Гумореска.
Нервова недуга від надмірної умислової працї звалила мене 1879 р. на постїль.
От і запізвав я свої нерви до кого слїдувало, до доктора. Той славний чоловік зробив зараз строге слїдство, розпитав мене все як було, а відтак видав такій вирок, що менї треба їхати на село і там через два місяцї дармувати.
Подумайтеж собі, як я дуже счудував ся, коли той славний чоловік сказав менї то, що я властиво вже давно знав. Але за то, що наші погляди так якось чудово сходили ся, казав він заплатити собі лиш пять золотих.
Чоловік заплатить і се радо, бо за ту суму довідаєсь бодай то, що він на дїлї як раз тілько знає, що й такій славний чоловік. Через то прецї буде він сам собі знати повагу і пошанову а відтак буде мати й довірє до безплатних рад, які сам собі дає та й в будучности буде давати.
Я послухав отже одної і другої ради — і єгo і своєї — та вибирав ся в дорогу. Книжкам заказав я лїзти до торби, а зато напхав до неї вудок, поплавцїв та мотузя а дотого ще й чотири книжочки, в котрих стояло, як ловити рибу.
За кілька годин опісля сидів я вже в ваґонї на зелїзници та — хоч менї доктор то був заказав — роздумував над тим, якій то розум мав той чоловік, що зробив из зелїза, вугля й води, а відтак що й трохи цини та міди якусь таку одноцїлу мішанину, що чоловік може нею далеко скорше їздити, як то бувало колись давно — конем. А щоби себе нероздражнювати, то я обережно виминав ту гадку, кілько то вже людей наложило на зелїзницях головою.
Так їхав я три години, аж і доїзджав вже до цїли. Виджу перед собою на горбику хорошу, білу церковцю з вежею, коло неї приходство, а доокола гарненькі хатки; тоті, що були погані, вигоріли кілька лїт тому назад... денеде піднимають ся високо в гору сосни та ялицї, далї сади а ще дальше верболози і ріка. Над рікою стоїть капличка св. Ивана, котрий — як то каже мій товариш — любить в Чехах держати ся води.
От і виходжу з ваґона. В зубах держу циґаро, в лївій руцї подорожну торбу, в правій парасолю і так виходжу из стації, лишаю село по лївім боцї і берусь на полудне сіножатами.
За чверть години опиняюсь перед якимсь самотним обійстєм. В глубинї стоїть великій на новий лад будований дім, на пятьсот кроків перед ним будинок господарскій, оба зовсім нові, великі городи і шкілки овочеві окружені високими мурами.
З поміж них впадає особливо одна в око своїм темно-зеленим листком. Хто на тім не розуміє ся, то певно не спізнає, що то морви.
Входжу на подвірє.
Першій, хто мене витає, то великій як медвідь псиско, що кинув ся на мене як скажений та уїдає так, що я аж мусів парасолею відганятись від него. Але от і зараз я переконав ся, що той пес великим ворогом тїлесної кари і що я оскорбив єго парасолею, бо кинув ся на мене ще дуще та був би й покусав, колиб я за кождий раз не був ще в пору підсунув єму своєї торби, в котру єго передні зуби лїзли як в масло. Так то моя бідна торба мала за кілька хвиль крім одного головного отвору ще й що найменше яких пять побічних.
Аж якійсь голос зробив конець тій борбі з псом — прості собі, ба, идилічні слова: Вулькан! а підеш до буди! Видко, що Вулькан любив лежати в будї, бо й зараз положив ся.
Я пустив ся тепер ид хатї, з відки крізь вікно из першого та й послїдного поверха, — бо хата не була висша — доходив до мене голосний сміх. У вікнї виглянуло з поміж блющу кругле, трохи смагляве, опалене від сонця лице дївчини, засвітилось як искри двоє чорних оченят а з уст роздав ся сміх.
Я мерщій здіймаю капелюх, кланяюсь низенько й кажу: Позволь, всесвітла царівно, чолом вдарити перед тобою, коли вже менї в сїй хвили з долини, як тій жабі, подивляти твій образ.
На то роздав ся пустий сміх і почулась відповідь: Питаємо тебе в нaшій палатї, честний Дон Кіхоте, подорожний лицарю, з висоти, в кoтpій лиш птиця лїтає.
Гарне личко щезло і я видїв лиш отвір, що лишив ся в густім листю блющу.
Входжу до хати. На сходах вийшла до мене весела дївчина і хотїла вже кинутись менї на шию.
— Стій! — кажу.
Она станула як остовпіла.
— Чи ваш не конче ввічливий пес не сказив ся може?
— Може покусав тебе? — питає мене майже заклопотана.
— Мене нї, але ось ту мою торбу.
— І ти боїш ся, аби їй що не стало ся?
— Та не бою ся, бо вже стало ся. Сказавши то, показую їй поважно дїри, з котрих вже виглядали вудки, мотуз та дві книжочки о тім, як ловити рибу.
— Позволь-же тепер — кажу дальше поважно — най тебе обійму, щоб успокоїти трохи свої в борбі з псом роздразнені нерви.
