Вихід один за одним кількох українських фільмів підряд – і так ще десять разів до Нового року! – безпрецедентне явище для сучасної України. До того ж ще й маємо родзинку – промотури, які з певного часу впровадили виробничі компанії з підтримкою дистриб’юторів, мереж кінотеатрів та міських рад і кінокомісій. Подібний тур, організований виробниками українсько-італійського фільму «Ізі», вже прокотився сімома містами України.
Не часто трапляється, що в промотур якогось із фільмів запрошують кінокритика. Зазвичай, це закрита кухня, де владарюють продюсери, режисер і актори з технічним персоналом. А не запрошують тому, що так чи так на поверхню випливає маса деталей приватного і суто професійного характеру, з очевидних причин прихованих від очей і вух читачів та глядачів. Втім, цього разу, я був допущений до внутрішнього кола і опинився в середині великого рекламно-кіно-громадсько-орієнтованого утворення, із залученням сотні, а то й більше людей. Наш бусик проїхав через Житомир, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці та Тернопіль, маючи на борту 50 на 50 італійців та українців – режисера Андреа Маньяні, актора Нікола Ночелла і трьох продюсерів – Кьяру Барбо, Юлю Чернявську, Олега Щербину. І мене.
Щоб відразу було зрозуміло про специфіку туру – це не мандри, не туризм, це складно, фізично і психічно виснажливо. Півдня ти їдеш. Потім селишся в готель, нашвидкуруч обідаєш (плюс, що їжа частіше добре-ресторанна). Біжиш з усією групою готувати презентацію фільму в кінотеатрі, де зводиться конструкція для утримування величезного брендволу три метри на чотири, ставляться «павуки» з символікою фільму та компанії виробника, розставляються столи і стільці для прес-конференції. Потім – канкан перед пресою, представлення фільму перед глядачами в залі, а після показу – питання-відповіді з публікою і багатофігурна та блискуча метушня-фотосесія (шоумен Нікола кричав «and now selfie party», і всі кидалися до нього задля обнімашок і фотоспалахів). Далі – презентація себе, спілкування і канкан перед тими, хто тебе приймає в кожному окремому місті. Готель – десь по 12-тій ночі, а то й після 2-ї (мінус, якщо він не такий, як ти собі його уявляв)… Підйом через 6-7 годин. І так кожен день.
Житомир
Звісно, найпершим у журналіста і критика було зацікавлення актором, Нікола. Адже на ньому тримається фільм «Ізі», а він при цьому не надто багато чого робить в кадрі. Як так? Просто Нікола, як халіф з мультику дитинства, сказав магічне слово «мутабор», і чудовим чином перетворився на аутичного товстуна. В житті ж він одночасно – і протилежність до свого кіногероя, і подібний до нього! Він їде в бусику і співає, муркає, насвистує, а коли говорить – активно жестикулює, і гучніше за всіх коментує ту чи іншу інформацію. Але відразу, як тільки увага людей переключається з нього на щось інше, завмирає, і стає сумирним, хоч у пазуху клади. Але впродовж усього маршруту наш настрій творився саме за допомогою його настрою – щирого захвату від усього, такої безпосередньої реакції інфантильного хлопчика, котрий досі, в його 36 років, живе в Нікола.
