І.
Нїхто не заперечить, що управляти таким конґльомератом національним, яким представляєсь наша держава, єсть не конче легке дїло. Управа Австрії єсть однакож тим більше трудним дїлом, що побіч різниць національних з рівною вагою виступають повсюди чи то менше або більше оправдані историчні права, чи дикі претенсії до ґеґемонії одних народів над другими, чи якійсь традиційний антаґонізм, або навіть ненависть расова та племінна. Окрім того держава наша єсть і буде завсїди ареною змагань двох культур европейских, а навіть і двох церквей.
Розбирати всї ті обставини подрібно не тут місце. Ми констатуємо лише, що на трудність управи складає ся в Австрії дуже богато чинників і що до полагодженя внутрішних різниць і заспокоєня всїх потреб, претенсій і змагань треба би — скажемо сміло — не лиш ґеніяльного мужа державного, але і в рівній мірі справедливого і енерґічного.
Хтось сказав, що нема на світї численнїйшої бранші над браншу лїкарів. Вийди на місто підвязаний і скажи, що болять тебе зуби, а кождий хто тебе стріне, подасть тобі зараз раду лїкарску і непохибне средство на усмиренє болю. Не менше численною браншою єсть — по нашій гадцї — і бранша політиків. Австрія, в нашім уже віцї, мала стілько лїкарів і дорадників на хронічну внутрішну недугу свою, що годї би их перечислити.
Метерніх і Бах централізували і ґерманізували єї в надїї, що з конґльомерату національного удасть ся им витворити один одноцїльний нїмецкій орґанізм. В 1848 роцї проєктував пок. Паляцкій федеративний устрій Австрії з повним увзглядненєм перґамінових историчних прав. В 1868 роцї перевів Байст дуалізм нїмецко-мадярскій в надїї, що Залитавщина змадяризуєсь, а Долитавщина знїмчить ся. Гербст, Ґіскра, Аверсперґ, Ляссер старались яко завзяті централізатори нїмецкі, осущити сей идеал импортованого з Нїмеччини канцлєра. Рік 1879 принїс нам систему будь-то автономістичну в Долитавщинї, а вірнїйше сказавши віддав геґемонію в Долитавщинї консерватистам нїмецким по половинї з Чехами і Поляками. Нинї кинено Чехів на бік, а місце их заняла лївиця нїмецка з аспіраціями централістичними. Були у нас міністри з більшости парляментарної, були міністерства коаліційні, були урядничі, проґрамові і безпроґрамові, були й міністерства стоячі будь-то по-над партіями. Були проєкти на заведенє нїмецкого язика яко державного [Staatssprache], були і проєкти закона о рівпоправности язиковій. Предкладано дати Галичинї повну автономію, щоб Нїмцям лекше прийшлось здавити Словінцїв та Чехів. І яких проєктів, яких лїків не було у нас! А все те, як сказано, уважалось найпевнїйшим средством до цїли.
Правда, що о повній рівноправности всїх народів австрійских, о усуненю диких претенсій до геґемонії, о справедливім полагодженю потреб кождого народу, о осущеню високої мисли iustitia fundamentum regnorum мало доси думано. Але-ж бо до переведеня такої проґрами у внутрішним устрою держави треба — чоловіка ґеніального і дїйстно стоячого по-над всякими еґоістичними змаганями народів австрійских.
Не в тім однакож дїло. Ми длятого подали короткій начерк всїх дотеперішних способів лїченя недуги нашої держави, щоб читателї змогли собі виробити понятє о вартости нового медикаменту, з котрим ось-тепер виступив берлиньскій тиждневник "Die Gegenwart", а котрий то медикамент згадана часопить уважає одиноким цїлющим средством, в виду того, що дїєсь в Чехії і в других коронних краях Австрії, т. є. в виду неполагоджених питань національних, ростучого антаґонізму та свіжих претенсій п. Пленера яко Нїмця до геґемонії в Долитавщинї.
