Побіч національного питання земельна справа є найпекучійшою справою в революційній Росії. Як не можна розвязувати в Росії складної національної справи одним і тим самим способом для тих націй, що мають одноцїльну національну територію, і для тих, що розсїяні по цїлій державі чи якійсь її части, так неможливий один спосіб розвязки ще складнїйшої земельної справи нетільки для цїлої російської держави, але й для поодиноких більших територій, що входять в її склад. Найкраще се доводить познайомлений з формами володїння й користування землею на Українї, як вони історично у нас складали ся, а які всеж треба взяти під розвагу при розвязанню земельної справи. Хотячи познайомити наших читачів з сим боком земельного питання, подаємо в скороченню статю знаменитого нашого статистика—економіста Ол. Русова п. з. "Форми землевладѣнія и землепользованія на Украинѣ", яку умістив був покійний вже автор в "Украинскомъ Вѣстникѣ" в 1916 р., коли земельна справа так само стояла на дневнім порядку російського життя.

Почнемо з центра Української Землї — двох ґубернїй лївобережної і трьох ґубернїй правобережної стародавньої України. Коли по лївім боцї Днїпра козацька шабля гетьмана Богдана Хмельницького прогнала польсько-литовських великих поміщиків і земля стала власністю усього народу або "війська", тут, здавало ся, осягнено ідеал полїтичної й економічної рівности всїх Українцїв: не було нї каст, нї станів; зпосеред рівних посполитих вибирано особи, посвячувані потім в духовний стан; місцеві школи, добродїйні заведення й инші "братські" інституції устроювали ся по волї мешканцїв даного заселеного пункту без усяких обмежень, подиктованих згори реґуляментами; військовими оборонцями республики, що новоуладжувала ся, були також виборні козаки, які вибирали навіть найвище правительство — старшину й гетьмана. При таких полїтичних правах і земля, що належала до цїлого українського народу, який жив у десятьох "полках" новоутвореної держави, повинна була дїлити ся на основі принципу рівности та справедливости й відповідно до потреби кождої родини — господарства. Може воно й було так зразу; та вже дуже швидко полїтична власть, що попала в руки військових, котрі й управляли й судили, стала приладжувати ся до понять, які тодї скрізь панували, що "звізда ріжнить ся від звізди в славі": сотникам, полковникам, що представляли ту власть на місцях, і чинам центральної "ґенеральної старшини" при простотї тодїшнього життя гетьмани почали давати замісць платнї відповідно до їх ранґ кола водяних млинів і землї в досмертне користаннє. Се досмертне користаннє поволї переходило в дїдичне особисте володїннє, коли й обовязки полковників і бунчукових товаришів центрального правительства й ріжних инших чинів поволї ставали дїдичними. Багаті й побожні люде, як напр. Раїна Могилянська, панї Угорницька й инші, дарували в духовних завіщаннях великі простори земель манастирям і в постійнім володїнню останніх сї землї зоставали ся, як говорило ся, "на вічність". Швидко (вже при кінцї XVII віка) люде, що жили на тих манастирських землях, починають називати ся манастирськими "підданими". Сю назву старають ся присвоїти й приватні землевласники, що згромадили від збіднївших з якоїсь причини сусїдів їх частки та збагатили своє земельне володїннє, своїм "підсусїдкам" і иншим, що жили на їх землї.

Такий процес тягнеть ся увесь час XVIII столїття, коли російські імператори й царицї, починаючи від Петра І, стали роздавати на Українї землї князям, графам і дворянам; коли вже й з місцевої військової аристократії утворило ся досить так названих шляхетних людей, що обернули в своє "підданство" багатьох і з посполитих і з козаків. Коли ранґи козацької служби зрівнано з новоутвореними рангами по "табелї про ранґи", не стало нї військового "товариства", нї хлїборобського "поспільства", а помалу зявили ся ті дуже численні стани, на які тепер дїлить ся населеннє старої Гетьманщини: в 1783 р. заведено кріпацьке право, в 1785 р. — дворянські інституції; духовенство стало окремою кастою, з якої видїлили ся ще почесні й потомственні почесні горожане; міщане й купцї одержали, хоч і невеличкі, але все-таки привилеї в порівнаннї з сїльськими кріпаками; козаки ще поки-що гордили ся своїм прізвищем — "вольні", себто необовязані працювати на панів, необмежені в переходї з місця на місце і в праві продавати свої землї тільки особам свого стану; але й вони почали платити нарівнї з селянами "подушні" податки. Ще один сїльський стан зявив ся у формі державних (государственних) або скарбових (казенних) селян, коли подаровані "на вічність" манастирям землї відобрано для скарбу, а бувшим манастирським підданим, обложеним і подушним податком, почав скарб давати "надїли" за так названий "чинш". Так у селах полтавської і чернигівськоі ґубернїї повстали в половинї XIX віку козацькі сїльські громади під управою своїх виборних голов, панські "держави", але вони продавали їх так само, як і козаки, з тою ріжницею, що козаки продавали тільки "ґрунти й маєтки", а пани — нетільки землю, але й душі людей, що на нїй жили. Останнї платили "подушне" й користували ся тим "надїлом", який давали їм пани, а в скарбових маєтках урядники.