Пішов лоскіт від двох огнистих поцїлунків.
Ся доза не зовсім ще виставала на успокоєнє моїх нервів, тож я записав собі: «Повторити дозу!» Стало ся, і успіх був добрий.
— А тепер вступи зі мною в моє княжество — завізвала мене жартоблива дївчина, взяла за руку і завела до просторої комнати, вздовж котрої стояло рядами вісїм стоячих полиць, з котрих кожда сягала аж до стелї і була подїлена на вісім передїлок. Ті передїлки були вкриті свіжим морвовим листєм, під котрим аж кипіло від шовківникових гусільниць. Остаточно задачею житя тих шовківниць єсть заснувати ся в кокони і завмерти, щоби відтак в ті ріжнобарвні кокони міг весь світ перебрати ся.
— Ну, якже мають ся твої годованцї?
— Дякую, зовсім добре, лиш мала часть занедужала на жовтачку.
— Приймиж моє сожалїнє.
— Спаси-Бі', праведна душе!
Коли ми так розмавляємо, входять якісь дві жінки і якійсь старий мужчина та несуть морвове листє до хати. За ними иде хтось загорнений в красний з всілякої краски цвітами "шляфрок", а лице єго покрила тїнь від ширококрисого капелюха. Той хтось держав люльку на довгім цибусі. Більше не можна було з разу видїти — аж коли війшовшій підсунув з чола ту величезну стріху своєї тїлесної будівлї, побачив я повне червоне лице, що давало доказ не аби якого здоровля того тїла, до котрого оно належало. Из сего румяного лиця пробивала ся безустанним усміхом щирість і веселість. Але сиве кучеряве волосє зраджувало старість, а масивні золоті окуляри, що сидїли на мясистім носі, давали спізнати, що то не бідний чоловік, коли може для своїх сивими бровами вкритих очей і для носа як бараболя, справити річ з так цїнного металю. Ледви що мене той старенькій панок побачив, так і зараз шпурнув люлькою в оден кут, величезним капелюхом в другій і далї мене обіймати та витати довжезним "ааааа"; за тим посипались дзвінки монети щирости — поцїлунки.
— Як же ви знаменито виглядаєте, вуйку, ви дїйстно, що раз то молодші! — кажу.
— А вжеж що молодшій — каже вуйко. — Таж идуть вже лїта, коли чоловік став знов як дитина — а що чоловік як дитина лиш тогди, коли дуже молодий, то правду кажеш, що я стаю чим раз молодшій.
Ті веселі слова сказав він зовсім поважно, бо не був, бачите, в тих, що то з власного дотепу сміють ся, аби й другі сміяли ся. Відтак обернув ся чим скорше до дївчини і сказав: "Марусе, скоренько підвечірок!"
A дївчина зараз і побігла дрібнесеньким кроком, як та перепеличка бороздами. Вуйко завів мене до своєї комнати.
Ах, яка то комната! Идеал вигоди на земли.
Вcе, що вигадали найспосібнїйші духом неро6и сучасних народів, щоб звеселити тїлу побут на сім падолї плачу, все те було в пятьох вуйкових комнатах. Бо бачите, вуйко з тих людей, що то зyміють не лиш витревало попрацювати, але і знаменито по праци випочити та і — пишно попоїсти.
Вуйко сів собі на елястичнім, францускім фотелю, я примістив ся проти него в американьскім кріслї до гойданя. Се крісло то мій давний знакомий, котрого задачею єсть за каждий раз, коли я приїду в гостину до внука, робити вигоду мому грішному тїлу. Опісля спочили мої очи на пару сотках книжок, що містять в собі відомости про шовковництво на ческій, нїмецкій, французкій, италіяньскій a навіть на анґлійскій мові. Всіма тими мовами вуйко говорить знаменито. Через половину навчив ся их з книжок, через половину знову в часі своїх подорожей. Він подорожував сім лїт і, як се сам звичайно говорить, знає пять дам, Европу, Азію, Америкy, Африку і Австралію — кожду лично. Вернувши з подорожей оженив ся з чудовою дївчиною, що яко особлившу прикмету — посідала пятьдесять тисяч золотих. Вуйко вже від кількох років вдівцем і має лиш одного сина — Маруся то єго дочка. Она з маленької дитини живе у свого дїда.
(Дальше буде.)
[Народна Часопись, 28.09.1892]
(Дальше.)
Маруся вчила ся у вуйка грати на фортепіянї, бо того вимагає мода; вчила ся кількох язиків, бо вуйко своє знанє хотїв передати в спадщинї кому небудь из своєї родини; вчила ся елеґантских поведїнок, бо их потрібує чоловік — по вуйковій думцї — супротив чужих людей і ворогів; она вчила ся й рисувати, бо се всякому придасть ся. Одної тільки штуки не міг вуйко Марусю сам навчити — штуки кухарскої. Того вчила єї стара вуйкoвa господиня, що була колись кухаркою у одного з ческих епископів і зняла з практики, що найлїпше годить ся для паньских жолудків, духовних і світских. Маруся помагає щиро вуйкови годувати шовківницї. Вуйко їздячи світами, зміркував, якої ваги може бути для Чех годованя шовківкиць, і длятого годує их вже від многих лїт та бере що року за шовк яких пять до шість тисячів золотих.
