Самопоміч і двигненя народу.

У Львові, дня 5 н. ст. падолиста 1892.
Стара се правда, що своя поміч найпевнїйша і найлучша. А мимо того люде в житю приватнім, як не менше народи забувають про сю велику правду дуже часто. Щоб нарід рускій, від коли по віковій сонности зірвався до дїла народного і забажав жити своїм окремішнім житєм, не був свідомий тої правди і не заходив ся коло розбудженя, двиганя і скріпленя сил своїх власних, — сего сказати не можемо. По 1848 р. повстало на галицкій Руси богато нових поважних институцій. Другі, давнїйші, занедбані несовістностію або непорадностію своїх господарів, видобулись енерґією поодиноких людей "из сїни смертної" і розвивають ся нині несогірше. Але мимо того не може галицка Русь похвалитись так значними успіхами на поли житя народного, якими хваляться другі народи, що встали може не ранше від "пізного" Русина.
Причина лиха того — бо добром се годї назвати — лежить дуже близько. Поза нами шукати єї не можна, бо й не можна жадати, щоб хто другій дбав про нас, а ми сидїли з заложеними руками і дожидали спасенія для себе. Причина лиха лежить в нас самих. Русин любить жити надїями і то дуже рожевими. "Якось то буде" — "якось ми вискочимо з сеї біди" — "якось Бог дасть!" — отсі фрази дуже часто спливають з уст Русина, хоч в душі він певний того, що "оно не буде инакше", а тілько так, як самі зорудуємо дїло.
Не бракувало у нас за 50 лїт нашого відродженя добрих і здорових гадок; не бракувало иніціятиви; були й часті накликуваня до організаційного повного житя труду. Але — як досвід показує — гадки найкрасші марнїли, иніціятива одушевляла хвилево, а орґанічного труду не богато явилось — завсїгди менше, як у других народів.
Правда, Русин любить принуку, любить, щоб єго безнастанно торкано і тягнено до дїла. Але чи й сих средств не уживали ми вже самі против себе?
Заставляємось нераз против сих оправданих докорів нашою матеріяльною біднотою... Богатим народом не єсьмо, але за те вимоги наші не надмірні. Нїхто не проєктує нам річей, котрі би перестигали сили наші. Але, з другої сторони та біднота не звільняє нас, щоб ми з духовою і грошевою помочію не була там, де ми повинні бути і де патріот каждого народу стане навіть без принуки.
Впрочім — eхempla trahunt. І ми лиш длятого згадали про теорію самопомочи яко найлучшого і найпевнїйшого средства до двигненя народу, бо хочемо подїлитись з читателями нашими статєю, уміщеною в Now-ій Reform-i краківскій, котра вказуючи на Чехів, старала ся також у польского народу розбудити духа жертволюбивости, випливаючого з добре понятого патріотизму.
N. Reforma каже: "Ще перед 50 лїтами на просторій земли ческій, заселеній кількома міліонами жителїв, по містах, селах, фабриках, урядах, школах, домах, улицях, при забавах та поважних розмовах звучав виключно язик нїмецкій. Ческій язик скрив ся під сїльску, темну стріху і в хати зарубників та слуг. Уживати язика ческого в товаристві уважано неприличностію, познакою "недоброго тону" або грубости. Коротко кажучи, ґерманізм розсївся широко на цілій земли св. Вячеслава. Здавалось — Чехи пропали. Від того часу не минуло ще піввіку, а вже кожний нарід може з благородною завистію споглядати на розвій і зріст ческої народности і показати на Чехів як на взорець свідомости обовязків горожаньских, народної солідарности, суспільної єдности, витревалости, енерґії, ладу, — коротко кажучи — яко на нарід, котрий сам собі, власним силам, завдячує відродженє своє, зносний бит на тепер, а имовірно і в будучности світле завтра."
