Не всі можуть змагатися з вічністю. У кожному разі, штукатурка, як виявилося, не може. Довелося терміново робити зовнішній ремонт. Після чого знову чіпляти на свіжопотиньковану стіну старезну тричарункову поштову скриньку вже якось не випадало. Прогризена іржею, перекошена й перемотана дротами, вона виразно просилася на давно заслужений відпочинок. Тому ми купили нову. Точніше, дві нові: собі й сусідові. Бо заздалегідь знали, що наскрізь уражений синдромом Плюшкіна і ще старіший за скриньку сусід сам собі за жодних обставин ніколи й нічого не купить. Не знали ми натомість, що навіть у такий альтруїстичний спосіб усе одно не уникнемо скандалу.
— Хто вас просив? – розкричався сусід. – Чому ви нав’язуєте мені свою волю? Не треба мені ніякої нової скриньки, я ще цю так відремонтую, що буде ліпша за вашу!
Тамуючи сміх, я впродовж пристрасного сусідського монологу намагався згадати, де мені траплялося щось подібне. Трохи згодом згадав: у Кнута Гамсуна, в його останній – автобіографічній – книжці «На зарослих стежках». Рік видання – що важливо – 1949. «Я довго мізкував над тим, – пише в ній дев’яносторічний Гамсун, – як полагодити до осени свої калоші. Вони в мене з Першої світової війни, але ще й досі в них добротні підошви, от лишень права тріснула і не тримається на нозі… це були добренні калоші, я носив їх у багатьох країнах, навіть коли одна тріснула, а також їздив до Відня і до Гітлера того знаменного дня. Я не викинув їх і досі не лише тому, що моїм шкарбанам потрібна була ця товста підошва». Далі лауреат Нобелівської премії повідомляє, що родина придбала йому нові калоші, яких він ані разу не взував: «Я обв’язую старі з товстими підошвами й ношу їх уже кілька місяців… Я не маю наміру носити нові калоші».
Звичайно, критики, читачі і решта прогресивної громадськості мали б менше клопотів, якби всі хороші письменники відзначалися ангельським характером, бездоганною поведінкою і правильними поглядами на все, а погані поголовно були б ретроградами, мізантропами і постійно скоювали б якісь неполіткоректності. Як їх легко було б відрізняти! Та що там: відпала б узагалі потреба їх читати, адже наперед було б відомо, котрих із них слід підносити до небес, а котрих мішати з болотом. Проблема, однак, у тім, що часто так не є. А вже зовсім правду кажучи, часто є прямо навпаки. Особливо – коли йдеться про письменників не просто хороших, а великих. Таких, як найбільший в історії норвезький прозаїк Кнут Гамсун.
Україна, якій на початку минулого століття на коротку мить пощастило долучитися до загальноєвропейських культурних тенденцій, встигла відчути на собі оповідну магію Гамсуна і присвятити йому свої мистецькі видіння, сповнені ілаяльного кохання і туги осінніх зір. Його прямі чи опосередковані відлуння можна знайти у творчості наших імпресіоністів і співців «залізної волі», футуристів і неокласиків, у Коцюбинського і Маланюка, Рильського й Стефаника, Семенка і Кобилянської…
Втім, моя задавнена й незмінна любов до нього пов’язана з дечим іншим. Були – хоч як важко сьогодні в це повірити – часи, коли я викладав в університеті зарубіжну літературу. І щороку саме Гамсун у тому курсі лекцій слугував для мене межовим стовпом і означав, що мої викладацькі страждання – до наступного курсу – вже позаду. Рядки перед Гамсуном у хронологічно складеному списку літератури посідали всілякі реалісти з натуралістами – і я мусив молоти студентам щось про «типові характери в типових обставинах» і «об’єктивне відображення дійсності», тобто про все те, чого дотепер не розумію. А тоді раптом, у все ще раціоналістичному XIX столітті, з’являвся він: суґестивний стиль і суб’єктивна композиція, абсурдні діалоги і розщеплені персонажі, світ як воля й уявлення афектованої свідомості – весь і відразу модерністський арсенал досконало представлений уже в першому його дорослому романі, цій «містерії нервів у голодному тілі». З нього, з Гамсуна, починалася для мене література, з якою я більш-менш міг дати собі раду.
