Зі союзної держави, на якім то становищі поставив Україну переяславський договір у відношенню до Московщини-Росії, зробили її російські царі та їх правительства немилосердно гнобленою й позбавленою всяких прав провінцією своєї великої імперії. Нераз підносили Українцї менше й більше голосні протести проти потоптання прав України, а один з найголоснїйших таких протестів залунав з наказів, які повезли з собою від своїх виборцїв 1767 р. депутати України до так званої "комісії уложення" в Петроградї. В сих наказах висловили виборцї свої потреби й бажання. Тодї серед українського громадянства з неочікуваною силою і однодушністю виявили ся змагання до привернення автономії України. Нетільки в наказах старшини, але навіть міщан і козаків було домаганнє привернення давніх прав для України. В домаганню привернення автономії України зійшли ся всї її стани: міщанство навіть найглухійших містечок, духовенство, козацтво, шляхетство.

 

Ось що писали в своїм наказї лубенські міщане: "Більше нїж сто лїт минуло відтодї, як український народ, живучи здавна з Польщею та з Литвою, мав у всїм рівність і користував ся тими вольностями та правами, що вони, а нарештї, розлючений і ображений великими неправдами, а найбільше позбавлений своєї віри, стародавніх прав і вольностей, по довголїтнїй крівавій війнї й багатьох славних над ними побідах вибив ся зпід їх руки й разом зі своїм гетьманом Зїновієм Богданом Хмельницьким не з нужди, але з доброї волї піддав ся під високодержавну руку царя і великого князя Олексїя Михайловича". "І царь Олексїй — читаємо в наказї стародубських козаків — з великою ласкою подав надїю і ствердив: нетільки удержувати й заховувати український народ на всїх тих правах, привилеях і вольностях, на яких він був під польськими королями й литовськими великими князями, але й обіцяв мати особливу ласку до нього. Коли настановлювано нових гетьманів після Хмельницького, всеросійські царі стверджували кожного разу ті статї (про вільности та права)". Царь Петро І пригадав 1709 р. у своїм манїфестї, підписанім власною рукою, що "жаден народ під сонцем не може похвалити ся такими свободами, привилеями й полегкостями, як з його царської ласки малоруський народ і що царь не велить збирати з цього жадного гроша до державного скарбу", ще й ласкаво подав надїю, що, як до того часу український народ зоставав ся непорушно на правах і вольностях, так і на будуче все додержуватиме свято того, що приобіцяно, коли прийнято його в підданство. А обіцяно в статях Богдана Хмельницького й потверджено царською рукою, що Україна лишаєть ся на своїй вільній волї, що вибиратиме собі гетьмана й усяку козацьку старшину та сама управлятиме своїми справами по своїм давнїм законам, а Москві має давати тільки якийсь грошевий податок. Крім того признано Українї, що війська має держати 60.000, що її суд виборний, козацький, що козаки повинні знати тільки військову службу, а бути вільні від податків і инших обовязків, що кожен може вільно мати в своїм добрі горілчаний промисл, виробляти та продавати горілку, мід, пиво й инше.

 

Кожен з московських царів, засїдаючи на престол, згадував про Українцїв: "а ми вас все заховуватимемо при давнїх ваших правах, привилеях і вільностях, а щодо сього ви повинні надїяти ся на нашу царську любов". А "той перший, що розпинав Матїр Україну" писав: "зокрема малоруському народови все приобіцяне про прийняттю їх під високодержавну руку нашого батька... свято заховували й на будуче заховуватимемо, а вони при своїх правах і вільностях вічно в спокою і тишинї можуть щасливо жити". А проте "вторая доконала вдову-сиротину": скасовано гетьманство, зруйновано Запорозьку Сїч і доложено всїх заходів, аби змосковщити український народ. І українські депутати склали одно спільне проханнє від українських послів до Катерини: "Нема, ласкава царице, на Україні нїодного стану людей, який міг би сказати, що він має цїлі свої давнїйші права та привилеї, а коли які у кого зостали ся, і ті служать тільки дуже слабою їх обороною і охороною, бо орудують ними й перекручують по своїй уподобі головні управителї Україною". Й українські посли — шляхетські, міські й козацькі, нарадивши ся разом, постановили ось що в сїй справі: щоб привернено в цїлости всї давнї права, привилеї, вільности, свободи та звичаї усїх загалом і кожного чину (стану) зокрема, а саме шляхетства (дворянства), духовенства, міщан, козаків і всього українського люду, — все, що дали їм і затвердили польські королї й литовські великі князї та щоб їх "на вічні часи заховано й збережено без жадного нарушення і касування і зовсїм у такім розумінню, як написані й заключені". Попри приверненнє прав українському народови зробили депутати України таку другу постанову: "Заснуваннє на Українї урядів, які відповідатимуть нашим правам і привилеям, се одна з найголовнїйших наших загальних потреб. А тому ласкаво просимо, щоб українські уряди (малороссійскія правительства) заведено на основі наших прав і привилеїв, себто щоб у цивільних і земських справах видавано суд і рішенцї по своїх, у військових — по своїх, а міщанських також по своїх правах і звичаях, і щоб видавали їх виборні люде та щоб нїколи не перемішувано одних прав з другими, бо від сїєї плутанини повстало безладдє на Українї".