Гойдаючись на кріслї, почав я poзмову:
— Вуйку, я прибув сюди лїчити ся на нерви.
— На нерви?
— Таке то таке, они так попустили, як ті струни на мокрій арфі, вже й по музицї.
— Не залицяй ся богато до дївчат, не розумуй, як той нїмецкій фільософ, та не забивай собі голови високими рахунками, а арфа знову якось настроїть ся.
— От коли позволите, то буду ловити рибу там в долинї на ріцї, понизше цегольнї.
Bуйкo на то й слова не каже, лиш сміє ся та сміє ся на цїле горло. Чого? То я мав зараз довідати ся.
Сіножатами мого вуйка вє ся ріка, котра місцями творить глубокі плеса. Підмулені береги заросли вільшиною та густими вербами. В тих плесах виводять ся і коропи і щупаки підуства, ковблї і плотицї, але ловити тут рибу дуже трудно, раз длятого, що тут дуже глубоко, а відтак і тому, що тут на сподї богато великого каміня та коріня від дерев, годї невід запустити. На вудку риба не бере ся. Вуйко радив ся вже найдосвіднїйших рибаків з цїлої околицї, але все на дармо — що найбільше, то удало ся денеде зловити якого коропа. Кілько разів я приїхав до вуйка в гостину, то все сиджу бувало цїлими годинами з вудкою над рікою, а коли відтак верну впорожнї до дому, то нїчо — лиш посмішкують ся з мене.
От і тому то вуйко сміяв ся.
— Не смійте ся вуйку, не смійте, знайшли ся люде, що вже і на рибу придумали способи і то дуже бистроумні. От вам аж чотири книжочки, що учать, як ловити рибу. Сказавши то, виймаю из торби дїрою, котру Вулькан зробив, ті книжочки та коробки зі штучними мушками, черваками, комарями, одноденницями, коромеслицями і другими комахами.
— Спробуй-же ту велику мудрість своїх книжок на нашій ріцї — каже вуйко та сміє ся знову.
Коли ми так говоримо, входить вуйкова ґаздиня, жінка худощава, котрої лице так і зараз каже тому, хто на него подивить ся, що єго краса лягла Бог знає вже коло в гробі.
Мир єї тлїнним останкам.
Господиня скривила ся, як колиб зїла квасницю; она мене з давен давна й на очи не може, а то ось чому: раз длятого, що нетерпить тих "праских франтів", а я догадую ся з того, що оден з них мусів їй колись за молоду щось немилого вдїяти; відтак длятого, що я одного разу вже давно тому, коли стали ми по вечери на жарти з карт ворожити, виворожив їй, що їй паде з карт "щось маленького до дому", а по трете і длятого, що она для всіх дома дуже щира — а що всі старі панни мусять в єї лїтах когось ненавидїти, то она з першої і другої причини вишукала собі мене.
З господинею, що принесла підвечірок, прийшла рівночасно Маруся.
Ми присунулись до стола і їли.
На другій день вуйко пішов в поле, він хотїв бути при сінокосах; Маруся заняла ся шовківницями, а я зійшов над ріку. Розкладаю свої новітні прибори і починаю ловити рибу на вудку після припису тої брошури, що єї назначив числом 1. Я закидав вудку на плесо і на похват причіпав штучну муху, коника польного, хруща, то знову червака — нїчо не помагає. Коли не брати в рахубу тих дрібних, таки дуже маленьких рибок, що не знаючи міри свому ротикови брали ся до такого коника та хотїли єго проковтнути — коли того не брати в рахубу, то до моєї вудки не брало ся нїщо, цїлком нїщо. Минала година за годиною, одна скучнїйша як друга — а в селї вже дзвонили на полудне.
Я вертав домів.
"А що, каже правду твоя книжочка? — питає вуйко, показуючи пальцем на мою сітку, котру я нїс в руцї порожну.
— Я що йно до шіснацятої сторони дійшов — відповідаю.
При обідї прийшло ся менї проковтнути неодну терпку замітку веселої Марусі, що своїм острим язиком немилосердно витикала менї мою невдачу, доки вуйко не сказав до неї:
— Не дразни єго, він же нервовий — єму не вільно горячитись.
По обідї я вже знову на ріцї. Роблю проби з найбільше вимудруваними штучними способами риболовскої науки — а коли сонце під вечер клонило ся так само як завсігди на захід, випробовав я вже всі способи і завстидав, що називаєсь, того, котрий написав ту книжочку, бо анї одна наука не показалась добра.
Маруся і вуйко порядно приперчили менї вечеру замітками про поступ людского духа на поли риболовства, про новомодну, необманчиву вудку і про особливші прикмети книжочок оправлених в жовтий папір. А до того заєдно говорили: "Дїдуню, не дразнїть єго! не зачіпайте єго нервів!"
