Невловима Дебора

 

В українських інтелектуальних колах регулярно зринають розмови про забутих митців – особливо щедрою на такі імена є, закономірно, перша третина ХХ с. Однією із них – недоречно забутих і непрочитаних – є Дебора Фоґель – письменниця, філософиня та мистецтвознавиця. Вона належала до першого покоління галичанок, допущених навчатися в університеті; її листування з Бруно Шульцем відкриває новий погляд на його творчість; її власні тексти дивують і бентежать.

 

«Пазли пам’ятi» – мультимедійна експозиція у відповідь на життя і творчість Дебори Фоґель, відкрилася у Львові 14 вересня. Це історія-подорож місцями Львова – cпроба дослідити пласти пам’яті через аудіовізуальні інсталяції, фотографії та тексти. Робота над проектом почалася зі збірки віршів Дебори Фоґель у перекладі Юрка Прохаська під час Форуму Видавців у вересні 2015 року. Протягом цих двох років авторкам проекту – Асі Гефтер та Олесі Здоровецькій – пощастило зустрітися з дивовижними людьми, які ділилися роздумами щодо роботи пам’яті, зв’язку поколінь, джерел страху і відповідальності за минуле. Важлива частина експозиції – матеріал з будівлі колишнього Єврейського музею у Львові.

 

У рамках експозиції у Львівському Музеї Ідей відбувся музичний перформанс дуету «МО» (Здоровецька / Токар) та дискусія «Як наздогнати Дебору Фоґель?» за участі Ірини Старовойт, Юрка Прохаська, Данила Ільницького, Анастасії Любас та Андрiя Павлишина. Найважливіше з розмови про історію знайомства з Деборою, її роль у творенні літератури на їдиш та шляхи незвичайної авторки у сучасному літературному контексті – у конспекті дискусії.

 

Ася Гефтер та Олеся Здоровецька, авторки проекту. ​Фото: Яков Лобков

 

Ірина Старовойт:

 

Для мене дуже важливим моментом у житті був 2000 рік, коли я завершувала аспірантуру і вперше прийшла до студентів як викладачка. Перший курс, який мені довірили, і який я після цього підряд читала ще 15 років, називався «Світова література. Європейські літератури XIX – ХХ ст.». Це, як на мене, означало майже всесвіт: від романтизму до постмодернізму.

 

Я шукала для себе якийсь фокус, напрям, яким я можу, як своєрідним магнітом, поскладати колекцію текстів, людей та ідей; яким чином я можу, як гід, провести своїх молодих студентів, які зі мною підуть впродовж декількох семестрів цим невідомим маршрутом. І досить рано я зрозуміла, що повинна робити: я повинна показати їм, що світова література – це не тільки десь там, але також саме тут; що Львів – це є не тільки читач і споживач якоїсь там глобальної універсальної літератури, але це також сцена письма, місце життя і також, на жаль, місце смерті, часом насильницької, багатьох надзвичайно важливих письменників. І коли я цей фокус для себе означила, то ще не мала уяви, наскільки точним він є, а також, що й мені прийдеться вчитися разом із моїми студентами, і що практично нікого і нічого з того, про що ми будемо з ними говорити (особливо, що стосується періоду 1920-х – 1960-х років), не було у наших університетських програмах і не було у ясних головах моїх викладачів. Коли я почала зближатися до різних пластів багатомовного, багатостраждального міста Львова, мені було цікаво, кого я поставлю поруч з Антоничем чи Франком.

 

Варто зауважити, що Львів як місце письма, яким він був для Івана Франка, змінився, адже за радянського часу весь архів Франка було вивезено до Києва. Отже, це теж важливо, що в цьому місті була перервана будь-яка тяглість, будь-яка традиція в різних мовах і культурах. І тоді наближення до польського літературного Львова та до єврейського літературного Львова не було простим і не було таким, що сталося одразу.

