Василь Стефаник, ТВОРИ. За редакцією Ю. Гаморака, Львів, 1942. Сторін XLVII.+378+2.

 

Не дуже показна, але важка змістом книжка. Короткі монументальні поеми в прозі: "Камінний хрест", "Палій", "Кленові листки", "Басараби", "Суд", "Вона — земля", "Сини", "Марія", "Моє Слово", "Дорога"; між ними менші, білі, сині, то знов чорні, як пошматовані хмари підчас громів у літній полудень, то знов понурі, як осіння, вовча ніч.

 

Солений піт, розпука безпросвітнього труду, гіркі сльози, здавлений зойк, муки свідомого скону, скрегіт зубів — мужицьке пекло на цім світі за наших часів.

 

В творах Стефаника відбилося його життя: в тім саме й річ, як Стефаник його в своїх нарисах і новелях перетворив.

 

Спроба біографії Стефаника, подана Ю. Гамораком, є щирим, совісним документом часу, зладженим з великим синівським пієтизмом.

 

Стефаник вийшов тут живий; такий, якого ми бачили, знали, любили і шанували.

 

Він може мати також свої хиби: упір, консерватизм, отруту чорної розпуки, але це не його особисті хиби, а мужицькі, національні. З ними виходить Стефаник, як бронзова статуя, ориґінальний моноліт, без чужої домішки і без непотрібних прикрас.

 

Стефаника пізнав я вперве підчас моєї ексклюзії зі станиславівської ґімназії 1890 р. Він приїхав тоді зі Снятинщини і відвідав наш гурток прогнаних товаришів. Це було в час нагінок на соціялізм, вчас тайних кружків молоді.

 

Згодом, в осені 1899 р. після появи моїх перших нарисів в ЛНВістнику, Стефаник відвідав мене в "Дністрі".

 

Ближче зажили ми при нагоді видавання його збірки "Камінний хрест" в моїй Народній Бібліотеці в Золочеві.

 

Ростом і поставою нагадує Стефаника його син Юрко, тільки в голосі Василя тремтіла твердша нотка з резолютною мужицькою закраскою. Стефаник не був балакучий. Його слово ніколи не випереджувало думки. Часом воно впадало в іронічний або в терпкий, нервовий тон.

 

Таким бачив я його двічі. Раз, коли один з професорів написав про вплив Міцкевича на Шевченка, Стефаник вибухнув: "Шевченко — це наша народня святість — цього не руш!"

 

Іншого разу, в ресторані Тепфера у Львові, син господаря, літературний сноб, зацікавився нами через якогось патріота, приступив до нашого стола і заявив з типовим захватом, що він перекладає "Камінний хрест" на польську мову. Почав рецитувати свій переклад. Коли дійшов до місця "а ренка Івана покривала сєн сітовєм" ("обвивалася сіттю синіх жил") — Стефаник сказав: "Ходім відси" і лютував потім на вулиці.

 

Стефаник "не любив" мужика, ні себе і краяв його й себе з аскетичною пристрастю. В тій любові-аналізі-муці розв'язка творчої тайни Франка в сповіді перед польською духовою аристократією.

 

Ця любов-автоаналіза нагадує Бодлєра ("Геаутонтімороуменос"), Достоєвського, Ґаршіна...

 

Тільки, коли у Достоєвського виходять портрети різних типів, наче в ґалєрії психіятричної клініки, у Стефаника виступають гурти і денеде загал покутської бідноти з обдертими зі шкури нервами, із судорожніми бючками.

 

 

(Далі буде).

 

[Львівські вісті, 03.11.1942]

 

(Продовження)

 

У Стефаника нема повних персонажів, типів, ні заокруглених портретів, лиш намічені двома-трьома штрихами найбільш характерні прикмети мужицьких та двох-трьох інтеліґентських постатей. І то лише в деяких новелях, решта постатей в нарисах та оповіданнях розпливається в сірому колективі чорної сільської бідноти.

 

Іван Дідух в "Камінному хресті":

 

"Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, мовби два залізні краки стягали тулуб до ніг".

 

Ось, увесь портрет.

 

"Іван з "Кленових листків" розпливався все в моїй уяві, я не міг нагадати собі його обличчя". ("Примітки", ст. 359).

 

Але й у Гомера не найдете заокруглених портретів. Зате є у Стефаника осьтакі описи здержаного болю:

 

"Мама подивилася великими, блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльозі. Вони викотилися на повіки і замерзли"...

 

Або:

 

— "Коло них лежала мама, худа, жовта і клала коліна під груди. По чорнім нечісанім волоссі спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати" ("Кленові листки").