Щоб мати вже раз спокій, я звів розмову на шовківництво. На тую то вудку дав ся зловити дуже легко як старик, так і єго весела внучка. Они почали зараз довго і широко розводити ся над своїми годованцями, а я міг тимчасом курити собі вигідно на софі a далї й — дрімати.
На другій день пересидїв я знову над рікою, і робив проби з рецептами і після брошури ч. 2 — та знову без успіху. Так було через вісїм днїв день по дни. Я пересиджував шість до вісім годин денно над рікою... спокійно котили ся поперед мене єї филї. Я придивляв ся грі их барв проти сонїчного проміня... тут і там несли они з собою польних коників, що добуваючи своїх послїдних сил бороли ся з пажерливим елементом, поки вкінци не втопили ся, або не попала ся рибі на закуску... ту саму борбу вела зараз потім муха... між тим шелестїла в очеретї одноднївка своїми ясно-зеленими крильцями... У вільшинї співали коси не маючи що лїпшого робити. — Недалеко ріки збирали селяне пахуче сіно і висказували свої досить дотепні уваги про мою лиху ловлю риб. А коли они вечером серед веселих співів збирали ся вертати, ишов і я домів, але зовсїм тихо, бо з порожними руками.
— Вуйку, — кажу осьмого дня, — повідомляю вас, що у ваших славетних багнах нема нїяких риб.
— То ти певно і після приписів четвертої книжочки нїчого не зловив?
— Де нїчого нема, там і годї що зловити.
— Нїчого — сміє ся вуйко. Ану ко хлопче, піди завтра рано о четвертій годинї до ріки, коли в горі на млиновцї мельник ще води не пускає, і придиви ся тодї.
Я так і зробив. О четвертій годинї ранo був я над рікою.
Я аж здивував ся, коли побачив тихим ранком таке множество коропів, що ледви сунули ся, відтак окунї, купка бабок, множество плотиць, a між ними тут то там поблискував ся зеленаво-сїрий щупак, або лежав де на сподї лїнивий карась і не рушив ся доти, доки єго не вдарив добре хвостом якій щупак.
Аж дивно менї стало, коли я побачив таке множество риб та ще і таких великих. Не оден короп міг важити десять до пятнацять фунтів. Тож то радість такого зловити! Тож то тріюмф! Тріюмф? По правдї сказавши, то треба не мати серця, аби такі звірята убивати. Але так то вже на світї. Чоловік жиє лиш длятого, що всяка ростина і звірина віддає для него своє житє. То борба о житє — слабшій гине, аби сильнїйшій ним поживив ся. Тому то й чоловік найбільшим паном в природї, бо жадна звірина не може єго убивати, але за то по смерти, то вже їдять єго деякі червачки...
Скоро я лиш трохи рушив ся, щезли риби в глубинї.
(Дальше буде).
[Народна Часопись, 29.09.1892]
(Дальше.)
— Вибачте, вуйку, що я вчера скривдив ваше богатство. — Так заговорив я до вуйка, котрого здибав в призначеній для шовківниць комнатї, вернувши о осьмій годинї домів.
— А видиш — сказав на то старик і заставив мене помагати єму переносити усіницї, що були призначені на новий розплодок.
Вуйко і Маруся вишукували усіницї, що не запали були доси на нїяку из осьми слабостей, на які шовківницї западають; подавали менї, а я переносив их у призначені на се передїлки.
При тім поясняв менї вуйко, як засклеплюють ся усіницї, як виклювають ся мотилї, і що самиця зносить триста до пятьсот яєчок. Я одним ухом слухав а другим випускав, бо мої гадки блукaли десь понад piкою.
— А то злодюги ті усіницї — відозвав ся вуйко.
Я лише що хотїв нa то сказати "то бо й є", коли в моїм мозку зродила ся якась ориґінальна гадка. А може би риба там в долинї в ріцї появила ся — на сі усіницї?
Від тої хвилї не було вже менї спокійної години. Та гадка, що риба може ловити ся на усіницї мого вуйка, точила моє нутро, як та пекуча отруя. Она то й заставили мене зробити пробу.
Але коли я собі погадав, що мусів би — скажім так "виносити" вуйкови єго усіницї, хоч на то єсть ще лїпшe слово, то менї стало якось совістно. В моїй души мусіла відбути ся борба; статочнїйша часть мого "я" радила менї не робити проби, але пристрасть до ловленя риб заставляла спробовати.
На жаль пізнав я на третий день, що гірша сторона моїх розважань — взяла верх та приглушила статочний голос. Коли промінє сходячого сонця вкрадало ся крізь щілини у віконницях до комнати шовківників, закрав ся і я з ним дверми. Взяв три на розплодок призначені ycїницї і призначив их на принаду... сховав в коробочку... і далї по снїданю до ріки.