 

У біографії Дебори Фоґель було багато невстигань. Я розкажу про два найстрашніші. Була ініціатива її знайомих, яка йшла в бік того, щоб рятувати її та її сім’ю, але ця ініціатива не встигла. Дебора Фоґель загинула під час ліквідації ґетто, яка сталася досить раптово, і з книжки Філіпа Сендса «Східно-Західна вулиця» ми можемо дізнатися, що між промовою Ганса Франка та між ліквідацією гетто пройшло буквально кілька тижнів.

 

А друга така ситуація невстигання сталася з дослідником творчості Бруно Шульца та Дебори Фоґель Єжи Фіцовським. Коли він нарешті встановив її фактичну адресу проживання, то застав у будинку жінку, яка пам’ятала ще колишніх власників, пам’ятала сім’ю Фоґель. І коли він запитав щодо рукописів, архіву, вона сказала, що якраз минулого року тут нові мешканці чистили підвал і там було багато сміття та списаних аркушів: вони то все повикидали. Таким чином не залишилось нічого матеріального чи фізичного, що могло б підтвердити її існування. Але, як ми сьогодні побачимо, безсмертя полягає в чомусь іншому.

 

Данило Ільницький, Ірина Старовойт та Юрко Прохасько під час дискусії. Фото: Ася Ґефтер 

 

Андрій Павлишин:

 

Звісно, дуже складно сказати, в чому полягає безсмертя. Але хочу зауважити, що все-таки певні матеріальні сліди Дебори у Львові залишилися, їх лише потрібно вміти віднайти. І я як історик вірю в такі речі, скажімо, вірю в «чорних лебедів», вірю в різні несподіванки.

 

Мій приятель на одному з шульцівських фестивалів представив дуже цікаву інсталяцію: він показав у фільмі, крок за кроком, подорож Бруно Шульца до Стокгольма. Він знайшов багато матеріалів про таку просту, начебто незначиму подію. Але цікавою є причина, чому Шульц туди помандрував: у Стокгольмі мешкав дядько Дебори Фоґель, місцевий ребе. Отже, якщо пошукати в Стокгольмі, то може і знайдуться документи, пов’язані з Деборою. Треба робити зусилля і «копати» в певному напрямку. У Львові є певні матеріальні сліди Дебори Фоґель, зокрема, архів «Сиґналів» («Sygnały») у Науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. Кароль Курилюк, головний редактор цього легендарного часопису львівських інтелектуалів, віддав його під час радянської окупації до Оссолінеуму. Там ми зможемо знайти матеріальні свідчення присутності Дебори, також це дає нам контекст. Все складається зі світла і тіні, з довколишнього середовища та осердя. Дебора Фоґель не діяла в безповітряному просторі. Багато, щоб показати цей простір, зробила Кароліна Шиманяк, пишучи про Рахель Ауербах, про часопис «Цуштаєр». Але можна й далі рухатися в напрямку розширення контексту, адже Дебора Фоґель друкувалася в одному часописі з Б. І. Антоничем, і цю лінію теж можна досліджувати.

 

Разом із загибеллю єврейських мешканців Львова загинула ціла цивілізація, відбувся некроз тканини і дуже важко тепер її регенерувати, для цього потрібні надзвичайні зусилля. До прикладу, згадаймо газету «Хвіля», яка стала своєрідною затонулою Атлантидою для дослідників, а могла би нині слугувати джерелом інформації про інтелектуальні тренди того часу. Ми намагаємося це дослідити, зрештою, дуже добре, що ми це почали робити. Є переклад Юрка Прохаська, є книги Кароліни Шиманяк, я, в свою чергу, теж намагаюсь створити контекст – переклади листів Фоґель та Шульца – і так разом ми складаємо всі ці пазли та відтворюємо середовище пам’яті, про яке ми мріємо.

 

Колишній Єврейський Музей у Львові, вул. Шолома-Алейхема, 12 (колишня Бернштейна). Фото: Ася Ґефтер

 

Данило Ільницький:

 

Сьогодні на цій дискусії маємо три призми одного питання: «Як наздогнати Дебору Фоґель?», «Як наздогнати Дебору Фоґель?» і врешті «Як наздогнати Дебору Фоґель?». Відповідно до акцентів можемо трактувати це питання по-різному. Кожне з них має свій методологічний вимір: як нам це робити, що, зрештою, робити, і як до цього підійти.