З глядачами було аналогічно. Так, по закінченню фільму в кінотеатрі «Україна» глядачі попервах були ніби індиферентні. Але Нікола так емоційно розказував про зйомки, так заохочував всіх довкола, що врешті житомирчани почали сипати питаннями: як італійський режисер потрапив до України, де знімався фільм, скільки знімали, а чому старий мовчав, а чия донька на руках у Ніколи, а чого так багато розвалених будинків, чого танцюють на похованні і коли буде продовження? І саме ці питання стали постійним рефреном нашого промотуру, бо, як правило, саме всіх найбільше цікавило лише кілька конкретних речей! Додам, що проект «Ізі», розпочатий 2010 року зі знайомства Андреа з українськими продюсерами Олегом Щербиною і Юлею Чернявською на одному з грецьких островів, і задуманий спочатку для зйомок у Сербії, тільки виграв, коли перекочував до України. Бо сценарій був повністю переписаний, і укомплектований автентичними та дотепними метафорами і алегоріями. Вони утворили хитросплетений кросворд, який глядач може розгадувати від початку аж до фіналу фільму… З додатком випадковостей, про які не знав навіть сам режисер. Наприклад, одна з глядачок спитала, чи навмисно було використано для зйомок морозимо «Ескімос», виробником якого є саме житомирська фабрика. Андреа посміхнувся, і житомирчани також. А ми всі разом – коли наступного ранку потрапили до музею космонавтики… Довго про це розказувати не буду, одне скажу – хоча б заради цього варто було проїхати 140 км.
…На обід нас повели в піццерію. На що Нікола скривився, і відверто спитав: «Ярослав, ну скажи – чому італійця потрібно вести в ресторан італійської їжі?». Питання було риторичним. Їв Нікола українські страви, які шалено любить. Особливу нагоду посмакувати ними він мав у Львові.
Львів
Ми приїхали саме в той день, коли в столиці Галичини проходив глобальний Форум видавців. Всі готелі – зайняті, півміста – на заходах Форуму, корки – страшні, погода стрімко міняється від спекотного сонця до пронизливо-холодного вітру. Складалося враження зайвості. Але не для Ніколи, Андреа і Кьари. Перший, через тотальне невисипання попередніх двох ночей, залишився в готелі, а режисер і продюсер помандрували роздивлятись місто.
Тамтешні півтора дні можна чітко розділити на роботу і відпочинок. Причому, відпочинок був спершу. І полягав в тому, аби Нікола відчув львівську атмосферу, одну з візитівок України. Отож, в нашому асортименті фото з бронзовим Захер-Мазохом, кава з вогником в культовій «Дзизі», зачудування від костелу бернардинів і шок від «Копальні кави»: ми містифікували Нікола тим, що там справді з-під землі видобувають каву і насипають в мішки. В кавовому підземеллі Нікола побачив лопати, кірку в стіні і… може й повірив. В будь-якому випадку, він сказав, що нічого подібного в Італії не існує, а коли замовлену каву з цукром почали обпікати вогнем, Нікола розреготався від захвату, як дитина, і дякував, що його сюди привели. Час до часу він питав, чи це точно не Італія, округлюючи очі від кількості італійських назв, на кшталт, «Валентіно», «Флоренція», «Челентано», «Мілан», «Венеція»… А в якийсь момент у щасливій втомі опустився на лавицю і сказав: «Ярославе, знаєш, мені тут дуууже подобається, але мені так важко…». І він майже заплакав. Я на секунду забув, що переді мною актор, і зі щирим співчуттям спитав: «Але чому?!». Він довгим поглядом провів чергову дівчину, і протяжно застогнав: «Тут тттакііі гарні дівчата!!!».
В кінотеатрі «Планета-кіно» в ТРЦ Форум до групи приєднався львівський актор Орест Гарда з усією сім’єю. Дотепний і органічний у фільмі, він додав кайфу від перегляду «Ізі». Після показу його спитали, чому він в одній із сцен ходив поліцейським відділком у капцях? Нікола Ночелла з повагою засвідчив, що йому було дуже цікаво з Орестом працювати, від чого той зашарівся, очевидно, від задоволення.
Івано-Франківськ
Того дня, як ми приїхали до Франика, Нікола, з правильним прононсом вимовляючи прощальне «Дякую», відлетів до Італії, бо з ним заздалегідь забронював інтерв’ю один з найвпливовіших італійських журналістів, а від такого гріх відмовлятися. Крім того, за кілька днів мав продовжитися промотур містами Італії, розпочатий ще на початку серпня – перед виходом «Ізі» в італійській прокат. Тоді Андреа з Ніколою за три тижні проїхали 20 міст, що призвело до помітного успіху: за перші два тижні прокату фільм не зменшив оберти у касових зборах, заробляючи впевнено і переконливо. І кожен раз на аншлагах!