Реформи 1861—1864 і 1874 рр. зрівняли під адмінїстративним оглядом козаків і тих деяких кольонїстів-Нїмцїв, котрі поселили ся вкінцї XVIII віку на свобідних землях Гетьманщини, з державними й бувшими поміщицькими селянами (крестьянами); перші до 1888 р. платили все ще "чинш" до скарбу, а потім і вони почали викуплювати свої "надїли", як і бувші кріпаки, на власність і почали називати ся селянами-власниками (крестьянами собственниками), хоч усе-таки з додатками "бувші державні" або "бувші скарбові". Розмежуваннє (ґенеральне й спеціяльне), переведене в другій половинї XIX віку, мало на цїли вивести з черезполосицї (роздроблення ґрунту) (як говорило ся тодї) великі дворянські маєтки, утворені через закупно у козаків шляхетними родами, що просмикнули ся в дворяне, дрібних участків, і утворити з них так названі "одрубні" володїння. Се знищило остаточно давнє більше й менше вирівнююче земельне володїннє або бодай право на займанщину кождим козаком якоїсь скількости землї, відвойованої колись усїм народом у польських панів. Дворянські й "инші" землї почали відріжняти ся так, як і на Великоруси, з тою ріжницею, що тут були ще й козаки—власники; довго ще ґубернатори, що приїздили звідси до полтавської і чернигівської ґубернїї та привикли тільки до двох понять щодо землї — до дворянського земельного володїння і селянських надїлів, дивували ся, коли на питаннє: "чиє се село?", — одержували відповідь, що воно — козацьке й не належить до нїякого окремого дворянина.

Не так було по другім боцї Днїпра на Українї з частю Бесарабії, Холмщиною і Підлясєм, де козаки, що були до Богдана Хмельницького під управою коронних гетьманів польського королївства, не довоювали ся до нїчого. Земля лишила ся тут у власти панів, котрі все більше й більше угнетали людей, що жили на присвоєних ними землях. Гайдамацькі повстання в ХVIII віцї здавило польське правительство й увесь край покрив ся шибеницями й ешафотами при спеціяльній винахідности в бузувірів того часу ріжних кар (колесовань, четвертовань і т. ин.). Тут зостали ся повноправні пани й зовсїм безправні хлопи, котрих перші називали худобою—"бидлом". З завоюваннєм того краю Росією в самім кінцї XVIII віку нїщо не змінило ся, бо привилей володїти землями мали пани, які володїли тут нетільки селами, але й великими містами й містечками, мешканцї яких за право життя платили їм чинш. Незаписані при ревізіях до кріпаків дрібні землевласники, що доказували своє походженнє від шляхти, добили ся другої форми користування землею — чиншової, себто потомної аренди панських земель, і ся чиншова форма відріжняла правобережну Україну від лївобережної. Дальша доля справжнього хлїборобського населення крайно незавидна: російське правительство, бажаючи обезсилити польський землевласницький елємент, старало ся в 1847 р. означити розміри панщини, себто обовязкової роботи кріпаків на панів, а по польськім повстанню і визволенню селян скофісковано деякі великі маєтки для передачі їх великоруським власникам. Але положеннє селян і на землях у приватнім посїданнї і на скарбових землях не поправило ся від сього. При видїленню надїлів зостало ся багато земель у спільнім володїнню панів і селян, так названих "сервітутів"; роздїлу тих земель, не зважаючи на величезну канцелярську переписку місцевих властей з мінїстерствами, не зроблено й до сього часу. Правила, що лїси повинні відійти до панів, а тільки "сїножати в лїсї" можна-б віддати селянам, повели до сварок без кінця, бо вистарчило сади, розведені селянами в лїсї, признати лїсом або назвати якийсь у часток "лїсом по сїножати", а не "сїножатю в лїсї, щоб сї добра стали панськими. Малоземельність і безземельність бувших панських кріпаків тут так само велика, як і на лївобережній Українї.

