Читаючи в "Дѣлі" письмо посла д-ра Т. Окуневского в справі еміґрації селян з Борщівского і Залїщицкого, прийшов я до пересвідченя, що він подав вірний образ і характеристику відносин не лише в тих двох повітах, але і в многих инших нашого краю. Нужда і визискуванє селян принимає всюда застрашаючі розміри. Хлоп уже ледви дихає під всякими тягарами, терпить не тілько від жидови, від писарів, та многих протеґованих війтів, — коби хоч мав опіку від покликаних до того чинників!
Наш видїл повітовий в Лїську ухвалив такрік більшостію голосів перенести рогачку на шутованій дорозї: "Устрик-Лютовиска" з Жолобка до Замлиня. Нинї тая ухвала стала правосильною і поставлено рогачку один кільометр за Устриками. А треба знати, що зараз за Устриками єсть уже одна рогачка на цїсарскім гостинци ведучім до Хирова. При тій шутрованій дорозї находять ся в многих селах тартаки парові, як в Чорній, Лімній, Смільнику і от люде мають заробок: перевозять матеріял з тартаку, то знов завозять кльоци на тартак. Тим то на тій дорозї панує незвичайний рух. Коли рогачка була в Жолобку, 10 кільом. за Устриками, то було цїлком справедливо, бо находила ся менше-більше на серединї межи Лютовисками а Устриками. Тепер же, коли перенесли рогачку недалеко за Устрики до Замлиня, кождий безсторонний скаже, що зроблено тут людям велику кривду! Бо тепер селяне з поблизьких сел, як з Ялового, Мочарів, Бандрова, Замлиня, котрі звозять кльоци до тартаку устрицого або мають якусь орудку до міста, мусять мимо того, що їдуть приватною дорогою, своїми полями аж до самого Замлиня, платити за один кільометр кепскої дороги шутрованої до Устрик, бо вїздять на ню перед самою рогачкою!
З сеї причини викликала згадана рогачка у тих селян справедливе обуренє і сильний опір. Одної ночи зірвали они рогачку і перенесли в подальше місце. Зїхала комісія: делєґат видїлу і ц. к. староста. П. староста толкував зворушеним людем, котрі домагали ся перенесеня рогачки на давне місце, що устави змінити не можна, бо она підписана Найяснїйшим монархом. Однакож люде не успокоїлись: одні їздили до Перемишля до адвокатів, а другі відважнїйші побили жида, що відбирав мито.
Зїхала друга комісія, судово-лїкарска і увязнено сорок людей. Нинї пани з видїлу вже поміркували, що зле зробили, за далеко загнали ся, і нинї може би перенесли рогачку на давне місце, ба, коли не позваляє удержанє поваги.
В селї Мичковцях, власности давнїйшого маршалка Т. Журовского, а тепер єго сина, збунтували ся сего лїта селяне против двора. Непорозумінє пійшло о кусник ріни над Сяном, — от посїяв би там фаску вівса. Давнїйше п. маршалок не збороняв громадї пасти нам худобу і чи давали люде за то якій даруночок чи нї, не дбав, видно, о той кусничок, маючи обширні плодородні лани що-найкрасшого поля над Сяном. Сїяти на тім кусничку нїхто не сїяв, бо на весну заносило єго зі Сяну то кригами, то рінею. Але теперішний молодий дїдич заказав там громадї пасти. Громада уважаючи той кусничок як би свою власність [бо мала довгі лїта в посїданю] не услухала. Посходили ся іn gremio господарі з бабами і дїтьми — не дати заграбити товару. Надїхав молодий пан Журовскій з лїсничими, економами і т. д., і почав грозити, страшити, що буде стріляти, коли не дадуть ся заграбити. Тогдї нарід закричав: "Коли застрілить одного або другого, то сам не вернеш живий..." Розгнїваний пан поїхав зараз до Лїська і привіз з собою ц. к. старосту з кількома жандармами. Але й ті не вдїяли нїчого, — люде не дались заграбити. Справу віддано до суду, — хотяй пасовиско двір зорав. Селяне так завзяли ся, що нї один з них не пійшов на роботу до двора, — і в самі жнива пан Журовскій спроваджував чужосторонних людей, бо було би єму все лишило ся в поли. Двір знов з своєї сторони не дає нїкому з селян перейти через своє поле... Зачуваємо, що за для тої афери староста п. Франц переносить ся до Бялої...
Читаючи письмо Вп. посла Окуневского счудував ся я не мало, що деяким міщанам з Городенки уряд податковий визначив 16 зр. податку заробкового за те, що факторували при купнї. Таж у нас в Лїську, в Устриках, в Лютовисках що в торгу аж кипить від чорних халатових факторів, що факторуючи напастують нераз бідних людей, ба нераз видирають селянинови єго працю з рук та в найрізнїйшій спосіб єго обдурюють і обманюють, а нїхто их не оподатковує! Тії фактори, то й не самі міскі жидки, их найбільше йде з сел, разом з ґаздівскою худобою, по дорозї вивідують ся они від добродушних ґаздів о всїм, що им треба знати, змовляють ся по тім з купцями що до цїни купна і видирають ґаздам их працю підцїнно, а зиском дїлять ся. А знаючи обставини кождого ґазди н. пр., що той потребує продати конечно, то притискає єго рата на школу, або в банку, або має справляти весїлє, беруть худобу за пів-дармо... і як же має нарід наш піднестись економічно? Коби ще бодай з відки яка поміч, коби опіка над ним, а то всюда хиба вітер в очи... Се також одна причина еміґрації люду — в нашій околици не до Россії, але за широкій океан...