Великою мірою, сам Нікола успіх фільму відносив до участі в ньому українських акторів, яких не визначав іншими епітетами, ніж «wonderful» і «beautiful». Напередодні його від’їзду, глибоко вночі, ми розговорилися, точніше розговорився він – я не мав можливості і слова вставити. Нікола ділився своїм захватом від чудової України і українців, і постійно задавав риторичні питання: чому українці так зле живуть, чому до них так погано ставляться в Європі, чому вони, на рівні з усіма, не можуть подорожувати, отримувати добру роботу і добре заробляти? Чому українські актори не мають слави в Європі? – питався він, і його це дійсно переймало. Дивовижний чоловік…
У Франківську активність глядачів зменшилася – може тому, що Ніколи не було, а може через те, що як раз в той самий день приїхав Міхаїл Саакашвілі, і виступав в акурат недалеко від місця франківської презентації «Ізі», кінотеатру «Люм’єр». Напевно, хотів нам все зіпсувати. Але у нього не вийшло. Половина журналістів міста все ж залишилася з нами, а місцевий глядач продовжив цікавитися тим самим, що й цікавило людей в Житомирі та Львові. З одним винятком.
З дальніх рядів до сцени вийшла жінка і розповіла, що вона вчителька, і один з її учнів нещодавно вчинив самогубство – викинувся з вікна, і що останній його урок вела саме вона, через що постійно задається питанням, чи змогла б вона щось вдіяти, якби знала його наміри? Наразі вона впевнена – йому допоміг би фільм «Ізі», який є про депресію і про вихід з неї, і що фільм «Ізі» можна використовувати як ліки. Андреа, засмучений історією, звісно, виявив жаль за хлопцем, і сказав про дійсний жах депресії, яка є однією з найрозповсюдженіших хворіб у світі. Незадовго перед цим він говорив про те ж саме в ресторані «Urban Space 100» на своєму імпровізованому майстер-класі, де було кілька студентів місцевого факультету психології: «Якщо у вас депресія, – казав він, – втікайте геть, якомога далі від того місця, де вона вас застала. Краще в іншу країну, як мій герой у фільмі». Як і він сам свого часу втікав від депресії буквально, про що якось розповів мені.
Чернівці
Франківська кав’ярня «Говорить Івано-Франківськ» була останнім місцем, де ми бачилися з Андреа і Кьярою. Вони зі смаком – у всіх стосунках – провели час, і подалися додому, до свого туру, який тепер передбачає відвідини ще 15 міст Італії. Втім, святе місце, як відомо, порожнім не буває: у Чернівцях до нас приєдналася акторка Вероніка Шостак, виконавиця однієї з ролей в «Ізі». Глядач має її пам’ятати і через незабутню роль у кращому фільмі за часів незалежності України, «Брати» Вікторії Трофіменко, і через її екстраординарну зовнішність – рудоволосу, з сяючим білим личком і такими ж сяючими очима і проникливим аж до душі поглядом.
Чернівецька презентація «Ізі» відбувалася в кінотеатрі «Ефект», де за перші чотири дні показу фільм зібрав більше, аніж стрічка «Червоний» за 14 днів прокату. Чи це було пов’язано з ностальгією за часами, коли пісня «Фелічіта» була хітом і всі її знали і наспівували? Чи за фільмом Захарова «Формула кохання», для якого придумали псевдо-неаполітанську пісню «Уно моменто»? До речі, для Андреа вибір цієї пісні для «Ізі» був так само кумедним, як і її створення: для італійців вона немає ніякого значення, бо філологічно це карколомний набір дурниць. Але, зважаючи на український ринок, де це реальний символ, пов'язаний з Італією, пісню залишили. Увечері і вночі перед від’їздом у нас в готелі лунали обидві пісні, не брешу. Хоча італійців з нами вже не було. А перед готельним входом поклали червону доріжку.