 

— "Катруся лежала нерухомо. Водила сухенькою рукою по лиці. Сині нігті були, як її сині очі, і здавалося, що по лиці подорожує багато синіх очей, давних, блискучих". ("Катруся").

 

(Іван) "стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити". ("Камінний хрест").

 

— "Дєкую вам файно, ґазди і ґаздині, щосте ні мали за ґазду, а мою за ґаздиню"...

 

_______

 

Тепер приходить порівнання з великим каменем, якого долішня хвиля викарбутить, а далі:

 

— "Іван задумався. На його тварі малювався якийсь встид".

 

_______

 

"Стулив долоні в трубу і притискав до губів".

 

_______

 

"Очі замиготіли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рілля під сонцем дрижить".

 

_______

 

"Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі".

 

_______

 

"Як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях своїх гостий свою просьбу".

 

_______

 

"Він ймив пушками губи і стиснув, аби проти Бога не говорити" ("Палій", ст. 177).

 

"Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця, як чепець із блискучого плуга; чорні очі відсували чоло в гору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних очей, які шукали на дні душі скарбів її цілого життя". ("Марія").

 

_______

 

"Попід мури мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли". ("Марія").

 

З композиції і будови найбільш характеристичне оповідання "Палій" має оцей гомерівський образок:

 

"Коло ясел стояли воли двома довгими рядами і ліниво жували сіно. Коло кожних чотирох сидів погонич і дозирав, аби під себе не викидали. Між тими лавами сиділи на землі плугатирі і сівачі. Латали собі постоли, стягали мотузками сердачини і направляли істики. Кожний кало чогось нипав".

 

Приятель Стефаника др. Вацлав Морачевський в критичній статті про його новелі підносить його велику любов до людей землі і його олімпійський спокій, з яким дивиться він на їх траґедії.

 

Той "олімпійський спокій" був лише про око; смерть сестри Марії, опісля, смерть матери, горе нашого мужицтва, зросле тісно з виснажливою творчістю, це головні причини тяжкої недуги письменника.

 

Стефаник як виквіт мужицької стихії, був його серцем, душею. Він вийшов з мужицтва, розсліджував його, страждав з ним орґанічно, творив і вижився в своїй творчості. Інакше не могло бути.

 

(Д. б.)

 

[Львівські вісті, 04.11.1942]

 

(Продовження)

 

В рр. 1897—1901 він написaв дві третини своїх новель. "Пишучи їх, він гарячкував. Він глибоко переживав дії своїх героїв і зливався з ними до того степеня, що писав не про них, а про себе".1)

 

"Я робив, що міг. Перетоплював це мужицьке мово, яке мав біля себе, аж пальці мені викручувались з бoлю й я гриз їх, аж мене це моє сиве волосся коштувало. І все, що я писав, мене боліло. Щоби дати піваркуша друку, я мушу написати тисячу аркушів, і, я, бігме, не вмію писати".2)

 

В Тому часі його здоров'я гіршає, і в нього починається легкий нервовий розклад.

 

Свідомість свого завдання у Стефаника може бути виховним зразком для всіх мистців, як треба розуміти свою мету й обов'язок.

 

Стефаника відтворюють його власні портрети. Хто знав його особисто, тому легко це розпізнати.

 

Перший з студентських часів,3) це спокійне обличчя з свідомими виразом своєї цілі; це доба його розмаху, це доба поем "Моє слово" і "Дорога".

 

Другий з часів львівського видання 1905 р.; невелика віддаль часу, з яка ж зміна в виразі! Письменник схилений вдуманий в видіння і примари мужицького горя.

 

Третій (Твори, Львів, 1933 р.) ніби назверх спокійний опанований.

 

Четвертий, останній, теж начеб спокійний вираз зоркого обсерватора-аналітика, але пригляньтеся йому ближче, а почуєте зойк душі:

 

"З-поза грубої сирої одежі мого духа — пише він 1900 р. до Ольги Гаморак — виповзають великі павуки з хрестами і снують над ним таку павутину, як коли би з того мала бути чорна крепа над труною мого духа".4)

 

Нагадується тут портрет флямандського поета і письменника Жоржа Роденбаха в Люксембурськім музею, кисти Лєві Дюрмера.

 

В "Спробі біографії" сказано, що Стефаник підчас свого побуту у Львові пригадував своїм приятелям давнє прохання "перекласти на літературну мову його новелі. Ця справа в останні роки життя дуже тривожила його. Він чомусь уважав, що писати діялектом — це "національний злочин".