Відтак N. Reforma питаєсь: яким се світом стало ся, що Чехи за так короткій час перестигли в роботї орґанічній навіть Поляків та оперлись напорови ґерманізаційному, против котрого Полякам пруским так тяжко устоятись? Знїмчена Чехія перемінилась нинї в карні ческі кадри, повні свідомости національної, любови своєї вітчини, віруючі в лучшу будучність. Що ж піддержало духа і що позволило неширокому кружкови патріотів ческих натхнути мислію народною весь нарід свій, викликати реакцію, з котрої виросла ческа идея народна?
Відповідь на се питанє коротке: Безмежна жертволюбивість.
Чесні институції народні удержують ся цїлим народом, всї ми єгo верствами, — дрібними, крайцаровими датками, подаваними всею суспільностію ческою, від найнизших, що жиють в скромних хатинах, до жителїв богатих палат. Та народна солідарність, котра проявилась загальним добровільним оподаткованєм на цїли народні, помогла Чехам, що они отряслись з кайданів ґерманізму, а язик матерний і спів підняли до идеалу. Тій народній однодушности завдячують они сотки своїх інституцій патріотичних і та солідарність відбудувала Чехам вітчину.
Ми не маємо навіть понятя о тім, як глубоко вкоренилось у Чехів почутє обовязків супротив свого народу, яка там совісність в жертвах на цїли народні, яка пильність в збираню складок і здаваню з них рахунків, яка солідарність в подаваню жертв для спільного добра. Чех не жде, аж хто єго завізве зложити даток на жертвенник народний. Він сам спішить, він стараєсь другого перестигнути, хоч би єго даток був найдрібнїйшій. Всї складають: бідні, богаті, молоді, старі, жінки, дїти, що хто зможе. Нема днини, нема забави, весїля, пиру, веселої або сумної пригоди, щоб Чех не використав би і не зібрав якого датку чи то на "Матицю шкільну" чи на яке товариство, чи на "Сокола" або якійсь музей і т. и. Таж Чехи два рази будували свій театр. Сама згадка про "Матицю шкільну" викликує на лици Чеха гордість. Тая "Матиця" вибудувала з дрібних датків в короткім часї над 60 шкіл народних, заснувала тілько ж приютів для дїтей, чотири ґімназії, що коштували кількасот тисяч зр. Від уст відійме собі Чех для сеї "Матицї", але знає і вірить, що ся институція запоручить народови єго бит і тревалість. На "Матицю" именно складають Чехи в цілім краю датки. У всїх часописах суть для неї рубрики відкриті, у всїх публичних місцях, гостинницях, пиварнях, молочарнях находить ся скарбонка, до котрої Чех кидає охотно свої лепти. Кождий Чех оподаткований на цїли народні, бо кожний розумує собі так: Наколи я плачу податок правительству, то оскілько охотнїйше повинен я складати податок для свого народу, для ческої суспільности, котрої єсьм членом, для добра моєї улюбленої Чехії, котрої єсьм сином. То заповіди Чеха, а всякій виконує их охотно, радо та з вдоволенєм внутрішним, що він причиняєся до добра народу і вітчини. Чех оподатковуєсь сам після своїх сил матеріяльних, відповідно до свого доходу.
Як поважно розуміє Чех той свій обовязок, показує наглядно факт найновійшій, що в одній гостинници праскій 13 людей зібрало в кількох лїтах кільканацять тисяч зр. на цїли народні. Се товариство закупило для музея промислового п. Наперстка великаньскій кістяк кита за 4.000 зр. [найбільшій оказ в Европі], а на "Матицю шкільну" жертвувало 2.000 зр. А таких кружків складкових, більших та менших, єсть в Чехії множество.
До тих фактів та проявів патріотизму ческого не треба широких коментарів. Они самі за себе говорять, а говорять ясно, що без жертволюбивости, без своєї власної помочи нарід двигнутись не в силї. Деклямація на темат патріотизму, хоть би найдовша і найкрасша, не заступить дїла. Що нам в виду того дїяти — легко догадатись...

05.11.1892

До теми