На мою думку, успіху «Ізі» в українському прокаті сприяв саме промотур. Бо, як показав прокат «Ізі» в Італії, успіх може бути пов'язаний із винятковою стратегією: в перший вік-енд фільм потрапив до TOP-10 стрічок з найбільшими зборами, бо прокат підігрівався промотуром. Його унікальність допомагала збирати повні зали, а на подібний промоушен з малою кількістю промоутерів витрачається мінімум коштів. В Україні левову частку видатків взяла на себе «приймаюча сторона» – мерії та кінотеатри. З колективу творців «Ізі» вимагалася лише організованість (нехай і до біса втомлива!), креативність (куди поїхати і що показати), передбачливість (про що дізнатися, аби займатися прокатом надалі).
Тернопіль
Тернополю зустрічати спільний українсько-італійський проект – не вперше: рік тому тут робив презентацію Тарас Ткаченко з «Гніздом горлиці». На додаток Вероніка Шостак провела екстраординарний майстер-клас в «Українському домі» для студентів Інституту мистецтв та всіх бажаючих. Вона не розказувала, як працює актор, вона це показала: запросила всіх на сцену і запропонувала практикум з управління своєю фантазією та тілом. Наприклад, в одній із вправ потрібно було поділитися на пари, одному стати тілом-маріонеткою, а іншому мозком-керівником, де перший виконує рухи, які задає йому другий. Урок із взаємодії, а потому і з індивідуальної майстерності викликав фурор у тернопільських студентів. Оригінальність у додатку з показовим прикладом – це саме те, чого не вистачає акторам, примушеним в Україні працювати за абсолютно іншими системами, ніж це є на Заході.
В Тернополі місцева кінокомісія пов’язана з мерією, бо її голова, Леонід Бицюра, одночасно є і заступником міського голови. Тобто, автоматично підтримане кінокомісією підтримується містом, і, відповідно, працює на громаду. А це ідеальна система, яка може суттєво допомогти з розвитком українського кіно, невільної жертви відсутності інфо- та інфраструктури в країні. Про це, власне, пан Бицюра говорив і на прес-конференції перед показом «Ізі» в кінотеатрі «Сінема-Сіті». Де, до слова, зібралися всі шість місцевих телеканалів. Такої зібраності й зацікавленості щодо нашого промотуру не показало жодне українське місто. Більше того: система промоції в Тернополі будувалася за принципом «скажіть, що вам треба – ми дамо». Екскурсовод для пошуків локацій для зйомок (щоб самим не заглядати у всі дірки), згуртовані представники ЗМІ на прес-конференції, готелі, зрозуміле приміщення для майстер-класу і зацікавлену публіку, ресторани і, перепрошую за відвертість, канапки в дорогу…
А презентація фільму відзначилася ще й приємним сюрпризом: за 20 хвилин до початку фільму Вероніка побачила приятеля-актора Володимира Кучму, що зіграв у стрічці одну з епізодичних ролей. Він не знав, що у місті презентація «Ізі», і просто прийшов показати племінниці показати добре кіно (та й ще з її дядьком у кадрі). Після показу він долучився до відповідей на питання глядачів, і це було знаково – тернопільчани відчули свою причетність до фільму. Як це було в Італії, де італійці, незважаючи на локації Карпат, бачили свого актора і сприймали фільм за рідний. На це й була зроблена основна ставка промотурів, яким, певною мірою, і завдячують збори фільму за три тижні прокату в 7,5 мільйонів гривень (730 тисяч – в Україні за перший вік-енд). Тепер питання – чи стануть промотури практикою для всіх українських фільмів?
PS. 19 жовтня режисер фільму Андреа Маньяні знову приїде до України – цього разу представляти «Ізі» італійської мовою для італійців. Тут же всюди є частинки Італії…