На Слобідській Українї, куди направила ся кольонїзація українського народу наслїдком угнїту його з боку панів на правім боцї Днїпра, форми земельного володїння не такі складні, одноформнїйші. Ще коли на Полтавщинї не стало панів по революції Богдана Хмельницького, з правобережної України хлїбороби кпнулн ся на увільнені від панських податків так названі "ухожаї"; дещо пізнїйше се переселеннє втїкачів зпід панської неволї направило ся в нинїшню харківську, воронїзьку й південну часть курської ґуб., на так названі "слободи". Займанщина земель, полишених кочовиками, йшла тут поруч з утвореннєм зі старої козацької старшини "шляхетства" та з насадженнєм великоруського дворянства з боку російського правительства. Останнє не признало тутешнїх переселенцїв козаками, власниками земель, бо ся територія не входила в склад полків Гетьманщини, й зарахувало — кого до державних селян, кого до кріпаків шляхетства, зрівнаного потім з дворянством. Кріпаки почали відбувати панщину з усїма "басаринками", "трінкалями" й "відбутками", а скарбові селяне платили до скарбу чиншові й подушні податки. Коли по реформах 60 рр. минулого столїття державні селяне й люде, увільнені зпід ферули військових поселень (заведених тут Аракчеєвим у 20 рр. минулого віку), почали заявляти, що багато старозаїмочних земель відїчаєть ся для скарбу, по кількох процесах, виграних у скарбу тими селянами, заборонено починати такі процеси. І державних і бувших кріпацьких селян усякими способами приведено в стан податкового простонародя, котрі по загальним державним обичаям в праві володїння землею повинні були відріжняти ся від дворян, що володїли землею дїдично. Їм наказано держати ся громадської форми володїння землею з надїленнєм "ревізьких душ" мужеського полу паями якоїсь великости та зі зрівнаннєм по якихсь періодах часу наслїдком зросту населення. Така форма володїння землею з передїлами по душам по якімсь упливі часу тут більше поширена нїж на старій Гетьманщинї, де привикли володїти дїдичними господарствами (дворами) й де навіть державні селяне майже нїколи не послугували ся передїлами. Сим ріжнить ся дещо Слобожанщина від сусїдньої старої України.

Ще більше по формам народнього володїння землею відріжняють ся бувші вольности запорозького війська, себто територія сьогоднішніх катеринославської, херсонської, степової части таврійської ґуб. і невеличких частей Бесарабії. Коли в 1775 р. зруйновано "богопротивне запорозьке зборище", як назвала його Катерина за те, що серед військового Коша не було жінок, а вони жили по запорозьких зимівниках і хуторах, часть Запорожцїв утїкла за Дунай до Туреччини; инших зразу поселено над Днїпром, а потім перегнано на Кубань, де цариця подарувала їм Катеринодар і всї землї, які вони за "лїнїєю" відвоюють у Черкесів, — на їх військову власність. Стара запорозька земля запустїла; на нїй Патьомкін по своїй переписи (взірцї якої надруковані в "Полномъ собраніи законовъ Россійской имперіи") налїчив усього не то 50, не то 100 тисяч мешканцїв. Подорож царицї в сю пустиню привела до видання ряду законів про заселеннє краю кольонїстами Нїмцями, Жидами, Сербами, Болгарами та вкінцї кріпацькими ревізькими душами з Росії на землях, які щедро роздаровували з найвищої волї і ся цариця і її наслїдники.