"Gegenwart" каже: Нїмцї австрійскі мусять зречи ся супремаційного становища в Австрії, а обмежитись на чисто національне. Політика, яку вів пок. Гербст, була на слова світла, але на-скрізь неполітична. Плєнер, що тепер кермує долею австрійских Нїмцїв, звів тую політику до зера. Так нужденно ще нїхто не заступав интересів Нїмцїв в Австрії. Нїмцям австрійским видаєсь, будь-то они суть тим кітом, що вяже Австрію в цїлість. Тимчасом се велика фантазія. Кітом Австрії єсть династія Габсбурґів, єсть сам цїсар яко найвисшій вожд, і нїхто більше. Габсбурґи будуть заєдно і по справедливости недовіряти Нїмцям австрійским, яко частинї народу, котрий по-за Австрією єсть сильний. Мадяри одержали на-разї найбільшій вплив на справи австрійскі, бо они ґравітують в цїлости до Австрії. Румунів [роз. в Угорщинї] придавлено з тою хвилею, коли на границях Австрії повстало сильне румуньске королївство. Поляків вифоритовано, бо они истнують національно лише в Австрії. Від дуалізму стала Угорщина осередком Габсбурґскої держави. Австрія була би політично найбезпечнїйшою, наколи-б змогла перетворитись в державу чисто мадярску. Тілько-ж потомки Гуннів доси ще не скріпшали на стілько, щоби володїти всею державою. Панованє Нїмцїв в Австрії скінчило ся з днем, як основні державні закони узнали рівноправність всїх народностей в Долитавщинї. Всюди розвинулась своя культура. Нїмцї з-разу сміяли ся з нових літератур славяньских, але ті літератури розвинулись мимо всего і побідили чванливість нїмецку. І длятого сумнїваємось, чи найшовсь би ще якій Нїмець, котрий би міг маячити о зґерманізованю не-нїмецких народів Австрії. Стреміти до ґеґемонії, яку посїдали Нїмцї перед 1866 роком [перед дуалізмом], єсть пуста і дурна річ. Корона не підопре их в такім змаганю, а всї прочі народи зненавидять за те Нїмцїв.
Инакше — каже дальше "Gegenwart" — представилась би цїла справа, коли-б Нїмцї австрійскі обмежились на становище національне в границях етноґрафічних. Нїмцї обох Австрій, Стирії, Каринтії, Сольногорода, Чехії, Морави, Шлеска, західної Угорщини і оази нїмецкі у всхідних провінціях — могли би, сполучені в одно, витворити сильний нїмецкій орґанізм в Австрії. Яко Нїмцї найшли би они modus vivendi з Чехами за цїну признаня им прав ческої корони, і з Словінцями можна би легко порозумітись. А Чехи і Словіне, маючи запоруку розвою свого, не ґравітували би до Россії, як се дїєсь у Русинів, котрі не можуть розвинути своєї индивідуальности національної. [А хто виноватий? — Прим. Ред.] Нїмцї, одушевлялись давнїйше идеєю свободи, симпатизували з ворохобнею мадярскою та италіяньскою. Нинї ми не ті стали. Нинї хочемо бути тиранами других народів австрійских. А чей-же ми могли би стати моральною силою в Австрії, могли-б Славянам полудневим помогти до виборотя собі волї і тим звязати их з собою. З Славянами вкупі могли би ми побороти Мадярів, найбільших в души противників наших, що йдуть з нами разом лиш длятого, бо боять ся Россії. Наша задача на Всходї лежить в тім, щоби слабшим прийти в поміч против сильнїйших. Сильнїйшим тим єсть Россія. Як довго тая держава єсть аґресивною, так довго ми мусимо стояти на сторожи держав Всходу. Навіть Поляків могли би ми освободити, але під услівєм, що их свобода не станесь ярмом для других. Русини і Естонцї мусїли би в наших очах посїдати рівне право на свободу. На цїлий півостров балканьскій треба би розширити нашу идею освободженя народів. Длятого проч з еґоізмом нїмецким в Австрії! Щоби однакож идею вольности народів австрійских осущити, треба нам знищити і дуалізм австрійскій, котрий гнобить Славян Угорщини. До того крайний час. Пізнїйше буде за пізно. Австрія мусить перемінитись — се есенція всеї статьї — в державу федеративну, в котрій Нїмцї становили би "нїмецку Австрію" — "ein Deutsch-Oesterreiсh".
Статья та, як бачимо, цїкава, і ми в слїдуючім числї до неї ще вернемо.
[Дѣло, 13.10.1892]
ІІ.
Наведена нами статья берлиньскої "Gegenwart" кульмінує в тім, що добачає будущину Австрії в федеративнім єї устрою.
