Львів, 5. жовтня 1917.
Від часу до часу виринає все на ново справа реституованя ради м. Львова. Тепер знов підносить ся домаганє краківський "Сzаs" з приводу сподїваного перенесеня осїдку намісника до Львова. Вказавши, що теперішна управа міста не може собі дати ради та що для порядної господарки конче є потрібна міська рада, "Czas" пише:
"Перед поворотом намісництва до Львова — а сей поворот є ще перед зимою певний — певне западе рішенє що до приверненя автономії у Львові. Осїдок намісника трудно подумати в містї, яке остає в станї "ех lex". Можливість приверненя автономії міста через реституованє розвязаної міської ради, як се було в інших містах, істнує, бо більшість членів ради постійно перебуває у Львові. Нові вибори є тепер неможливі, а шуканє півспособів, як творенє якогось передового періоду або розширенє компетенції прибічної Ради, не уздоровило би відносин, бо півспособи не переводять санації".
До сього домаганя "Czas-y", інспірованого очевидно з кругів розвязаної ради м. Львова, перше всего треба завважити, що коли ходить о господарку міста, то санації сеї господарки хиба найменше треба сподївати ся від розвязаної ради. Се ж занадто відома річ, що в радї м. Львова від довгого ряду лїт господаруєть ся так, як коли б місто було — не скажемо: придатною власністю, бо властитель дуже добре дбає про свою посїлість, але якоюсь арендою партій, які панували в радї, арендою, яку треба як найбільше виссати, не дбаючи про завтра. Лихий фінансовий стан міста є загально відомий, а скільки гроша викинула рада за останні десятилїтя тільки на устроюванє ріжних польських парад, з яких не буде населеню міста нїякої користи, щоб тільки заманїфестувати польський характер міста! Населенє міста без ріжницї народности й віроісповіданя не від нинї домагаєть ся виборчої реформи до ради, але рада на те домаганє була глуха, бо їй вигіднїйше господарити в тїснім кружку тих, що на основі теперішного виборчого права є панами в paдї. І коли зі становища господарських інтересів міста є потрібна яка реформа, то перше всего виборча реформа до ради.
Та в домаганю реституваня ради грають ролю не економічні інтереси (вони є тільки покришкою!), а інтереси полїтичнї панів, які перед розвязанєм творили раду, тої ґрупи ріжних партійних відтїнків, яких єдинила одна ідея: ненависть до всего українського і змаганє ставити розвиткови українського елєменту в столици колишньої галицько-володимирської держави як найбільші перешкоди. Вони хотїла би відзискати "автономію" (до речі: учені панове з "Сzаs-у" повинні би знати, що Львів не має автономії, тільки самоуправу!), щоби під теперішну пору як найголоснїйше кричати про "польське місто Львів", покликаючи ся на свій репрезентаційний авторитет.
Що правда, теперішна прибічна рада, в якій найшло ся місце всего для трьох Українцїв, коли українське населенє міста Львова виносить що найменше четвертину зaгaлy мешканцїв, не є нїяким висловом національної справедливости. Але в ній все таки бодай є тих трьох Українцїв, — се одно; а друге, — що вона не має репрезентаційного авторитету. За те в розвязаній радї не було анї одного Українця і доти не буде, доки в рядї панувати-ме дотеперішна україножерна спілка, доки не буде переведена демократична виборча реформа, якою сей стан змінить ся. Тому Полякам так ходить о приверне "автономії" Львова.
Коли ми домагали ся тут у Львові наших прав, Поляки звичайно відсилали нас до Київа. Та в Київі при останних виборах до міської ради на загальне число 120 здобули Українцї 26 місць, — мимо того, що проти них ішов бльок всїх не українських елєментів міста, — і творять тепер що-до чисельности другу з черги ґрупу в міській радї. Тепер пора запитати, коли буде переведена така виборча реформа до міськради у Львові, щоби український елємент мав змогу післати туди своїх заступників.
В кождім разї проти реституованя україножерної ради м. Львова мусимо як найрішучійше запротестувати. А центральне правительство нехай прийме до відомости, що його обовязком є прочистити дорогу до свобідного розвитку українського народу в Австрії, — бо з вини попередних правительств Поляки розросли ся в Східній Галичинї так, що хотїли би сей споконвічний український край зробити Польщею. Се прочищуванє повинно йти в усїх областях, також в публично-правнім житю м. Львова. Належить воно до тих реальних ґалузей осягненя нами національно-територіяльної автономії, які ми мусимо дати, коли маємо своєю полїтикою стверджувати перед світом, що сподїваємо ся лїпшої будучности в сїй державі.
