Дня 14 н. ст. вересня с. р. завізвано мене, яко заступника церкви полоницкої, до глиняньского суду в справі спадковій. Прийшовши до канцелярії п. Янка, адюнкта судового, зажадав я, щоби протокол зі мною списано по руски. На се дістав я відповідь, що жадаю річи неможливої, бо руска мова має вправдї велику будучність, але до тепер не добила ся ще того права, якого я для неї жадаю. На мій заміт, що основні закони рускій мові, яко краєвій, признають рівноправність з польскою, відповів п. адюнкт:
"Рівноуправненє рускої мови треба лиш так розуміти, що до суду вільно вносити поданя написані по руски, та що можна всюди по руски підписатись і по руски говорити — і сам п. адюнкт руску мову шанує і зі сторонами рускими по руски говорить. Моє жаданє — рівноправність мов краєвих — не узасаднює, бо тим самим вільно і єму яко Полякови з того-ж рівноуправненя користати. [Я зміркував, що тут аплікує ся засада "Macht vor Recht", бо ц. к. урядник підчас свого урядованя має чей же більшу силу як сторона, а чия сила, того й правда.] Врештї сей протокол належить до wewnętrznego urzędowania — то не єсть те саме, що протолол в справі карній, де слова сторони дословно списують ся; сей протокол має диктувати урядник, отже тим самим не можна єго писати анї по руски, анї навіть по нїмецки, а лише в урядовій мові польскій."
Не маючи терпеливости слухати довше виводів п. адюнкта, підписав я списаний протокол, заявивши лише, що в поступованю п. адюнкта бачу доптанє прав рускої мови. Міг я вправдї домагати ся вписаня мого жаданя до протоколу, однак се, після моєї гадки, до нїчого не придасть ся, бо оно враз з протоколом пійде ad acta. На відмовленє підпису мого не міг я рішитись, бо по перше, міг мене з компетентної сторони стрітити закид, що я интересів церкви кепско пильную, лєґатів не принимаю і т. п., а по друге тому, що через се мусїла би була наступити проволока цїлої справи і интересовані селяне були би виставлені на непотрібні видатки, а тут як-раз ходило им о те, щоби справа як найскорше скінчила ся.
Вернувши до дому заглянув я до "Дѣла" [н-р 69 з сего року] і в відповіди правительственного комісаря в соймі на интерпеляцію руских послів, виголошеній на засїданю галицкого сойму дня 5 цвітня с. р., вичитую такій уступ: "Ц. к. суди урядуючі у всхідній части Галичини примінюють приписи рескрипту ц. к. міністерства судівництва з 9 липня 1860 р. до ч. 10.340 в той спосіб, що як в справах карних, так і в цивільних, спірних і неспірних, а про-те і в справах спадкових, опікунчих і курательних списують протоколи зі свідками, обжалованими, знатоками і сторонами в рускім язицї, єсли свідок, обжалований, знаток або сторона того желають". Відчитавши се, подумав я собі: Може ц. к. суд повітовий в Глинянах не належить до всхідної части Галичини, може перевезли єго до західної... Мушу о тім довідати ся таки в самім судї глиняньскім, прецїнь я маю ще одно завізванє в подібній справі на день 19 жовтня с. р.
Відписавши собі наведений уступ з відповіди правительственного комісаря, являю ся 19. жовтня знов в канцелярії п. адюнкта Янка, а навязавши річ до того, що на попереднім термінї дізнав я від него великої кривди, бо цїлком безправно відкинув моє жаданє, відчитав я єму наведений уступ і на підставі того зажадав я, щоби бодай тепер списано зі мною протокол по руски. П. адюнкт вислухавши мене, відписав собі нумер і рік рескрипту вийшов пересвідчити ся: чи єсть такій рескрипт і що в нїм говорить ся? По хвили вернув і сказав, що єсть, "ale coś bardzo niewyraźne", і заповів, що спише ся зі мною протокол по руски, "jednakowoż łacińskim alfabetem, bośmy się jeszcze po rusku pisać nie nauczyli i niema nikogo, ażeby po rusku napisał "Як не кієм то палкою", подумав я собі.
І чи-ж можна казати, що система правительственна супротив Русинів змінила ся, єсли ще тепер ц. к. урядники не знають навіть, що суть якісь рескрипти міністерскі, забороняючі кривдити рускій язик в ц. к. урядах? Коли-ж люде з интеліґенції, Домагаючі ся в урядї пошанованя прав рускої мови стрічають такі перепони від урядників, такі арґументи наївні, нельоґічні а нераз зраджуючі навіть незнанє законів і розпоряджень міністерских, — то що-ж може вдїяти наш селянин, котрий також певно бажає пошанованя прав своєї мови? А такій иронічний висказ п. адюнкта: "Jeszcześmy się po rusku pisać nie nauczyli!" Прецїнь трудно припустити, щоби людина интеліґентна не могла научитись руского письма, коли майже кожда шестилїтна селяньска дитина в школї за один рік руского письма навчить ся. Що-ж наконець судити і о такім оправдуваню, що в ц. к. урядї нема нїкого щоби по руски написав? Се виглядає на плян з гори уложений, а прецїнь годї припускати, щоби Глинянщина заселена майже самими Русинами, вирекла ся своєї рідної мови і руского письма! [Впрочім сей арґумент п. адюнкта навіть не відповідає дїйстности, бо коли я тамтого року був раз свідком в одній карній справі і зажадав, щоби зі мною списано протокол по руски і руским письмом, а перенесений уже тепер адюнкт Ґайкгофер не міг мене навіть гроженєм кари дісціплінарної відстрашити від того, щоб я подібних жадань не ставив, той сам протоколіст писав протокол мій рускими буквами.] Зваживши все те, трудно не повторити запитанє, яке так часто ставить остатними часами "Дѣло": "Чи истнують для Русинів в Галичинї закони?
Віктор Єзерскій, священик з Полонич.
