Падіння Берлінської стіни (листопад 1989 р.) дало змогу побачити те, що було за нею: нужду, гніт, відчай; воно потягло за собою Радянський Союз і західні комуністичні партії, яким навіть довелося змінити назви, аби дистанціюватися від такого жахливого урядування. В Іспанії комуністи вибрали назву «Об’єднана лівиця», яка нині перетворилася на оту амальгаму, що нею є «Подемос», тоді як у Франції та Італії їм вдавалося впливати на всі уряди центру і правиці. Цілком інша картина в країнах східної Європи, де комунізм після понад півстоліття, що минуло під його гнітом, став мало що не прокляттям – настільки, що авторитарна правиця була і досі є привабливішою для них. Китай продовжив йти шляхом, наміченим Ден Сяопіном, – «білий кіт чи червоний, головне, аби він ловив мишей», – і запровадив «державний капіталізм», тобто відкрив свою економіку, але тримає закритою свою політику. Повелося йому незле, про це свідчить те, що нині він є другою світовою супердержавою і має можливість перетворитися на першу, якщо поставить це собі за мету, тому що ніхто не знає краще проблем тієї велетенської країни, ніж її керівники, які кожен свій крок роблять дуже обережно. Вони є настільки обачними, що навіть не наважуються спинити свого інфантильного, самовдоволеного і небезпечного вихованця в Північній Кореї.

 

Економічна криза 2008 р. покінчила з мрією про «безперервне зростання» на Заході і повернула середній клас в становище робітників, а то й безробітних. До цього додалася низка помилкових рішень щодо Близького Сходу, втручання, що зруйнували нестійку рівновагу, яка там існувала, тож криза стала політичною, з такими згубними наслідками, як поява Ісламської держави, тероризм і хвиля біженців, яка загрожує наводнити Європу.  

 

То була нагода, з якої скористалася, аби відродитися, крайня лівиця, яка завжди з’являється на руїнах, так само, як Ленін скористався з поразки царської Росії, аби встановити радянський режим. Нині лівиця уникає називатися комуністичною через болючий спогад, який той залишив по собі. Вона воліє шукати собі інших родоначальників, віддаленіших і менш знаних, а також інших героїв та інші міфи, до яких можна звернутися. Надає їх Латинська Америка. Режим Кастро, що досі при силі, попри переслідування «північного велетня», з Че в якості легенди і Фіделем в якості штандарту. Потім Чавес з його «боліваріанською революцією», просоченою ріками нафти, що витікає з надр його землі, і дозволила йому фінансувати найекстравагантніші плани в його країні і за кордоном: не забувайте, що гроші, які він дав «Подемос», призначалися на підтримку цієї революції в Іспанії, як засвідчують статті його видатків. Теорію головно надавали аргентинці, зокрема Ернесто Лаклау, і важливим є вплив його учнів на органи правління, що їх утворення Іглесіаса змогло сформувати в Мадриді і Барселоні. Бідність, породжена кризою, і загальне обурення випадками корупції великих партій стали ідеальним живильним середовищем для цього нового штурму істинною лівицею «неба», як Іглесіас називає владу. Відчутний успіх «Подемос» на їхніх перших виборах, коли вони змагалися з Іспанською соціалістичною робітничою партією за лідерство над лівими силами, був найкращим доказом того, що вони є на шляху до досягнення своїх цілей. Латинська Америка не потребувала ні кризи, ні корупції, які там є хронічними: декілька країн вже мають владу, позначену впливом чавізму.

 

Та власне цей успіх врешті-решт обернувся проти популістського необільшовизму. Деякі країни, які з ентузіазмом вітали його, побачили, що обіцяного він не виконує. Ба навіть гірше: корупція продовжується під керівництвом нових лідерів. Бразилія, Аргентина і Перу змінили уряди і напрям, і якщо Венесуела не зробила цього, то лиш тому, що Мадуро скинув маску і вдався до напрочуд авторитарних методів – порушення конституційних норм, ув’язнення опозиції, застосування сили проти протестувальників – аби перетворити «боліваріанську революцію» на кастристську. Чим усе це закінчиться, невідомо, але було б дивом, якби закінчилося добре.

 

Ці події мають історичне значення. Вперше народні протести спрямовані не проти режиму правих, а проти лівих. Гаразд, не вперше: падіння Берлінського муру було зумовлене загниванням, що було за ним. Та попри те, що минуло не так багато часу, трапилося стільки усього, що ми про це майже забули. Натомість те, що у Венесуелі сталося вчора і продовжується нині: одна з найбагатших країн світу, в якій бракує всього, і я говорю не про свободу, а про хліб та аспірин. Через нездатність уряду, який займається усім чим завгодно, тільки не урядуванням. Це те, що робить лівиця при владі: турбується більше про наш дух, ніж про тіло, хоча про своє дбає добре. Обіцяє майбутнє, але є спрямована в  минуле. Породжуючи один з найбільших парадоксів: хоча рівність є її метою, саме при ній є більша відмінність між класом, який керує, і класом, яким керують. І вважає себе, до того ж, морально вищою.     

 

Але всьому цьому приходить кінець. У Венесуелі і повсюди. В лівиці, особливо в ультралівих, все йде добре лише тоді, коли у всіх решта все йде зле. У цьому сенсі вона є морально зіпсутою, вибачте за те, що я вживаю такий категоричний прикметник, але він якнайкраще пасує до ситуації. На даний історичний момент, після експериментів в Радянському Союзі, Китаї, Північній Кореї, Камбоджі, Кубі, Нікарагуа, Венесуелі (це найвідоміші) нам відомо про неї достатньо, аби знати, до чого вона веде: до бідності, печалі, відсутності свободи і надії. І що є найнепристойнішим з усього: посилаючись при цьому на мандат, отриманий від народу, і його добробут. Ліві і далі робитимуть спроби, і завжди будуть люди, які – з тієї чи іншої причини, у більшості випадків радше особистої, ніж об’єктивної,  – і далі їх підтримуватимуть. Бо ж кажуть чомусь, що людина  – це єдина тварина, яка спотикається двічі об той самий камінь, і їй цього мало, бо спотикається вона і два, і десять разів. Та як каже американська приказка: «можна обманути когось один раз, але не можна обманювати всіх і завжди», тож у чистої, невинної, благородної лівиці, яка на всіх решта дивилася зверхньо, закінчується час. Вона така сама, як і всі інші, тільки більш некомпетентна, не знаю: чи тому, що плутає мрії з реальністю, чи це заводський брак. Річ у тім, що її перебування при владі у більшості випадків було фатальним, хіба що – як це зробили китайці – треба забути про її догми. Натомість в Іспанії через 40 років після того, як Феліпе Ґонсалес відправив праці Маркса у бібліотеки, його наступник на посту генерального секретаря ІСРП заграє з ленінізмом. Це мені нагадує тореадора, який, коли його запитали, як губернатором провінції могли призначили одного з його бандерильєро, лаконічно відповів: «Вироджуючись». Мені потрібна було б ще одна колонка, аби пояснити це, але цей дієприслівник пояснює все.      

 


José María Carrascal
Degenerando
ABC, 17.08.2017
Зреферувала Галина Грабовська

 

   

07.11.2017