Від тої крадежи стало менї дуже важко на серци — за кожду усіницю почув я на собі що найменше тягар одного цлового сотнара — отже разом шість сотнарів. Совість не давала менї спокою. На ріцї розпустив я найміцнїйшій мотузок і засилив на гачок одну усіницю, закинув на плесо і жду. За кілька хвиль чую, як щось сіпнуло за поплавець, на котрім був корок і він щез нараз у водї. Витягаю чим скорше вудку з води і чую, що єї учепило ся щось тяжкого та cуне ся десь там глубоко у водї... Витягаю, а то короп, що важить що найменше яких вісїм фунтів.
Я лише оком кинув на того коропа, а мій внутрішний голос, — голос моєї совісти вже й притих.
На другу усіницю зловила ся підуства, в шість фунтів ваги — трету усіницю я вкинув в ріку рибам на принаду — зложив добичу в сіть і біжу домів.
Вуйко і Маруся стоять на обійстю.
— Адїт — кажу і показую риби.
Вуйко лиш плеснув в долонї і здивований дивить ся на мою велику добичу.
— Хлопче, то не може бути, щоб ти зловив ті риби на вудку!
— Біг-ми, що зловив, — кажу і урочисто підношу руку до неба.
— Не вірте єму, дїдуню, він купив их в горі коло млина, — каже злобно Маруся.
— Не йдеш ти, сороко, — кажу і біжу за Марусею, щоб вхопити єї за чорну як вуголь косу.
Она відскакує набік і підозріває мене далї.
— За фунт тої добичі заплатив ти що найменше трицять крейцарів, що, може нї?
— Марусе! — кажу вже лихій. — Вуйку, щоби вас переконати, що я их зловив, то принесу ще й по полудни свіжу рибу і завтра також.
— Дуже добре — каже Маруся далї, але по полудни ми підемо з тобою до ріки, щоб і ми теж переконали ся.
— Казала Феся, що обійде ся — замічаю живо і трохи не в пору.
— Зловив ся, зловив, — кричить урадована Маруся і скаче при тім немов пальця танцює. — Він не хоче, щоб ми бачили, як він торгує, як він ловить рибу.
— Чомуб нам не піти з тобою? — питає з виразним підозрінєм вуйко, він став і собі за Марусею недовіряти.
Що тут робити? Я обернув зараз, як то кажуть, кота хвостом. Чому — кажу — хочу сам ловити рибу? Бо, аби щось зловити, потребую чверть години повного спокою, а Маруся не зможе пятнацять мінут тихо всидїти.
— А як таки всиджу?
— То можеш ити зі мною.
— Отже згода — закінчив вуйко.
На обідї попоїли ми смачно знаменито приправленої риби, особливож вуйко, котрий за рибою аж пропадає.
— А на яку то надку ловив ти ту рибу? — питає вуйко.
— На штучну усїницю — відповідаю по правдї, вимавляючи слово "штучну" з притиском.
При першій лїпшій нагодї я викрав ся з хати — і три товсті усеницї були знову в моїй коробчинї.
О третій годинї по полудни стануло нас троє над рікою. На першу вудку заложив я для принади штучну усіницю і закинув у воду.
— Глядїть на поплавець, а я прилагоджу тимчасом вудку для вуйка.
Підчас коли мій сердечний вуйко і весела Маруся стояли влїпивши очи в поплавець, я відійшов кілька кроків набік, привязав до лїски шнурок, настромив нишком на гачик товсту усіницю, закинув єї на воду і попросив відтак вуйка, щоб переняв мою вудку, не витягаючи єї однак з води.
Пристав на те добродушний і присів на березї. Я повернув до Маруcї. Не далї як в чверть години бачу, що вуйко пробує осторожно вставати... потім сіпає нагло вудку і кличе урадований:
— Попав ся ти менї в руки, драбуго! — і витягає трохи не пятифунтового коропа.
На лици старенького малювалася майже дитиняча радість.
Прибігла Маруся і з радости аж підскакувала докола коропа, що кидав собою по траві.
Ой, колиб то старенькій так знав, що зловив коропа на свою власну усїницю!
Тогди певно густі хмари вкрилиб се всміхнути лице, а з тих хмар посипались би громи — на мене.
Пообвивавши шнурки докола лїсок, вертали ми домів.
Маруся, що несла коропа, більше скакала, як ишла. Вyйкo затирав руки вдоволений, а я йшов — за ними сумний.
Сумний ляг я того вечера спати, бо коли розважив свій скритий поступок, я пізнав, що на дїлї одурив тих двоє щирих людей — і я заснув з тим болестним переконанєм, що в мене є великій талант на справного дурисвіта.
Слїдуючих днїв навідував ся я пару разів до вуйкових усіниць, але й за те знаменито заосмотрював кухню в риби. За кожду пару усіниць — що найменше одного коропа — се справдї не зла заміна. Не вдовзї назбирало ся в хатї тілько риб, що і зїсти було годї. До помочи запросив вуйко пан-oтця і учителя. Послїдний порав ся завсігди так чисто коло миски, що на нїй нїчого не лишало ся, хочби прийшлось єму навіть завивати рибу в першу лїпшу знамениту вступну статю і нести єї домів під полою своєї довгої бурої сукмани.