 

Прийшла мені думка, що люди поділяються на дві категорії: одні як дослідники постійно живуть (з) якоюсь постаттю чи (з) якоюсь ідеєю і, мабуть, мають право на своєрідну інтелектуальну монополію, їхній голос справді важливий. Та є люди, які приходять начебто збоку, — і вони теж занурюються, теж співпереживають. Їхній сюжет — часто дуже здивувальний — може бути надзвичайно цікавим. Мій контакт із Деборою Фоґель — це, власне, той другий випадок. Від того не менш глибоко переживальний, але очевидно, інший.

 

Власне, мій стан – це не стан знання й аналізу, поки що це стан здивування й підсиленої опуклості, передчуленого пере-живання її історій — внутрішніх та зовнішніх. Вона мені промовила чомусь з першого разу, як раніше Франко, Антонич, Павнд, Чубай, Герасим’юк. Щоправда, промовила не лише текстами, але й своєю концепцією, щільно зв’язаною з ними, і — своїми історіями: творчою, інтелектуальною, ідентичнісною, психологічно-індивідуальною, просто життєвою. Може, мене цим перейняли Оксана Мельник та Юрко Прохасько, але я зі старту відчув спільне поле з Деборою, яке укріпилося відчуттям важливості будинку на Лісній 18 (адреса проживання Дебори Фоґель – ред.) — не просто будинком відповідного архітектурного стилю, а дуже важливою символічною точкою на львівській мапі.

 

Для мене Антонич та Фоґель це дуже важлива паралель, саме завдяки якій можна говорити про львівський Zeitgeist (дух часу), про його органічну реальність, про його переконливість та доладність. Так само, як на прикладі Антонича та Інґардена ми шукаємо доказів, конкретних перетинів, так само бачимо цей перетин між Фоґель та Антоничем, і не лише тому що вони друкувалися у журналі «Sygnały», але й тому, що є підстави вважати, що могли знати про існування одне одного. Це підсилюється схожістю життєвих внутрішніх доль, концепцій, культуртреґерських стратегій, ідей та мислення. Вони схожі своїм доладним інтелектуалізмом, взаємообумовленостями теорії і практики, візуальністю віршів та повсякчасною синестезійністю. Вони були внутрішніми культуртреґерами — у тому сенсі, що, може, не створили якихось масштабних проетів як менеджери, але постійно мислили культурою, що й тепер їхні міркування актуальні для теоретико-мистецького балансування поміж, з одного боку, загрузлими в експериментах та, з другого боку, безнадійно трендовими митцями.

 

І, врешті решт, виникає питання: чия Фоґель? Тут мені допомагає відповісти Григорій Сковорода. Транслюючи його посил, «Все, що я полюбив – стає моїм, все, чому я дозволив проникнути в себе – стає моїм». І мені здається, що Львів починає любити Дебору Фоґель. Вона тут житиме й надалі, як і жила раніше.

 

На дискусії «Як наздогнати Дебору Фоґель?». Фото: Ася Ґефтер

 

Анастасія Любас:

 

Фоґель – фігура не лише європейського, але й трансатлантичного значення. Їдишомовні інтелектуали Львова (серед яких була Фоґель) заснували журнал «Цуштаєр», і так намагалися творити модерну культуру мовою їдиш. Важливо розуміти, що Львів того часу не був центром їдишомовної культури, як-от Варшава чи Нью-Йорк, оскільки єврейська інтеліґенція була доволі асимільованою у польське середовище. Проте поява журналу «Цуштаєр» об’єднала галицьких митців з дуже різними естетичними та політичними поглядами, які прагнули до культури універсальної, а не провінційної. У цьому контексті Дебора Фоґель надзвичайно важлива, адже вона вела переписку з різними їдишомовними інтелектуалами не лише в Європі, але й в Америці. Фоґель листувалася з Аароном Ґлянц-Леєлесом, відомим поетом, теоретиком, літератором, який був досить вагомою фігурою у світі високого модернізму мовою їдиш, а також редактором часопису «In zikh» (що українською перекладається «У собі») у Нью-Йорку, довкола якого збиралися літератори, котрі ставили собі питання, що означає писати на їдиші: чи це повинна бути лише єврейська тематика, чи можна писати, до прикладу, про Будду та східну філософію, про літаки, хмарочоси, расизм чи на будь-яку іншу тематику, яка не конче визначається як єврейська. Так-от письменники-інзіхісти відповіли собі на це запитання так: писати їдишем можна геть про усе. Дебора Фоґель налагоджує зв’язки не лише з інзіхістами, але й з іншими американськими письменниками єврейського походження родом з Галичини і запрошує їх надсилати свої твори до часопису «Цуштаєр», так творився місток між Львовом та Нью-Йорком. Отже, Дебора Фоґель та інші літератори об’єднали довкола себе цілий їдишомовний світ.

