«„Щаслива“ Австро-Угорщина та її спадок: 150 років потому» — про це в рамках Форуму видавців і в залі Наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка під орудою її директора Василя Кметя дискутували: Ярослав Грицак – професор Українського католицького університету, Мар’ян Мудрий – заступник декана історичного факультету ЛНУ ім. І.Франка та автори книги «Коріння і корона. Нариси з Австро-Угорщини: доля імперії», керівники Російської служби «Радіо Свобода» Ярослав Шимау та Андрей Шари (Прага). Ми вже знайомили з відповідями професора Ярослава Грицака, обіцяючи продовжити тему в наступних публікаціях. То ж виконуємо обіцянку.
Про причини виникнення міту «щасливої Австрії» та інтерпретацію монархії у її колишніх частинах
Мар’ян Мудрий:
У нашому контексті для розуміння природи австрійського «щастя» важать три фактори: це зустріч, контекст і світогляд. Зустріч Галичини з Австрією вийшла дуже успішною: кінець XVIII ст., коли панує відчуття занепаду Речі Посполитої, держави, яка вже не могла жодних питань вирішити, де вже лишилося обмаль людей, готових бодай словом підтримати цю державу – і тут з’являється раціональна впорядкована монархія Габсбурґів. Тобто, це була щаслива зустріч.
Друге: контекст завжди пов’язаний із порівнянням. Габсбурґи значно більше давали і значно менше обмежували, ніж будь-хто інший довкола. Габсбурґи не загрузали у війнах. Ті війни, які навіть і були, не зачіпали великої кількості населення. Тобто, Габсбурґи були ліпшими не лише за все, що було після них, але й за все, що було довкола них.
Ну, і врешті світогляд. Габсбурґи були тими, хто могли допомогти галичанам подолати їхню периферійність. Так, своєрідними світовими центрами в ті часи були Париж чи, скажімо, Лондон, але Відень був тим, хто міг із ними конкурувати, тим, хто міг втягнути підвладний собі простір у цей цивілізований світ.
Ярослав Шимау:
Я погоджуюся з професором Грицаком, що для більшості населення колишньої Австро-Угорської монархії режими, які були пізніше, принаймні ті, що безпосередньо замінили імперію, не були за неї кращими. Тут винятком є Чехія, де з часів падіння комунізму дивним чином поєднуються два історичні міти.
Перший – це габсбурзький міт, який останнім часом почав відроджуватись і очищуватись від попередніх ідеологічних нашарувань, що з'явилися після 1918 року, коли режим першої Чехословацької республіки зображав австрійський період у якнайчорніших тонах – т. зв. «три століття тьми». І другий – це міт самої першої Чехословаччини, яка постає золотою епохою, перерваною подіями 1938-1939 років. І лише після революції 1989 року минуле почали трактувати більш об’єктивно: першу республіку – як картину дещо складнішу, ніж її колись намагалися подавати, а період Габсбурґів – як час, коли все було «не так вже й погано», як період різних культурних феноменів чи багатої архітектурної спадщини та навіть деяких суто побутових звичок. Свою традицію рано вставати чехи пов’язують з особою цісаря Франца Йосифа, який, як відомо, прокидався завжди о 4-й ранку. Цікаво, до речі, чи галичани теж досі рано прокидаються? Невже ні? (сміх в залі) Тобто Австрія постає і не щасливою, і не нещасною, а, мабуть, такою, якою вона й була.
Таке поєднання обох мітів дає змогу більш збалансовано глянути на минуле. Ті, хто хочуть знати, мають змогу глянути на цей період з різних сторін, під різними кутами – і це насправді дуже позитивний досвід, якого хотілось би побажати і всім іншим колишнім частинам імперії. Адже історія заслуговує того, аби її розглядали спокійно і зрівноважено.
Андрей Шари:
Коли розвалилася Австро-Угорщина, появилися три художні тексти, які зовсім по-різному описували загиблу монархію. Перша – це книга Ярослава Гашека про бравого вояка Швейка. Більш карикатурного і водночас потужного у впливі на свідомість читачів феномену, ніж твір Гашека, в контексті Австро-Угорщини тяжко собі уявити.