Гадка федеративного устрою не єсть нова. Ми вже примітили, що в 1848 р. піднїс єї учений историк ческій, Франт. Паляцкій. Яко историк він мав і право піднеси сю гадку, бо єму були докладно звістні як повстанє, так і постепенний зріст Австрії, почавши від засновку невеличкої "всхідної монархії" аж до прилученя країв корони св. Вячеслава, св. Стефана і анексії Галичини та Буковини. До так званих австрійских земель в тїснім значіню слова приростали постепенно краї і землї не так дорогою насильних заборів, як в більшій мірі на основі трактатів родинних або договорів межинародних. Прилучені в сей спосіб краї не втратили нїколи прав своїх природних анї не зрекли ся их добровільно, і тому міг Паляцкій прийти до льоґічного заключеня, що і при конституційнім устрою держави, якій заповіджено з 1848 р., ті краї коронні повинні задержати повні права автономії краєвої, опертої на историчній окремішности.
Гадку федеративного устрою Австрії піднїс Паляцкій в перве на конґресї славяньскім в Празї. Конґрес сей відбув ся 31 мая 1848 року. Славяне австрійскі подїлились на три ґрупи: західну, всхідну і полудневу. Проґрама конґресу обіймала головно чотири точки, предложені до спільних нарад. В першій точцї було сказано: "Ми, Савяне австрійскі, запоручаємо собі взаїмно рівні конституційні права та народність, і зобовязуємось нести собі взаїмну поміч, наколи-б котра из сполучених народностей була загрожена в своїй индівідуальности або окремішности національній". В другій точцї проґрами означено відносини Славян австрійских до Славян поза австрійских; в третій: взаїмини Славян австрійских до не-славяньских народів Европи, а в четвертій точцї було сказано як найвиразнїйше, що Славяне австрійскі бажають з прочими австрійскими народами вступити в щирий союз опертий на рівноправности і Австрію устроїти федеративно.
Не нова про те гадка берлиньскої "Gegenwart", але се нова річ, що з між Нїмцїв, котрі в 1848 р. рішучо противились такому перестроєви Австрії, нинї, по 44 лїтах підносить ся погребана мисль федеративного ладу, і віра, що аж по зреалізованю сеї мисли в Австрії тій міг би наступити пожеланий мир внутрішний.
Против того проєкту нам Русинам виступати не вільно. Противно, в осущеню єго можемо добачати вихід з путаницї, в яку впровадив Австрію Шмерлінґ своїм патентом лютовим, неґуючим права країв і народів, отже ж конституцією опертою на воздусї з видимим стремлїнєм, що би Нїмцям австрійским запоручити перевагу в державі, а прочі народи і краї зробити наколи не гельотами Нїмцїв, то бодай играшкою в их руках. Конституцію Шмерлінґа розбили по-части Мадяри дуалізмом, але в Долитавщинї єсть она ще заєдно каменем у ноги для всїх правительств і не допускає до сконсолідованя сил держави. Від Шмерлінґа роблено у нас лише пусті експерименти. Нїяка висша мисль не одушевляла нї шефів поодиноких міністерств, анї сторонництва віденьскої ради державної. Політику внутрішну Долитавщини від ери дуаліту можна назвати латаниною, або, як єї дуже відповідно назвав шеф нинїшного кабінету, еіnе Fortwurstelei. Малим пpoблeском в тім часї були так звані основні Державні закони з 1867 року, бо бодай в засадї признано ними всїм народам долитавским рівноправність національну, хотяй сеї рівноправности нїколи не осущено, а полишено на папері. Нинї, з конечности, можемо називати розумнїйшим тото правительство, котре зручнїйше водить за ніс поодинокі штучно витворені сторонництва парляменту віденьского. Вся штука правлїня лежить в тім, щоби витворювати собі покірливі більшости і, опершись на них, велїти им так довго обертати колесо машини державної, доки не найдесь другій, свіжій, ще не притомлений робітник, що приймесь за ту працю зь свіжими силами. Покірливим сторонництвам даєсь за те менша або більша винагорода в концесіях, розумієсь не на кошт держави, але на кошт і кривду тих меншостей, про котрі правительство не бачить потреби хвилево дбати. Від часів дуалізму крутили корбою державної машини на переміну Нїмцї з Поляками, Поляки з Чехами, то знов Нїмцї з Поляками і ґр. Гогенвартом. Розуміє ся, що стоячі близше великого престола сторонництва докладають за той час всїх сил лише до того, щоби себе скріпити. Консерватисти дбають про свої интереси оліґархічні, Нїмцї про нїмецкі, Поляки про польскі, Чехи про ческі. Меншости парляментарні служать лиш до декорації і мають так зване "Naсhseben". Интерес державний стоїть завсїгди на другім плянї, хоть кожде сторонництво більшости має єго на устах і стараєсь пересвідчити центральну управу, що без форитованя єго нема спасенія для Австрії.