 

І коли читати кореспонденцію та есеї Фоґель, то приходить усвідомлення, наскільки багато було різних їдишомовних середовищ, про які ми, на жаль, майже нічого не знаємо. Дебора Фоґель активно дописувала до «Сиґналів» у Львові, до бухарестського журналу «Шойбн», до журналів «Літераріше блетер» у Варшаві та до вже згаданого «Ін Зіх» у Нью-Йорку. Ми бачимо цілий спектр, який дуже важливо відкрити та досліджувати.

 

Дослідниця Анна Майя Місяк у 2016 році видала повну антологію творів Дебори Фоґель німецькою мовою, в якій містяться переклади поезії, прози, листування та есеїстики. Місяк провела клопітку працю в архівах Стокгольма, і зокрема дослідила листуванням з дядьком Маркусом Ерекпрайзом, який був важливою фігурою і повпливав також на творчий розвиток Дебори. Варто також додати, що першопрохідницею у «фоґелезнавстві» була польська дослідниця Кароліна Шиманяк, котра видала прозову збірку Фоґель «Акації цвітуть» у своїй редакції, а також монографію про творчість авторки.

 

Дебора Фоґель невідома не тільки у нас, але й в англомовному світі, в наукових колах Америки і Європи. Є певні випадки, коли її поезію включали до різноманітних антологій, але зовсім невідома її проза, адже жіночу прозу, зокрема на їдиші, перекладають менше, аніж чоловічу. Фоґель не лише поетка, але й чудовий прозаїк та есеїст. Її проза дуже вишукана, філософська, а есеїстика показує рафіновану інтелектуалку, що писала про естетику, філософські концепти, расизм та антисемітизм, життя львівського єврейства.

 

Пазли Пам’ятi в Музеї Iдей. Фото: Ася Ґефтер

 

Юрко Прохасько:

Назва нашої сьогоднішньої розмови у мене викликала усмішку, але усмішку філологічну, перекладацьку. Відомо, що в перекладі з німецької мови «Vogel» означає «птаха». І тому «наздогнати птаху» може означати дуже багато: птаху можна наздоганяти, щоб приготувати, можна намагатися приручити; але якщо хочеш її наздогнати, то не завадило б і самому бодай трохи вміти літати.

 

Будь-яка мова про Дебору Фоґель неминуче, для мене принаймі, має два аспекти: один аспект дуже виразно абстрактний, інший – дуже чуттєвий. Для мене Дебора Фоґель власне і є такою поеткою, (правдоподібно, вона і такою людиною була), яка могла і вміла не те що синтезувати ці два виміри в собі, а й жити їх поєднанням. І це саме те, що мене передусім змусило її перекладати. Зрештою, маю сказати, що бути перекладачем Дебори означає велике щастя. Я це зробив насамперед тому, що мені дуже хотілося її перекладати, ця внутрішня потреба перекладати передувала навіть знанню, усвідомленню, що її потрібно перекладати.

