, хоч, напевно, більшою мірою Шептицький розумів Франка, оскільки він прожив довше і міг проаналізувати його постать повністю. Тоді як Франко так і не побачив Шептицького таким, яким він став пізніше.
Наше завдання сприймати взаємини між Шептицьким і Франком як зразок продуктивного, часом гострого, але завжди плідного діалогу між принциповою за світоглядом світською інтелігенцією і верховним духовенством. Після смерті Франка Шептицький охороняв честь його імені перед тими, хто намагався викоренити культ Франка і казав, що це атеїст, про якого не варто згадувати. Митрополит Шептицький не мовчав, мовляв, так, у Франка є окремі твори, де він прогрішився, але насправді у його світогляді і творчості порушено важливі теми, які для українського народу мають дуже вагоме значення.
Також зі спогадів Анни відомо, що, будучи у Києві, Шептицький відправив панахиду в першу річницю смерті Івана Франка і називав його смерть найбільшою утратою українців у світовій війні.
Феномен характеру Франка – у його багатовекторності
Розприскування творчої енергії – це характерна ознака Франкової вдачі. Його ніхто не змушував писати прозу, поезію, драматургію, есеїстику і одночасно створювати сім’ю, народжувати дітей... Він хотів усього цього, хоч і неодноразово казав, що у своїй діяльності він прагнув бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а простим чоловіком. І зовсім не зле те, що Франко був таким універсальним. Адже, скажімо, якби не було Івана Франка, не було б його духовних дітей, якими себе вважало покоління усусусів. Якби не було його творів, таких як “Не пора”, “Гей, Січ іде, красен мак цвіте!”, то не було б легіону УСС таким, яким він був. А не було б їх, не було б УГА, і не було б УПА. Не було б “Мойсея” Франка, не було б дисидентського руху…
Незнаний у світі
У світі Франка мало знають як письменника, більше як апокрифолога або пареміолога. І як не парадоксально, але найбільше для популяризації Франка зробила радянська влада: з нагоди його ювілеїв видавали його твори іншими мовами, відбувалися різноманітні акції, міжнародні конференції за кордоном. Тепер усього цього немає і доводиться потрохи відновлювати сприйняття Франка у інших країнах. Зараз, наприклад, існує ініціатива зробити українсько-угорську білінгву Франка, адже останній переклад був приблизно у 1960-х роках.
У тому, що Франка практично не знають у інших країнах, винні ми, адже не видали повного зібрання його творів, не зробили гідних перекладів, і все це на тлі недостатньої промоції української культури. Тому й не дивно, що наша репрезентація в світі здебільшого моделюється не нами і Україну та українську культуру сприймають так, як скажуть інші. Сильний диктує правила, тому треба бути сильними, щоб бути почутими…
Підготувала Оксана Левантович