Розуміє ся, що при таких "pacta соnventa" кабінетів австрійских з поодинокими — ще раз скажемо — штучно через штучні вибори витвореними сторонництвами більшости парляментарної, меншости парляментарні мимо того, що они представляють собою цїлі маси народів, суть засуджені з гори на безперестанні кривди. Виразнїйше кажучи: нинїшна система управи Долитавщини кульмінує в тім, що половина народів панує, половина служить, одні скачуть, другі плачуть. Але не треба забувати, що в міру, як у одних росте винагороджувана симпатія до держави, так другі відчувають свою кривду і в их душі родять ся і дозрівають з-вільна тенденції на скрізь сепаратистичні, а для держави дуже шкідливі. Чехи, упослїджені в своїм часї, їздили на етноґрафічну виставу до Москви, демократи польскі звертали кілька разів очи свої не в сторону Відня, межи Словінцями та Русинами легко прийшлось панславістам россійским засївати надїю на Мойсея, котрий мав би их вивести з раю ґр. Таффого, — поминувши вже то, що Румуни і трідентійскі Италіянцї відвертають ся від австрійского стола конституційного, більше з инших мотивів.
Ще гірше представлявсь дїло рівноправности народів корони св. Стефана. Там володїє вже крайний остракизм всего, що не-мадярске. Може бути, що ми з-близька не все бачимо вірно і в нагій постати. Може бути, що ми навіть для себе оптімісти і не хочемо досмотритись тих чорних красок, які би треба наложити до вірного зображеня внутрішних відносин Австрії. Але треба признати, що ті відносини мусять виглядати досить темно, наколи по-за границями Австрії, в Берлинї, самі Нїмцї, мимо природних симпатій для Нїмцїв австрійских, голосно заговорили, що крайна пора скінчити з теперішною системою а вернути до федеративного устрою Австрії, т. є. признати права народам і краям. Чехи з Моравою та Опавою повинні одержати своє право державне, Словінцї з Хорватами права королївства илірійского, Галичина враз з Володимирією і рускою половиною Буковини з одної сторони, а з другої Малопольща з всхідним Шлесксом свою повну автономію, і т. д. Подібно належало би угорским народам запоручити рівноправність національну а побіч тих окремих самоуправних країв, сполучених узлом федерації і династією, стояли-б Нїмцї не яко гегемони, але як звичайний член рівноуправненої федерації.
[Дѣло, 14.10.1892]
III.
Припоручивши Австрії устроїтись по федеративному, радить берлиньска Gegenwart Нїмцям австрійским, щоб они станули в оборонї томлених меншостей національних против супрематичних забаганок форитованих більшостей, а при тім щоби старались Австрію яко державу зробити защитником интересів Славян балканьских против могучої централістичної Россії, як і защитником Поляків, наколи ті послїдні зречуть ся своєї аґресивної політики супротив Русинів.
І з тою гадкою не можна не згодитись. Она єсть гуманна і тим самим добра. Боронити покривджені меншости національні дїйcтні або статутом Шмерлінґа та дуалізмом Байста до меншости здеґрадовані народи австрійскі, — та задача давно належалась Нїмцям австрійским. Стоячи на висшім степени культури, безпечні в своїм розвою, Hїмцї австрійскі могли від часів ери конституційної статись тим тягарком на вазї, рішаючій долю других народів австрійских, котрий би в кождім случаю забаганок супремаційних модерував або управильняв внутрішні відносини держави. На жаль, так не було. А не було длятого, бо Німцї ті заєдно самі фантазували о можности якоїсь геґемонії в Австрії. Наколи-б однакож нинї сторонництво п. Пленєра зреклось неоправданих аспірацій і пійшло за радою берлиньского голосу, Нїмцї і Австрія через них зискали б за одним помахом симпатію всїх нїби-то меншостей національних, а по-за границями Австрії були би в силї осущити той идеал оборони слабшого против могучого, на якій вказує Gegenwart.