Історія з мертвими душами, котрі скупали ся для права дістати землї в Новоросійськім краю, відома всїм хоча-б з Гоголя; з оповідань і повістей Данилевського й Левицького ми знаємо також і про "втїкачів у Новоросії". Се були ті люде, котрі втїкали зпід панської руки, не змігши винести панських батогів і різок на Слобожанщинї, Гетьманщинї та правобережній Українї і при дальших ревізіях значили ся в "утечах". Смутила ся обставина маршалків правобережної України й маршалків дворянства лївобережної України й вони виклопочували закони проти поміщиків Новоросії "державців пристаней", які давали захист утїкачам, а потім обертали їх у кріпацьких рабів, назвавши їх іменами скуплених мертвих душ. Які строгі не були закони про втїкачів і державцїв пристаней, але народня кольонїзація Новоросійського краю поступала швидко наперед. Перед севастопольською війною всїм збігцям прощено, бо вони придали ся для оборони Рідного Краю: одних з них зараховано до поміщицьких, других — до державних селян, а ще деяких — до вислужених салдатів і міщан. Але крім сеї народньої кольонїзації спустошеного краю, як вищe сказано, була й правительственна. З Запорожцїв, що лишили ся на місцї, і їх потомків утворено зразу Бузьке військо, потім військові поселення, на твореннє яких правительство прикуплювало людей у поміщиків, оцїнюючи їх відповідно до віку від 1 року до 18 лїт сумами від 22 до 1000 рублїв*. Багато винахідности потратив Аракчеєв на спис кар шпіцрутенами скрізь строй, кнутами, батогами, різґами й ин., щоб уладити сї поселення; винайдено окремий рід дїтей — "кантонїстів" для поповнення кадр вояків-хлїборобів; багато працювали й спеціяльні комітети над нїмецькими й жидівськими кольонїями, адміралськими поселеннями, поселеннями "вольних" матросів і инших станів, заки Новоросійський край заселено покалїченими на ріжні лади людьми; багато грошeй витратило правительство, щоб привернути "порядок" на запустїлих запорозьких "вольностях". В результатї ріжних законодавств одержувано ріжнородні форми володїння землею: подвірно дїдичне з правом мінорату й неподїльности участків у Нїмцїв-кольонїстів, подібне-ж у инших кольонїстів, общинне у військових поселенцїв і державних селян, народне громадське, принесене втїкачами-переселенцями Українцями з метрополїї, окреме — міське, бо міста діставали участки з кількох десятків тисяч десятин, і вкінцї насаджене правительством дворянське особисто-дїдичне, потім скомплїковане ще законом заповідности, себто недроблености великих лятифундій.

Але життє Новоросійського краю витворило ще окрему форму користування землею, дещо відмінну від чиншової на правобережній Українї й подібнїйшу до анґлїйської фермерської аренди. Новоросійські поміщики з утїкачів Чичикових були спритнїйші нїж їх брати в центральній Росії, котрі навіть стріляли ся, не бажаючи дожити "еманципації" селян 1861 р. Сї-ж герої поеми Гоголя, коли пішли чутки, що реформа необхідна, відпустили своїх кріпаків на волю, викотивши їм на подвіррє по бочцї горівки з приводу випущення "на волю". Мирові посередники, що опісля приїхали до них, не мали що робити: в сих дворян не було кріпаків, а були тільки землї й будинки, в яких жили приватні квартиранти, їх вільновідпущені. По кількох лїтах сї квартиранти довідали ся, що вони мають платити арендну плату і за хати і за землю, яку бажають брати у поміщика на річний винаєм подесятинно. Почали називати їх "десятинщиками"; котрі не згоджували ся на підвищеннє арендної платнї, ті мусїли забрати ся з населених дворів і перемінити ся в ще гірший віддїл людського роду, так названих "виїханцїв". Такимиж десятинщиками стали й дворові селяне, котрі опинили ся без землї й не дістали надїлу, а також деякі Нїмцї-кольонїсти, що виселили ся зі своїх кольонїй наслїдком недроблености дворового надїлу й передання його меншому синови. По звичаю нїмецьких кольонїстів кождий батько, що має кількох синів, відкладає окремий грошевий капітал зі заробітків своїх і молодшого сина й сей капітал даєть ся старшим синам у формі викупу за землю, яку дістає наслїдком сього менший син. В якімсь часї родини, що зібрали сї гроші й купили десь на сторонї у поміщика участок землї, виселяють ся цїлим "роєм", як пчоли, зі своєї кольонії і творять нову; але не все удавало ся їм купити на власність чийсь маєток або його часть — і таким приходило ся оселювати ся на панській землї яко "десятинщикам". По письменним нотаріяльним договорам вони обовязували ся побудувати на панській землї будинки, брати щорічно у пана землю для оброблення і сїножати, платити йому за випас худоби і т. ин., а в разї заключення договорних відносин — полишити всї будинки на власність пана; тому їх положеннє — те саме, що і десятинщиків з бувших кріпаків.

