Довічне ув’язнення

Хосе Марія Карраскаль

Неначе не було в нас вже достатньо дискусій, ми, іспанці, вплуталися в іще одну – про довічне ув’язнення – з усім тим запалом, який зазвичай вкладаємо у них, можливо, через те, що будь-яка контроверза поміж нас урешті-решт стає релігійною незалежно від того, віруючі її учасники чи ні. Це означає обмін доґмами, а не арґументами, і фактичну неможливість дійти згоди.

Стосовно ж цієї полеміки, то насамперед варто сказати, що каральні санкції мають не одну функцію, а декілька: покарання злочину (тому вони й називаються каральними), відшкодування жертві (навіть якщо воно буде моральним), захист суспільства (шляхом ізоляції від нього правопорушника на певний термін відповідно до його провини) і, за змогою, виправлення засудженого. Спрямування всієї каральної системи на виконання цієї останньої функції, як це виписано в нашій конституції, у багатьох випадках призводить до одного з найбільших юридичних збочень: до того, що жертви караються дужче, ніж їхні кривдники. Я маю на увазі випадки невиправних злочинців. А такі є.

До цього часу найбільш розгорнуте, серйозне, ретельне дослідження природи злочинця здійснив д-р Семюел Йохельсон, який упродовж п’ятнадцяти років аналізував усі типи ув’язнених, провівши з деякими з них до восьми тисяч годин, інтерв’юючи їхніх родичів, учителів, коханих, друзів і приятелів, щоб зібрати все це у своїй тритомній праці "The criminal personality" ("Злочинна особистість"), у якій він доходить висновку, що справжнім злочинцем народжуються, а не стають, тому він не може виправитися – крім виняткових випадків, але й тоді лише до певної міри.

Ці висновки є жорсткими, однак вони підтверджені неспростовними даними. Першим є те, що злочинність не породжується бідністю. Достатньо велика кількість опитаних походили із забезпечених родин. Практично всі вони мали нормальних братів і сестер, хоча змалку були "відмінними" від них, вирізняючись схильністю вже з п’яти років обманювати та красти дрібнички у своїх батьків і братів чи сестер. "Маленький злочинець" зазвичай є кмітливим, спритним, непосидючим, гарненьким, дуже прив’язаним до матері, він жадібний до всього нового, однак швидко втрачає інтерес. Він передчасно дозріває сексуально і відчуває страх перед природними явищами: темрявою, громом, блискавкою, хворобами, смертю.

До дев’яти років така дитина з досі невідомих причин долає свої страхи і водночас свої заборонні емоції – разом із почуттям провини за свої дії та співчуттям до ближніх. Це емоційне коротке замикання домінуватиме протягом усього його життя, спонукуючи здобувати все, що хоче, якнайшвидше і без жодних докорів сумління. Паралельно із цим "маленький злочинець" втрачає інтерес до навчання, родини та ігор, які потребують співпраці. Командна діяльність цікавить його лише коли він може її контролювати, перетворюючись на відлюдька-маніпулятора, який уникає відповідальності.

Досягнувши повноліття, такий злочинець доходить висновку, що світ існує для того, щоб служити йому. Він не визнає жодних, окрім своїх, почуттів і прав. Така позиція настільки глибоко закорінена в ньому, що він вважає, ніби йому належить все те, що поза межами його досяжності. "Сподіваюся, вони добре пильнуватимуть ці коштовності, допоки я не захочу взяти їх собі", – частенько думають такі індивіди, проходячи повз вітрину ювелірної крамниці.

Його еґо колосальне. Він вважає себе вищим за всіх інших, гадає, що може стати ким захоче: митцем, письменником, музикантом. Лише не бачить необхідності доводити це. Разом з усім цим він є супероптимістом, який не лише знаходить виправдання для всіх своїх злочинних дій, а ще й вірить у те, що його ніколи не спіймають. А якщо спіймають, то йому просто не поталанило або це провина інших.

Однак під цим оптимізмом і самовпевненістю й далі ховаються дитячі страхи, які він намагається замаскувати екстраваґантним стилем життя, в основі якого лежать великі чайові, розкішні жінки та брехні стосовно самого себе. Він вдає із себе лікаря, льотчика, адвоката і навіть священика, хоча насправді непридатний до нормального щоденного життя, яке він зневажає. Його стосунки з оточенням ґрунтуються на їх використанні. Він покладається – і то не в усьому – лише на тих людей, яких може контролювати. Не толерує критики. А в моменти депресії схильний до насильства, часом беззмістовного.

Рушійна сила його крадіжок – не гроші, а зґвалтувань – не секс. В обох випадках злочинець намагається підкреслити свою перевагу над жертвами і над суспільством, частиною якого він не є. Багато "непоясненних" злочинів пояснюють саме так.

Отже, підсумовує д-р Йохельсон, ми маємо справу з хронічним брехуном, готовим на все, щоб отримати те, що він бажає, майстром самовиправдання, переконаним у тому, що його позиція повинна бути прийнята оточуючими, і непохитним у тому, що стосується збереження його стилю життя.

Якщо бодай частина того, в чому переконує це дослідження, є достовірним, то вся система "виправлення", на якій базується наша карна система, опирається на фальшиві підвалини, принаймні щодо цього типу злочинців, яких ми, на відміну від "звичайних", мали б називати "професійними", оскільки це єдина діяльність, яка їм відома. "Злочинця не можна виправити, – пише д-р Йохельсон. – Щонайбільше його можна пристосувати до життя в суспільстві".

Для цього, перш за все, потрібно зробити його відповідальним за провини, зокрема найдрібніші. Програма, яку організували д-р Йохельсон і його колега д-р Самерноф за підтримки нью-йоркських пенітенціарних органів, починалася з того, що злочинця, який був зацікавлений брати в ній участь, ставили перед двома альтернативами: або він повністю зміниться, і не лише у своїх зовнішніх проявах, а змінить ще й внутрішню структуру своєї "злочинної особистості", або залишатиметься таким, як був. Третього шляху немає.

План пристосування був жорсткий і починався з намагання переконати злочинця в тому, що він є кимсь "звичайним", таким, як усі. Для початку від злочинця вимагали суворо дотримуватись обов’язків звичайних людей: вчасно приходити на роботу, не вживати наркотиків, уникати зловживання алкоголем, не мати позашлюбного сексу, бути люб’язним з оточуючими людьми тощо, – і пильнували кожен його крок. Грубу відповідь уже вважали тривожним сигналом. Хтось означив цю програму як "біг до святості".

Вона дала бажаний результат щодо 30 чоловіків, однак лише дев’ятьох із них можна було вважати такими, що одужали. Йохельсон визнавав, що такий низький відсоток збережеться навіть тоді, коли програму буде розширено і розвинуто, оскільки дуже небагато тих, хто здатен по-справжньому відчути огиду до себе – що необхідно, аби радикально змінити індивідуальність, а разом з тим і поведінку. Усім іншим дослідник злочинності міг висловити лише співчуття і побажати продовжували своє довічне ув’язнення "у найбільш гуманних умовах". Однак без того, аби суспільство змушене було відчувати через них докори сумління, оскільки їхнє ув’язнення є нічим іншим, як самозахистом від їхньої діяльності.

Через усе зазначене гадаю, що дискусія щодо довічного ув’язнення, в яку вплуталися були іспанці, є такою самою марною, як і всі попередні: довічному злочинцю, який здійснив достатньо важкі злочини, належить довічне ув’язнення. Воно може підлягати перегляду. Оскільки дива також трапляються.