І дивно, що берлиньскій голос указав на то саме, що ми в нашім "Дѣлї" нераз підносили. А підносили ми нераз тую потребу, щоби Австрія, памятаючи на свою місію в Европі, виписала на прапорі своїм вільність славяньску. Своїх Славян посїдає Австрія 17 міліонів, а окружають єї з півночи Поляки в чиcлї 7 міліонів, Русини в числї 18 міліонів окружають єї з полудня Болгаре, Серби та Хорвати. Вже саме положенє ґеоґрафічне велить Австрії зрозуміти свій интерес. Правда, і Россія величає себе заєдно "освободителькою" Славян. Але хто не зрозумів з даних историчних, що Россії на жаль, ходить радше о експанзію границь своїх, як о свободу Славян? Україну освободила она від Польщі, але лиш на те, щоб єї собі засимілювати. Як Полякам жиєсь в Россії, най скажуть самі про себе. Освободженє Сербії та Болгарії відбувалось на наших очех в той сам спосіб, як колись Рим освободжував Греків з ярма македоньского. Фляміній оголосив свободу, а Мумій наложив римскі кайдани. Що всї народи славяньскі в Австрії і по-за Австрією хотять свобідного розвою своїх индівідуальностей національних, се річ знана. В Славяньстві від найдавнїйших віків обявлялось наглядно стремленє до береженя своїх окремішностей національних. Хто томить Славян, той єсть их ворогом і з тим они не пійдуть разом. Хто стане в оборонї их, до того они приляжуть щиро. І от вже загадка розвязана, а місія Австрії ясна. Не сповнить Австрія сеї місії, спинена чи мадяризмом, чи ґерманізмом, чи панпольонізмом, — сама завинить перед собою. Держава без висшої идеї, без місії висшої, може держатись силою оружія, але довготревалости собі не запоручить. Исторія дає дуже наглядні докази на те, що безмисльні орґанізми державні скоренько упадають. Доки Австрія опікувалась Нїмеччиною против аґресивної політики Франції, доти не потребувала, а навіть і не могла думати о Всходї. Нинї місію Австрії в Нїмеччинї переняли на себе Пруси. Австрія не має там нїякого дїла, має про-те вільні руки і може ужити их до того, щоб увести лад і мир національний в своїм внутрі, а відтак довершити місії своєї на Всходї славяньскім.
Ми розуміємо, що зросту Славяньства боять ся Мадяри за-для своєї екзистенції. Ми розуміємо і аспірації Поляків. Але Мадяри можуть свобідно розвиватись і посеред Славян, а аспірації Поляків до державности суть злишні, наколи Австрія приймесь за сю місію.
Suum сuique — се услівє внутрішного ладу і мира: идея вольного Славяньства — се непобориме оружіє в руках Австрії на Всходї. Наколи-б нинї Россія приймила ті два прінципи за свої, пійшла би від разу горою. Коли ж Россія сего не робить, то Австрія повинна підняти сю идею з всею рішучостію і щиростію. Кажемо щиростію, бо поведенє дипльоматії австрійскої на Балканах велить нам о такій щирости під деяким взглядом сумнїватись.
Яку задачу прийшлось би Австрії довершити супротив Русинів, се річ ясна і ми нераз на той темат дуже виразно говорили. Задача та містить ся в кількох есенціональних точках. 1) Порука розвою національного Русинів галицких, буковиньских та угорских. Проче само довершить ся, т. є. Русь цїла зрозуміє, куди їй звернути ся з своїми симпатіями. 2) Рішуча поміч до згаданого розвою, отже-ж і усуненє всяких неоправданих аспірацій сусїдів наших, котрих місія повинна звернутись всюди инде, а лиш не на Русь з тенденціями панпольонізму, румунізму і мадяризму. 3) Береженє прав церкви нашої і терпимість реліґійна супротив Русинів-не-католиків. Тут интерес Риму сходить ся з интересом Австрії.
На сю дорогу супротив Русинів нїби-то хотїла вступити Австрія перед двома роками. Але крок сей був так невиразний, кунктаторскій та малодушний, що результатів добрих годї надїятись. А нарід рускій буде колись рішати велике питанє Славяньства на Всходї. Коли-ж би упав сей великан в борбі о свою индівідуальність національну, то з упадком єго рішить ся богато питань в некористь і Поляків, і балканьских Славян, а навіть і Австрії.
Отже крайний час взятись за "suum cuicjue" в Австрії, виробляти силу центріпетальну у своїх народів та зєднувати собі симпатію тих, котрі державі нашій можуть стати в пригодї при рішаню великого питаня всхідного в Европі.
Говоримо ясно. Чи компетентні сфери зрозуміють нас, не наша вже річ. Не ми самі добачаємо велику потребу зміни в устрою Австрії і в системі правлїня, — добачають сю потребу і люде обєктивні поза границями Австрії.
[Дѣло, 15.10.1892]