Власне: з літературою – так, але з її творцями – не цілком. Бо той-таки Гамсун, як відомо, від моменту окупації виступав із пронацистськими статтями в пресі, підтримував союз Норвегії з Великою Німеччиною, їздив на зустрічі з Ґеббельсом і Гітлером, причому першому подарував свою нобелівську медаль, а на смерть другого в останні дні війни відгукнувся самовбивчим газетним некрологом. На запитання сина, навіщо він так собі нашкодив, письменник відповів: «Суто з лицарства». З тієї ж причини він, оголошений невдовзі зрадником батьківщини, вперто добивався – і добився – відкритого судового процесу.
Очевидно, нова норвезька влада не бажала кидати глухого і розбитого інсультами старигана (а водночас знаного в усьому світі найгеніальнішого співця Норвегії) до в’язниці, але й не могла собі дозволити його виправдати. Тому з допомогою психіатрів спробувала знайти компроміс, визнавши Гамсуна неосудним маразматиком. У відповідь Гамсун спочатку надіслав гнівного листа генеральному прокуророві, де наголосив, що не потребує «такого штибу амністії», бо «не є і ніколи не був психічно хворим», тож бере на себе «відповідальність за все, що вчинив», а відтак написав цілу книжку «На зарослих стежках», яка більш ніж переконливо довела його розумову повносправність. На суді він зокрема заявив, що високо цінує громадську думку, а ще вище – норвезьке правосуддя, але значно важливішим для нього є «власне розуміння добра і зла». Виходячи з цього розуміння, Гамсун категорично не погодився з визначенням «зрадник батьківщини», оскільки, на його думку, робив усе для блага Норвегії. Хоч і додав, що через втрату слуху й усамітнене життя на хуторі нічого не чув про злодіяння нацистів у Європі.
Ну і як би ми мали оцінити таке його «лицарство»? Не пояснити, а саме оцінити, бо з поясненням якраз проблем немає. Рішучий новатор у галузі художньої форми, Гамсун разом із тим завжди був не менш рішучим світоглядним консерватором. Як затятий патріархальний селянин, він передусім цінував у людині міцність її зв’язку з рідним ґрунтом, і все, що загрожувало цьому «елевсинському шлюбові», викликало в ньому фізіологічну ненависть. Англію він ненавидів за багатовікову імперіалістичну експансію, Америку – за «бездуховність», Росію – за пролетарсько-більшовицький переворот. То на чию ідеологічну пропозицію мав би пристати такий Гамсун під час війни? Він пристав на пропозицію тих, у кому вбачав обіцянку містичного єднання сакрального лона норвезької землі з аристократичним германським духом. Тому свою лекцію про нього я зазвичай закінчував так: «Вибрати собі роль прокурора на процесі Гамсуна чи його адвоката – це хай кожен із вас вирішує сам. Пам’ятайте тільки, що в цьому випадку фраза про несумісність генія і лиходійства звучить абсолютно безглуздо. Гамсун не був жертвою «несвідомої колабораціоністської омани»: в основі як його безсмертних творів, так і його смертних гріхів лежать одні і ті ж переконання».
До речі, мій сусід, який у роки Другої світової був дитинчам, зізнається, що разом із цілою родиною теж палко вболівав за Гітлера. Однак після війни змінив, як йому здається, орієнтацію і став – донині – так само палким прихильником Сталіна. Спостерігаючи через вікно за його недолугими маніпуляціями зі старою поштовою скринькою, я продовжую вагатися. Чи заслуговує він на менший, ніж Гамсун, осуд, бо – попри всі свої погляди – ні нацистських, ні комуністичних статей ніколи не писав? Чи все ж таки на більший, бо й романи на зразок «Голоду», «Містерій», «Пана» чи «Соків землі» він нам також навряд чи залишить?
23.10.2017