Тимчасом стали ся дві подїї: насамперед то, що на свіжім воздусі щезла моя нервова недуга, а відтак, що вуйків пес, Вулькан, забув свою стрічу з моїм парасолем (як і я зі своєї сторони забув єго стрічу з моєю торбою), і став ся моїм вірним товаришем. Він не опускав мене цїлими днями, ба навіть відказував собі своєї колишної приємности — випадати з поза воріт на прохожих — щоб лиш ходити зі мною до ріки.
Через три тижднї окрадав я святу обитель шовківників, поки вуйко в кінци став примічати, що усіниць замітно стає менше.
Роздумуючи, що тому за причина, кивав лиш своєю сивою головою а Маруся кивала і собі своєю чорноволосою.
Випитували челядь — надармо. В мене ворушила ся часами совість — той неспокійний підповідач шептав менї безнастанно, що цїла та исторія може ще лихо скінчитись.
Але ловля риб, що стала в мене пристрастію, приглушувала голос совісти, а то лекше, що кожда моя добича робила вуйкови втїху. Нераз, коли попоїсть собі в смак риби і попє єї добрим винцем, каже до мене:
— З тебе якійсь чорт, чи що хлопче, ти щось вдїяв рибам! Піди но завтра знову!
Відтак поклепав мене своєю чесною рукою по плечи, з котрого вирастає тота нечесна рука, що менї, найбільшему душегубцеви єго усіниць, менї, що після свого власного суду заслугував на...
(Дальше буде.)
[Народна Часопись, 30.09.1892]
(Дальше.)
Вуйко привіз був из своєї aмeриканьскої подорожи красну червонаву палицю з пернамбукового дерева з золотою головкою льва; та палиця припадала менї за кождий раз дуже до вподоби... Були хвилї, в котрих, як собі добре розважу, то таки щось менї шепче: Ти таки заслужив собі, аби тебе старий тою палицею добре...
"Цить!"— відзиваєсь в менї зa кождий раз пристрасть, — "а хибаж не приносимо старому за єгo цїнні ycїницї знамениту рибу? А конець тої душевної борби був такій, що я й дальше ловив рибу на шовківницї. Аж наконець неставало вже тілько усїниць, що вуйко скликавши всю челядь сказав: "Скоро лиш зловлю того, що менї викрадає усїницї, то таки зараз нажену єго зі служби." А до мене відозвав ся:
— Дивись, хлопче, абись имив виновника, то дістанеш від мене тоту палицю з головкою льва.
Якаж добра лучала ся менї нагода дістати цїнну палицю, котру я від давна бажав. Я потребував лиш сказати, хто винен. Але що менї не хотїло ся для простого зиску робити доноси, і вводити в неславу особу, що так дуже мене обходила, то я єї не виявив. Але щоби прецї що-то сказати, кажу:
— Дуже можливо, що то воробцї — злодюги крадуть усїницї для своїх молодих.
— А кудиж би они там заходили?
— Тогди, коли провітрює ся комнату.
Таж у вікнах суть тоненькі сїтки.
Значить, на воробцїв трудно було звалити вину.
Слїдство скінчило ся на ті, що я свято пообіцяв ся, вислїдити виновника, хочби менї прийшло ся...
Я не докінчив, бо з великої ревности не трудно було ще щось небезпечного пообіцяти... Колиж я побачив, що за мою вину можуть легко покутувати цїлком невинні люде, то я зробив так, як робить кождий урвитель — обіцює поправу. Тілько що я обітницї не дотримав. Через шість днїв не пропала нї одна усїниця, але і до кухнї не прибула нї одна риба.
— Дармуєш, хлопче, — каже до мене семого дня вуйко, від давна не було в нас вже риби, злови ж одну на вечеру.
Ті слова значили для мене тілько, що: витягни свою підлу руку по вуйкові усїницї. Я і зробив так оправдуючись:
— Чейже не схочеш позбавити вуйка приємности?
Приємности! Що за глум! Обіцюю отже вуйкови, беру три усїницї і коло пятої години по полудни приношу до кухнї пару хороших коропів. Потім иду до комнати.
Втомлений ходом і спекою, кидаю ся на софу і за пару хвиль сплю — міг бим сказати — сном праведних, колиб не та исторія з усїницями.
Пів до осьмої години смерком будить мене скрип дверей. Була то господиня, що принесла на полумиску множество смаженої риби.
— А то що має значити? питаю здивований тим, що приносять минї вечеру до моєї комнати.
Она лиш подивила ся на мене сердито і промовила з докором:
— Вельможний пан і панночка велїли минї сказати, щоб панич зьїли собі самі рибу, що зловили на их усїницї!
Не знаю, чи я був би більше налякав ся, колиб в тій хвили вистрілив був хто менї за плечима дінамітовим патроном.
По менї нараз і мороз пішов і піт на мене виступив.... Я того й не сподївав ся і здивував ся, а відтак і став якійсь рівнодушний як прибитий, не знав через хвилю, чи ще жию.
