Сучасні суспільства прагнуть бути незаплямованими і хочуть, аби таким був план міста, а це неможливо, допоки вулиці називають іменами людей
Здається, що політики не мають іншої роботи, ніж міняти назви вулиць і зносити пам’ятники, меморіальні дошки і монументи. В той час, як деякі міста з кожним днем поганіють (центр Мадрида є навіть огидніший, ніж був під Гальярдоном і Ботельєю, а це багато про що каже), муніципальні радники та їхні консультанти, махнувши на них рукою, весело збавляють час, тобто розважаються ефектними маневрами, які маскують їхню препаскудну діяльність і їхні брудні ігри під час вирішення питань міської господарки. В Іспанії існує довга традиція такої гри. Назви змінювали в часи республіки, ще більше – під час війни, режим Франко був апофеозом (взялися навіть за «зіноземлені» кінотеатри і кав’ярні, «Роялті» став «Колумбом» тощо), а під час переходу до демократії було дискретно відновлено старі назви (на щастя, ця вулиця знову стала називатися іменем принца де Вергара, а не зловісного генерала Молі, видатного поплічника Франко).
Та зараз, попри те, що демократичний режим не мінявся, у деяких політиків і людей стався з цього приводу напад чистоти, і не лише тут, а й у Сполучених Штатах і Франції – не кажучи вже про Сабадель, де один псевдоісторик вважає все іспанське нечистим і пропонує прибрати з плану міста Мачадо, Кеведо, Кальдерона, Лопе, Ларру і невідомо ще скількох самозванців: одних за те, що «франкісти»; інших – бо «антикаталонці», а ще інших тому, що «кастильці». Зайве говорити, що до перших з анахронічною строгістю він зарахував Ґонгору, Лопе і Кеведу. Та якщо лишити осторонь цього тупого ксенофоба з його тупим і ксенофобським муніципалітетом, який взявся за цей проект, ми втрапили в абсурдну динаміку, яку годі зупинити. Сучасні суспільства прагнуть бути незаплямованими (коли так чи сяк не є такими) і хочуть, аби таким був план міста, а це неможливо, допоки вулиці називають іменами людей. Одна річ, коли є вулиці і площі, названі іменами таких убивць, як Франко і його генерали, Гітлер і його послідовники чи Сталін та його адепти. Йдеться про індивідів, чиї злочини були їхньою єдиною вартою уваги дією. Але є багато інших людей, складних або неоднозначних, недосконалих, яких вшановують за те добре, що вони зробили, і всупереч поганому. Крім того, є дурнувата тенденція судити всі епохи, виходячи з нинішніх критеріїв, наче померлі в минулі віки мали би прозорливо знати, що буде справедливим і правильним у ХХІ ст. Той, хто в XVII чи XVIII ст. володів рабами, не конче був цілковитим негідником, яким нині є той, хто ними володіє, чи ті, хто вихваляють рабство, ІДІЛ. Що з того, що XVIII ст. вже були аболіціоністи (одним з яких був Лоренс Стерн)? Так, були, але їх можна було порахувати на пальцях рук. У Франції говорять про те, аби позбавити всякого пошанування Кольбера, який вчинив гріхи, але також був надзвичайним міністром і поціновувачем мистецтв і наук. Якщо ми візьмемося детально аналізувати життя всіх та кожного (не лише політиків і військовиків, а й письменників і митців, які є в принципі більш сумирними), ми не знайдемо нікого без гріха. Окрім того, майте на увазі, що вже кілька десятиліть хобі біографів є «виявляти» ґанжі, скандали і каламуть у тих, чиї біографії вони пишуть. Цей був прихильником дискримінації жінок, той покинув свою дружину, а інший погано ставився до своїх дітей чи загнав їх у комплекси; Неруда й Альберті писали похвали Сталіну, д'Аннунціо якийсь час був прихильником Муссоліні; Лампедуза був аристократом, Гайдеггер симпатизував нацизмові, Рідруехо був фалангістом, Кортасар і Варгас Льйоса якийсь час підтримували диктатуру Кастро, Ґарсія Маркес підтримував її до свого останнього дня, Сартр не засмутився через масові вбивства Мао, Пля і Кункейро погоджувалися з Франко. Але якщо іменами всіх цих письменників десь названо вулиці, то не через ці їхні плями, а всупереч їм, і ще тому, що вони спромоглися на гарні вірші, прозу чи філософію. А деякі вчасно виправилися і зреклися своїх помилок.
Якщо копатися в особистому, то ми пропали. Можливо, найкращий поет ХХ ст.. Т.С. Еліот, ганебно поводився зі своєю першою дружиною, Вів’єн. Не кажімо вже про ненависного Теда Г'юза з його двома жінками. Якщо хтось їх шанує, то високо цінує не цю їхню поведінку, а їхні великі твори і те добро, яке вони завдяки їм зробили. В моїй давній книжці «Написані життя» я коротко перебігся життями десь двадцяти письменників, серед них Фолкнера, Конан Дойла, Конрада і Стівенсона, Емілі Бронте, Манна, Джойса, Рембо, Генрі Джеймса, Лоурі і Набокова. Більшість із них були нещасними, деякі безпринципними, багато хто егоїстами, а декотрі снобами. І що? Шанують їх не за це. Якщо хтось, як Флемінг, розглядатиме в мікроскоп благодійників людства, то, ймовірно, знайде якусь пляму. Її, безперечно, мають усі ті, хто нині, зарозуміло взявши на себе місію судити небіжчиків, намагаються «очистити» свої плани міст і пам’ятники. Відколи я себе пам’ятаю, не можу пригадати настільки лицемірного і пуританського суспільства, яким є нинішнє – ані такого упередженого. Краще позначати вулиці цифрами чи вдатися до старої невинної традиції: вулиця решітників, кожум’як, міланців тощо. Такі в Мадриді досі існують.
Javier Marias
Jueces de los difuntos
El País, 08.10.2017
Зреферувала Галина Грабовська