 

Є ціла низка контекстів, про які можна говорити на такому дуже абстрактному та дистанційованому рівні, однак вона не конче мусить бути такою. Звісно, кожен розуміє, що є контекст Львова, і без Фоґель він буде неповний, а сам Львів буде калічний, дефіцитарний, врешті-решт, від’ємний. Якщо ми говоримо про повноту Львова, то це ми повинні її забезпечувати тим, що робимо, в тому числі перекладами і публікаціями. Другий контекст – це контекст єврейської культури у нашій частині Європи – ті самі аргументи. Третій контекст – дуже широкий та складний, про те, як ми, теперішні українці, маємо собі давати раду з тим, що було, з тим, що відбулося і не відбулося, і яка міра нашої відповідальності перед цим і чого вона від нас вимагає: якого ставлення і якого чину.

 

Мої переклади можна і треба розглядати у цих контекстах. Але у всіх цих міркуваннях латентно присутня така-от небезпека холодного цинізму, чи радше раціонального розрахунку. Адже дуже часто можна почути: політика пам’яті щодо Голокосту є мірилом сучасності, це немов ліцензія чи перепустка до цивілізованого світу. І, мовляв, якщо певними діями, вчинками, дискурсами, словами не засвідчити здатність цю ліцензію придбати, то це дорівнює непридатності до теперішності, до того, що означаємо «світом». Це, безперечно, так, але тут є небезпека трактувати це власне суто цинічно.

 

Наостанок лише одне: щоб ми не робили, чи ми перекладаємо задля втіхи, чи з усвідомленням того, що це велика світова література, чи з веління, що ми просто-таки повинні це зробити, чи то задля згаданої повноти текстів та контекстів – усе це має сенс лише тоді, коли ми робимо це насамперед для себе, а не для когось іншого. Можливо, навіть вельми ймовірно, що воно потрібно і комусь іншому, але я вважаю: найважливіше ми робимо з переконанням і для себе, задля власного блага та для своєї душі.

 

Андрій Павлишин:

 

Я довго сумнівався, чи варто встромляти палицю в мурашник. У нас тут така благосна розмова: про позитивний процес повернення пам’яті про минуле; як на фотографічному папері, починає проступати помалу образ людини та того середовища. А я собі почав думати про небезпеки, загрози і виклики, які можуть виникнути на нашому шляху. І мені хочеться їх спрогнозувати, щоб відповідним чином їх можна було уникнути. Ми повинні якось осмислити, як нам сприймати Дебору як частину єврейської спадщини. Мені здається, для присутніх тут це само собою зрозуміло, що це частина нашої спільної спадщини, але це не зрозуміло для всіх. І у цій дискусії нам доведеться протистояти і українцям, і євреям. Українцям, бо ця політична спільнота впродовж століть зазнавала переслідувань і зарезервувала багато просторів винятково для себе, відкидає багато того, що може сприйматись як чуже, щоб якнайповніше розкритися самим, натомість у євреїв впродовж двох тисячоліть була проблема виживання серед інших культур, і євреї свідомо йшли на процес відокремлення. І навіть у сучасному світі євреям, можливо, не хочеться віддавати свій скарб, ділитися ним із іншими?

 

Існує загроза зробити з Дебори ще одну ікону мучениці Шоа, хоча вона важлива як антитеза Шоа, як утвердження того, що є живого, світлого, вітального в єврейській культурі, того, що дає їй силу, міць і підтверджує її право на виживання.

 

Певною загрозою є те, що Дебора Фоґель була інтелектуалкою авангардного лівого середовища, а це викликає спротив в популістському нажаханому світі, де починає панувати чи то правий, чи то консервативний дискурс. І це може бути викликом для повного її проявлення. Звичайно, я не навів повний перелік загроз і викликів, які нам доведеться подолати, але, мені здається, що на це потрібно зважати.

 

Коли я прочитав назву сьогоднішньої розмови, то вона мене трішки розсмішила, бо я пригадав фразу Станіслава Єжи Лєца: «Він наздоганяв свою епоху». «З якою метою?» – спитав я (сміється). У нас же мета блага: ми хочемо повернути Дебору Фоґель, огранити її контекстом, представити уповні цей надзвичайний феномен реально мультикультурного явища.

 

За допомогу у підготовці матеріалу дякуємо організаторам дискусії.

27.10.2017