 

Дуже гарно розуміли наші прадїди потребу народньої освіти. "Нехай цариця зробить нам ласку — дозволить завести на Українї на скарбовий кошт з українських коморних митових прибутків унїверситет в городї Переяславі, бо сей город не останнїй між українськими першими городами, в котрих і було окреме українське князюваннє і довершило ся в нїм первісне підданнє гетьмана Богдана Хмельницького з Україною". А треба зазначити, що Українцї домагали ся унїверситету в Переяславі в тих часах, коли в цїлій Московщинї був усього один унїверситет і до нього покликувано на професорів учених з України, з київської академії.

 

У справі податків українські посли домагали ся, щоб нїхто, "нїяке правительство" не сміло накладати на людей на Українї жадних податків або їх зміняти без згоди уповноважених народнїх представників у місцевих самоуправах. Про се ухвалили посли таку постанову: "Внутрішнї установи, себто звичай головного уряду обкладати податками, побірати всячину, виганяти людей на роботу — заведено без нашої згоди й вельми тяжко се для нас і образливо, бо такі установи згідно з нашими привилеями мають заводити ся і заводили ся в давнїйших часах тільки за згодою шляхетства й усїх чиновних людей на радах, а у важнїйших справах треба було згоди ще й инших станів, міщан і козаків; і в тих випадках, коли й грамоти попередники вашої царської великости присилали гетьманови, завжди у них було прописано, щоб він, гетьман, заводив такі внутрішнї установи та прикази на радї за згодою козацької старшини, війська та всього поспільства й щоб вони не були тягаром і руїною українського народу, й завжди кожен повіт мав волю пристати або не пристати на такі установи й подати гетьманови або радї відмову, що така чи инша установа обтяжить людей". А тимчасом гетьман і постановлені "головні правительства" почали видавати такі "незносні й обтяжуючі" для українського народу прикази, не кличучи нїкого з громадянства на раду, й так пригнїтили людей неправедними податками й усякими здирствами, від тих "на Українї нїколи небувалих і нечуваних інституцій" український народ набрав ся такого страху, що "багато тисяч його не відомо де розбігло ся, а инші висилюють ся в бідности та злиднях". Аби запобігти сьому, домагали ся українські посли, щоб покасовано всї такі новітнї установи й заборонено установляти такі установи, але "щоб заведено постійні податки й побори, які докладно згоджували ся-б з нашими правами та привилеями, а яких не могло б нїяке правительство нї побільшувати, нї зменшувати, а тим більше якісь инші знову накладати без спільної згоди українських станів".

 

В земельній справі не ухвалили українські посли спільної постанови, бо були тут посли нетільки від хлїборобів, але й від панів і шляхетства, отже від станів, земельні інтереси яких були протилежні.

 

"Прислухайте ся, найласкавійша царице, — звертали ся до царицї Катерини українські посли, — прислухайте ся до голосу тисячів народу, що подають через нас свої прохання і сльози до вашої великости! Послухайте голосу великої душі й побачите тодї, які правдиві його прохання, яка безмірно велика його нужда, котра гнїтить його без жадної його провини. Залишіть нам усї давнї привилеї, вільности, слободи, звичаї наші, заведїть самоуправу на підставі тих цільностей і прав, а ви відвернете нужду, злиднї й горе від усїх загалом і від кожного зокрема й тим самим забезпечите добрий намір вашої комісії, себто цїлість держави й народнього добра. Поставте, найласкавійша царице, такий великий числом народ у положеннє, щоб він за своє відродженнє збудував вам памятники й жертівники не на землї і в повітрі, а в серцях!".

 

Чи могли посли сподївати ся сповнення своїх домагань? Сама історія їх вибору повинна була наповнити їх недовірєм, що їх справедливі жадання вислухає царське правительство. Найрізкійший епізод зайшов при виборі нїжинського депутата. Нїжинське шляхетство вибрало своїм депутатом якогось Селецького, але він належав до сторонників полїтики Румянцева й не згодив ся прийняти інструкції, написаної в дусї автономії та жадаючої привернення гетьманства й давнього ладу. Тодї шляхетство вибрало иншого депутата. Румянцев віддав під військовий суд учасників уложення наказу та скинення Селецького й сей суд засудив 33 особи нї більше нї менше, тільки — на кару смерти! Пізнїйше сей засуд злагіднено й кару смерти замінено восьмимісячною тюрмою.

 

На своє відродженнє, якого сподївали ся висланцї України за царювання Катерини, прийшло ся ждати Українцям 150 лїт, час, який в життю української нації був безмежно довший тому, що його в цїлости виповнили таке страшне переслїдуваннє і гнїт усього, що українське, що сьому переслїдуванню і гнетови нема паралєлї деинде. Та й прийшло теперішнє відродженнє проти волї наслїдників Катерини на престолї й їх правительств. А цїлий час життя української нації під російськими царями се зовсїм страчений час у змаганню української нації здобути собі належне місце серед народів світу.

 

[Вістник Союза визволення України]

21.10.1917