В той же час виходить книга Стефана Цвейґа «Вчорашній світ», яка стає справжнім гімном тієї держави, у якій жило майже 60 млн людей і яка пішла під воду, мов Атлантида. Це зовсім інший погляд на те, що було, зовсім інша інтерпретація міфу. І врешті, в кінці 20-х рр. австрійський письменник Йозеф Рот написав прекрасну книгу «Марш Радецького». Там, до речі, є смішна історія, як австрійські офіцери боялися їхати в Галичину, бо думали, що там уже починається сибірський вітер. Це три зовсім різні інтерпретації, зовсім різні бачення однієї і тієї ж держави, на основі яких згодом люди формували вже власне бачення Австрії значно частіше, ніж на основі історичних монографій.
Цей міф живе по-своєму і зовсім по-різному у всіх 13 сучасних державах, що свого часу цілком чи частково належали до Австро-Угорської монархії. Скажімо, для Австрії листопад 1918 – це найбільша геополітична катастрофа в історії, і ця рана досі заживає. Ми знаємо, що Відень – це єдина європейська столиця, яка за XX ст. втратила у населенні. Головним символом цієї епохи для австрійців є, безперечно, цісар Франц Йосиф. Хоча цікаво, що у Відні величного пам’ятника йому немає. Є Марія Тереза, є Франц І, а Франц Йосиф має лише невеличку скульптурку в Народному саду, співмірну з тією, що пан Яценюк поставив не так давно у Чернівцях.
Для угорців головним символом монархії є Єлизавета – дружина Франца Йосифа, яка любила Угорщину і мала теплі відносини з одним із головних угорських заколотників графом Андраші. У Будапешті є міст Єлизавети, пам’ятник їй, але більше жодного Габсбурґа. Та й весь Будапешт, який ми тепер знаємо, побудований на схилку Австро-Угорської імперії – це гімн саме угорській національній ідеї і державності, це – антитеза Відню, суперництво з ним. Це спроба облаштувати Дунай як міську вулицю – те, чого у Відні ніколи не було.
У Боснії прихід Австрії в 1878 році змінив одну окупацію – турецьку – на іншу. Один тамтешній поет і журналіст якось пожартував на цю тему, що бувають окупації більш погані і менш погані. Сорокалітнє панування Габсбурґів боснійці сприймають власне як період такої «непоганої» окупації. Це своєрідний європейський цивілізаційний шанс, це архітектура, це сприяння тому, щоб іслам із просто релігійної догми перетворився на спосіб життя, на побутову норму.
В Чехії ж у 1918 році, як тільки розвалилась Австро-Угорщина, у Празі на Старомєстській площі натовп зніс один з габсбурзьких пам’ятників – там стояла така велика чумна колона, так званий Маріанський стовп. І ось останні вже 10 років ведуться розмови, аби цю колону відновити, адже ніякого формального пам’ятника монархії у Празі нема. Ці дискусії щоразу відкладаються і ми з нетерпінням очікуємо, а що ж буде наступного року, коли відзначатиметься століття від падіння імперії і становлення республіки.
Ці приклади яскраво показують, як по-різному живе пам’ять про Австрію в різних її колишніх землях. Ця пам’ять матеріалізована в архітектурі, якої дуже багато, вона живе в особистих приватних історіях людей. Один з героїв моєї книги про монархію, професор архітектури в Карловому університеті, з однієї сторони – чехо-німець, з іншої – словако-угорець: типово габсбурзьке змішання крові. Тому ця пам’ять нікуди не подінеться.
Про причини розвалу імперії та можливі альтернативні сценарії
Ярослав Шимау:
Професор Грицак пригадав одне важливе роздоріжжя, коли історія могла піти іншим шляхом – кінець Першої світової війни. Я би хотів звернути увагу на інший схожий момент – це вбивство Франца Фердинанда у Сараєві. Уявіть собі, що Гаврило Принцип промахнувся, або ж просто не вистрілив – і Франц ІІ (як він повинен був би себе йменувати) таки зайняв віденський престол по смерті Франца Йосифа. Франц Фердинанд мав, як відомо, чітко прописаний у його канцелярії план реформ монархії. Частина тих документів згодом опинилася в руках Карла, останнього цісаря, однак той зі зрозумілих причини – йшла світова війна – втілити ті задуми вже не зумів.
Я ловлю себе на думці, що якби такий сценарій таки відбувся і Франц Фердинанд таки здійснив свій план перетворення імперії, то ситуація для Відня була би «пан або пропав». Або ці реформи справді перетворили би оцей архаїчний середньовічний домен Габсбурґів, що якимось дивом розрісся до масштабів середньоєвропейської імперії, на модернізовану федеративну монархію, або пришвидшеним темпом імперія би завалилася. Враховуючи характер цієї людини, достатньо різкої, рішучої, з його специфічною неприязню до еліти Угорського королівства, яке він мав намір також федералізувати і територіально реорганізувати, такий сценарій виглядає цілком ймовірним і доволі цікавим. Достатньо було лише, щоб куля просвистіла кількома сантиметрами лівіше чи правіше.