У Нїмцїв перейняли звичай вилїтати роєм зі своєї метрополїї й деякі Українцї. Вони також при збільшенню населення і малоземелля почали творити товариства для закупна землї або самостійно або при помочи селянського банку; закуплювали вони землї зпочатку в таврійській і херсонській ґубернїях, а потім рушили на північ до катеринославської, полтавської, харківської, воронїзької ґуб., де дістали прізвище "коркулїв" для ріжницї від Нїмцїв. Форма володїння землею тих новоутворених стоваришень, що скоро переходили в громаду, — пайкова, але перемінюєть ся в подвірно-дїдичну без передїлів, а з фіксірованими відрубними й черезполосними участками залежно від ріжниць дібр і ґрунтів набутих маєтків або участків. І сї громади, як і ті, що давно повстали, часто послугують ся річним наймом землї у сусїдніх поміщиків. Про переселенцїв до самарської, саратівської, оренбурзької ґуб., а також на Сибір і "поза Сибір" на "Зелений Клин", себто в Південно-усурійський край, котрі виряжають ся тепер і через океян і сибірською залїзницею, не будемо говорити, бо представленнє форми володїння землею еміґрантів не входить в наше завданнє.

Нам лишило ся сказати про землї Донського, Кубанського й Терського козачих військ, що представляють пережиток тих епох, коли відбуваннє військового обовязку з повним умундуруваннєм і удержаннєм коня відбувало ся на рахунок самих господарів, для чого по звичаям старої Гетьманщини козаки дїлили ся на виборних і підпомічників. Земля тут належить до війська, з неї кождому козакови вирізуєть ся надїл, розмір котрого з бігом часу зменшуєть ся, а "військовий запас", що зостав ся зверх того, ще покищо не попав у розпорядок мінїстерства державних маєтків, а уважаєть ся добром "війська". Одначе в тім війську, який командирують "наказні" отамани й ишні підчинені їм ранґи, як і скрізь, де є ріжні ранґи та ступнї нерівних полїтичних прав, як і за старого ладу гетьманського козацтва, давно вже завели ся також "дуки срібляники" старих козацьких пісень, котрі за часів кріпацького права зуміли зовсїм даремне, тільки за сумнївні заслуги перед Рідним Краєм, перемінити досмертні землї в дїдичні й одержати з Росії достаточне число кріпацьких душ, аби стати справжнїми дворянами-поміщиками, себто панами рабів. Зрештою в Донській области нерозібраного нї козаками нї поміщиками чистого військового запасу є ще більше нїж 1 мілїон десятин, а стільки-ж є табунних земель у тамошньої годівлї коней (конозаводства); військових козаків, що представляють собою абстрактного власника всїєї Донської области, зостало ся тут менше нїж половина населення (43%); решта перемінила ся в звичайних дворян з особистим володїннєм землею і з своїми маршалками та в надїльних селян, що дістали "волю" в 1861 р. В Кубанській области до 1868 р. були тільки козаки, що володїли яко офіцери землями, даними їм замісць пенсії, і яко рядові надїльними курінними землями, а від того часу, коли на старій Українї по обох боках Днїпра проголошено, що на Кубань можна переселити ся, сотки тисяч Українцїв зявили ся сюди й осїли на землях, куплених і арендованих у приватних власників; по переписи 1897 р. з числа всїх мешканців (1,918.880) Кубанської области було коло 1/3 уродженцїв инших ґуб. (615.860); тих новоселцїв, чистих хлїборобів, не долюблюють козаки й між ними йдуть постійні сварки за землї. В Терській области, де новоселцїв менше, старі поселенцї козаки й тепер випихають кочовиків Ногайцїв до Каспійського моря, захоплюючи участки їх землї й основуючи на них поселення значної великости; коли вони скаржуть ся перед правительством на обиду, козаки, побудувавши церкву й освятивши її, знаходять оборону в духовних властей — архиєреїв і Синоду. Тут послїдовно відбуваєть ся ще та займанщина, котра мала місце лїт 200—300 тому назад на степах Слобідської України. Форма володїння землею тут та сама, що й в більшій части території старої України, себто участкова, що народила ся з пайкової, — в огородах і полях "общеська" й "громадська" для окремих форм спеціяльних дібр.

* Всї понад 18-лїтнї коштували по 1000 рублїв.

[Вістник Союза визволення України]