Минї зробило ся якось так, як тому чоловікови, котрому впаде несподївано цегла з руштованя на голову.
Видко, що хтось зрадив тайну, яка вкривала крадїж усїниць і длячого менї так добре ловилась риба. А як і хто?
Тимчасом господиня вийшла з комнати, але рибу лишила.
— Хто би то мене зрадив? — питаюсь сам себе в голос. — Нїхто прецї того не видїв, хиба лиш оден — Вулькан!
Почулись голосні кроки від деревляних черевиків — то приходить знов господиня і приносить фляшку пива і вина. Я кажу до неї:
— Будьте ласкаві, скажіть менї...
Она споглянула з гори на мене, випростувала ся, показує своїм сухим пальцем самосвідомо на себе і каже з вагою:
— То аж я дійшла вашої хитрости, паничу, ага! Поставила фляшку, зирнула на мене люто та сказала: Живіть ся здорові! і забралась.
Аж тепер стало минї ясно, що вуйко гнївав ся; — треба, значить ся, відпитати льва в єго домівцї і прикоськати єго!
Розігнав ся до єго комнати — заперто! до Марусї — заперто! овва, недобрий знак.
Вертаю назад і в зворушеню ходжу по комнатї з одного кінця до другого; клену, на чім світ стоїть, ту хвилю, коли збочив з правої дороги.
Але небавком відозвало ся в менї друге чувство — голод. Природа порадила минї, щоб перш всего намастити ту вісь, докола котрої крутять ся колеса того житя. Сїдаю проте при столї і давай "наслаждати" ся тою нещасливою, та за те дуже смачною рибою, що викликала тоту бучу в родинї. Потім випив трохи пива, та і ще кілька разів повторив, а опісля чарку вина і — ляг спати.
Другого дня рано приносить мені ґаздиня каву, котру присолодила менї тою звісткою, що вельможний пан з вельможною панною загнївались і поїхали на кілька днїв до молодшого пана. Під тими молодшим паном розуміла дїдича, вуйкового сина.
— Будьте ласкаві, пояснїть менї лиш...
— Нема коли, — відрубала.
— А я вас не випущу з відси, поки не довідаюсь...
— Та, коли паничеви конче забагло ся конче чогось гіркого, то добре, — забурмотіла у відповідь ґаздиня і почала такої:
— Вельможний пан з панночкою була саме в кухни, коли я справляла рибу... нараз винимаю з одної патрохи і що в них знаходжу? — усїницю вельможного пана, ага!
Я підпер голову рукою.
— Прошу пана, кажу, от куди пощезали ваші усїницї — панич ловлять на них рибу!
— Велике вам спаси-Бі! — у вас незвичайно добре серце! — докинув я.
— Вельможний пан лиш заломили руки і розлючені стали бігати по кухни та заєдно говорили: Ото непотріб! Ото непотpiб! А панночка і собіж заломили рук і так само стали бігати по кухни, та заводити так само: Ото непотріб! Ото непотріб! — I кожде з них повторило ті слова що найменше яких двацять разів!
— А ви повторили их без сумнїву що найменше яких трицять разів!
— Що то, паничу, то нї, але я лиш подумала их собі бодай яких сорок разів!
— Дякуюж вам за вашу отвертість.
— Минї так очи блахмувати! — голосив старшій пан — аж минї самій жалко стало бідного пана, — розказувала ґаздиня, обтираючи собі кінцем запаски очи, в котрих однак не було нї слїду сльоз, а потім розповідала дальше:
— Ой ті Пражаки, Пражаки! — говорила панночка. А старий пан знов говорив: — Значить ся, я зловив тодї і того коропа на свою власну усїницю!
— Певно, певно, — підхопила й паннунця. — Відтак вельможний пан приказали менї занести ті риби, коли усмажать ся, паничеви, щоб панич их собі самі зїли.
(Конець буде.)
[Народна Часопись, 01.10.1892]
(Конець).
— Але на що ви показали вуйкови тоту усїницю? — питаю сердито.
— То на таке, паничу, може ще й менї треба було мовчати, щоби вельможний пан цїлу челядь мав за злодїїв!
Она взяла ся руками попід боки, змірила мене остро очима і промовила:
— Видко, що ви мене ще добре не знаєте! мало пізнали!
Стояла передо мною, як та богиня справедливости...
— Дякувати вам за то, щосьте менї сказали
— О, мило за що — відповіла чим скорше тота стара справедливість зїдливо... і незадовго чув я лиш, як клапали єї деревляні черевики по сходах.
Так довідав ся я в кінци, яким то світом і побитом вийшла на верх моя провина. Із сего боку побоював ся я найменше небезпечности, бо коли риба засилить ся на вудку, то роздушить звичайно усїницю так, що єї годї пізнати. Видко, що нема правила без виїмки, а моє нещастє то була такa — виїмка. Пять днїв не було вуйка дома, і я мав досить часу каяти ся свого дїла. Я провів той час з одного боку в товаристві своєї лихої совісти, а з другого в товаристві Вулькана. Коли мене всї опустили, оден Вулькан остав ся менї вірний — не відступав мене нї на хвилину.