 

Так здавалося Стефаникові підчас його дуже важкої недуги, але чи проведення цієї думки в життя можливе? Чи можливий переклад Стефаникового говору, що його він з таким трудом різьбив і гартував увесь свій вік, на ту нинішню літературну мову, яку, може, ще чекають непередбачені сьогодні зміни?

 

Це міг би був може зробити в дечому схожий талантом і письменницьким хистом Марко Черемшина, розуміється, в товаристві і за згодою самого Стефаника, а вже ніколи, на пр., Лесь Мартович.

 

Хіба можливо було б стилево вигладити рапаві, з-під першого долота, архитвори Августа Родена (статуя Бальзака і ін.)?

 

Проф. Ол. Дорошкевич каже про одного автора, що його стиль у галицьких ориґіналах, а не в прозових наддніпрянських "перерібках" захоплює своєю пластичністю, образністю і ліризмом, внутрішнім ритмом, що сприяє емоційному враженню твору ("Підручник icтopiї української літератури", Вид. третє. Стереотипне. Piк 1927. ст.216).

 

1) Спроба біографії.

2) З промови на ювілейному бенкеті 26. XІІ. 1926 р. (Тамже).

3) Oл. Дорошкевич. "Українська література". Вид ІІІ. та С. Єфремов "Історія укр письменства". Bид. ІІ.

4) Спроба автобіографії. Ст. XXV.

 

(Д. б.)

 

[Львівські вісті, 05.11.1942]

 

(Докінчення)

 

Що ж казати про твори Стефаника?

 

Вони залишаться в своїй твердій, оригінальній русівській ортофонії, як документи передостаннього лихоліття покутського мужика, дохи світа й сонця.

 

Так остались нині твори чільних німецьких письменників, писаних діялектами: Фріца Райтера, Клявса Ґрота, Арне Гольця й ін.

 

***

 

Чи твори Стефаника зазнали деяких впливів?

 

Розуміється, без цього годі подумати про котрогонебудь з корифеїв світової літератури.

 

У творах Стефаника пригадається "короткість байки" Лессінґа, книжки Петра Альтенберґа "Як я це бачу", "Що день мені принесе".

 

В "Камінному хресті" (ст. 111) камінь скопійований з одної з поезій в прозі "Сенілія" І. Тургєнєва п. з. "Камень". Але це зовсім не зменшує ваги Стефаникового твору, може навпаки побільшує її: Стефаник зумів дати цьому образові відповідну оправу.

 

Є в творах Стефаника ремінісценції з А. Ґарборга, Г. Успенського й інших авторів.

 

***

 

До книжок Стефаника вкралися випадкого і проти його волі деякі помилки.

 

У збірці "Камінний хрест", Студії і образки, видані 1900 року в Золочеві в "Народній бібліотеці" (ч. 1—2) М. Яцкова і С-ки — вкралася фатальна помилка, на яку сам Стефаник дуже ремствував, а вона опісля не тільки залишилася в серії видань (навіть у ювілейному), але й дочекалася зовсім непотрібної чести, бо увійшла в "Словничок менше зрозумілих слів", доданий при кінці найновішого повного видання.

 

Це фатальне слово вкралося до нарису "Підпис" (ст. 64) в діялог:

 

— та хто Вас на таке "вгараїв?", замість "нараїв" (найновіше видання, стор. 135, р. 13 вн.).

 

Помилка пішла звідти, що Стефаник написав невиразно букву Н у формі курсивних двох букв вг, коректа йшла з Золочева до Львова підчас моєї відпустки, співробітник Іван Петрушевич був у службовій дорозі в Зах. Галичині, другий співробітник, мимо педантичної уваги, не міг того місця в рукописі розчовпати і похибка викрилася щойно по виході цілої книжечки з друку так, що годі було вже її виправити.

 

Тільки деякі наддіпрянські видання здогадалися і виправили діялог у такій формі:

 

— Та хто Вас на таке підбив?

 

Друга чисто граматична похибка вийшла в 27 нарисі "Ангел" — (ст. 102, 8 р. згори "Матір Божа" і та сама похибка в 58 новелі "Нитка" (стор. 300, 1 р. — 4-ий відмінок замість першого "Мати".

 

Так вчила нас рідна мати та І. Франко.

 

Далі в 23 новелі "Майстер" вкралася друкарська похибка в наголосі — стор. 84. р. 7 знизу "Хиба" зам., "хИба" в значенні "Недуга".

 

Крім цього стор. 186 — 2-ий рядок знизу "Куми забули були за відпочинок" — "були" цілком зайве.

 

І ще в котромусь місці "свята чи будні дні" — "дні" також зайві.

 

[Львівські вісті, 06.11.1942]

06.11.1942