Відповідно, необхідно розглядати монархію Габсбурґів як історію різних можливостей організації та реорганізації імперського простору і як історію нездійсненого, але, можливо, привабливішого сценарію розвитку, ніж після 1918 року Середня Європа зазнала.
Мар’ян Мудрий:
Ще кілька слів щодо того, чому монархія розпалася. Дві тези. Перша – Австро-Угорщина існувала доти, доки в імперії вдавалося підтримувати стан помірного невдоволення. Адже кожен з народів з того, що хотів, щось отримував, а щось – ні, і у цьому виходив певний баланс. Як тільки цей баланс порушився, імперія захиталась. Друга – Австрія виросла у XVIII ст. на ґрунті просвіченого абсолютизму, а Просвітництво, як відомо – це віра у можливість гармонії між знанням, мораллю і дією. Доки протягом XIX ст. вдавалося ще цю гармонію зберігати, доти імперія утримувала стабільність.
Андрей Шари:
Важливо розуміти, що Австрійська імперія формувалась як прикордонна держава. Так історія захотіла, що саме через територію Габсбурґів проходили головні європейські цивілізаційні розломи. Протягом кількох віків Габсбурґи були на передньому фронті боротьби з османським вторгненням, власне їм і належить основна заслуга в тому, що османська експансія була зупинена. І також релігійний православно-католицько-ісламський розлом теж проходив через Австрію. Ця імперія розширювала свій кордон, а разом з тим і цивілізаційну європейську межу далі на Схід. Можливо, це була певна місія Габсбурґів – небезпечний цивілізаційний похід на Південний Схід, туди, де всі європейські кордони сходилися кутами.
Перша світова страшенно пришвидшила всі внутрішньополітичні процеси в імперії – так, як хвороба пришвидшує смерть старечого організму. Буквально по місяцях видно, як габсбурзька бюрократія, намагаючись врятувати цілісність держави, щоразу крок за кроком відставала від національних рухів і викликів, що ті рухи їй кидали. Позитивне задоволення Карлом певних національних вимог, вимог ще в рамках імперії, прийшло надто пізно.
Про спадщину Габсбурґів
Мар’ян Мудрий:
Я теж матиму три тези. Перше – це ефективна правова система. Я далекий від думки, що вона сьогодні ефективна, але тоді вона відрізнялась від того, що було де інде, і сьогодні має значення як пам’ять, чи як певний орієнтир, до якого ми хотіли би повернутись. Друге – це своєрідна індустрія культури. І третє – це розвинута публічна сфера. Навіть якщо до наших днів вона дійшла радше як згадки, як якийсь ідеал, це теж важливо, бо взірці дорого коштують.
Ярослав Шимау:
Нещодавно у Чехії прийняли новий громадянський кодекс і, що цікаво, у ньому повернулися до деяких норм ще з-перед 1918 року, врахувавши, зрозуміло ж, сучасні реалії, і відмовившись від попередніх норм, успадкованих від соціалістичної Чехословаччини. Тому перше, що я би виділив, це – юридична спадщина. Друге – це певний спільний культурний простір. І третє, те, що сьогодні набуває нової актуальності – це повернення до звички жити у етнічно і культурно строкатому світі, який щораз більше перетворюється на такий собі коктейль чи салат із різних складників.
Андрей Шари:
Однією з особливостей габсбурзького проекту був стиль управління імперією – поміркованість. Австрія не була мілітаристською імперією, як Німеччина, ніколи не була економічним лідером Європи (на 1910 рік вони займали четверте місце після Німеччини, Франції та Британії). Відповідно Габсбурґи навчились співвідносити свої амбіції зі своїм потенціалом. Звідси і вміння налагоджувати відносини зі своїми суперниками та конкурентами. Більшість своїх володінь Австрія здобула не воєнним шляхом, а завдяки династичним шлюбам чи вдалим посередництвом при мирному врегулюванні. Це мистецтво рідкісне, воно не цілком піддається якимось політологічним чи правовим дефініціям, але для європейської цивілізації дуже цінне.
Занотував Роман Мельник