З вдячности за то, я постановив вивисшити єго понад усїх єго родимцїв — я вивчив єго зa той час знаменито ходити на задних ногах.
Вулькан, як я вже згадував, був великій як медвідь; колиж він так на задних ногах походжував по коверцях в комнатї, то виглядало се дуже смішно. Нараз впало менї на гадку: Вулькан мусить тебе поєднати з вуйком!
Я завдав собі ще більшого труду вручити свого "вірного товариша" і довів до того, що він в короткім часї на сам знак зводив ся на задні ноги і на приказ апортував, скавулїв жалібним голосом та кивав дивоглядно головою.
Пес вчив ся охотно, ба, менї здавало ся, як колиб тоті постави самому псискови подобались; бо кілько разів підходив до зеркала, то все приглядав ся в нїм, начеб сам собі сподобав ся, сам до себе залицяв ся.
Таки на правду думаю, що єму забаглось було чести і слави, та що єму таки здавалось, що він готов ще відзначити ся, а то річ легка, бо чей не оден вже так відзначив ся, що робив з себе лиш комедіянта... трохи затуманюючого, вивченого удаваня, спора порція крикливої реклями, публика без глуздів — і все буде.
Колиж такими способами — а так здаєсь думав і мій Вулькан — добиває ся слави першій лїпшій відважний дурак, чомуб не міг добити ся єї і мій пес?
Очевидно, що ми розумні люде, котрі знаємо, що аби відзначити ся, треба до того передовсїм природної здібности й правдивої висшости — ми, кажу, не можемо, годити ся з поглядами Вулькана. Але що такій пес, котрий чи то припадково, чи з хитрости для низького користолюбія, стає на задні ноги, що такій пес, кажу, зараз щось думає о собі — тому певно нїхто не подивуєсь. Таким псом був і Вулькан. Тому гордість, котрий забагаєсь старшувати, замітив я у него в тій хвили, коли поставив єго і на задні ноги.
Пятого дня під вечер вернув вуйко з Марусею.
Я вичекав, поки они перебрали ся, відтак пішов до їдальнї. Вулькан за мною. Я війшов маркотний, не свій.
Вуйко сидїв на софі і чистив окуляри — Маруся гойдала ся на американьскім кріслї, відбиваючи ся заєдно від підлоги гарною ніжкою в вишиванім рожами черевичку.
Єї лице було цїле червоне від спеки а з карих єї очей сипались аж блискавки, чорне чи кучеряве волосє, з переду причесане, спадало з заду свобідно на плечі.
— Добрий вечер.
Вуйко прижмурив очи і дивить косо на мене.
— Ти непотрібе, і ти ще важиш ся...?
— Вуйку! — кажу я.
— Щезни минї з очей!
— Таки так, щезай! — додала Маруся.
— Марусе, проси за мною.
— Нї, нї, нїколи нї.
— Ну, коли ти така дївчина без серця, що ще уваги немає, то побачиш — що отсей Вулькан завстидає тебе своєю веливодушностію і буде за мною просити.
Я дав знак; пес станув на задні лаби і почав жалістно вити. Вуйко скінчив як раз обтирати очицї і споглянув поважно на пса. Маруся не сподїваючись такого, аж перестала гойдати ся.
Я кажу відтак: Вулькан, попроси за мною! Вулькан почав вити такими голосами, яких нїхто не сподївав би ся почути з собачого горла; рівночасно підійшов до вуйка і став до него вимахувати передними лабами, як колиб брав ся плавати.
Несподїване посередництво Вулькана повело ся, бо псуко своїми смішними рухами так вплинув пару разів на вуйка, що єго насуплене лице помимо явного опору трохи не відразу стало веселїйше; відтак почало таки складати ся до сміху аж наконець щез десь у него й понурий настрій — а вуйко зареготав ся на цїле горло! Тай Марусине чоло випогодило ся; єї безнастанно до сміху побуджувані усточка отворили ся та засвітили двома рядами білих як цвіт умича зубів... єї гнучке тїло почало трясти ся на кріслї від сміху, котрий так розходив ся, як той голос дзвінка, що причіплений до гнучкої пружини, коли єї сїпнуть. —
А Вулькан тимчасом скавулїв перед вуйком далї і добував з себе таких голосів, що сам нічний сторож, підпивши собі, не добув би кращих зі своєї тримбіти.
Надармо кричав на него вуйко, залившись від сміху сльозами — сльозами, що були для мене знаком близького прощеня і помиреня.
— Чи буде вже раз конець тій комедії!? — спроміг ся вуйко в кінци на слово.
— Скоро минї простите! Вулькан! проси!
Вулькан добув своїх послїдних сил, щоб почати наново здобувати приступом вуйкове серце. Що не кажіть, а він трубів таки, як ті жиди під Єрихоном.
— Досить! досить! Прощу тобі, най лиш той пес буде тихо! — каже вуйко, намагаючись переглушити рик Вулькана.
Ледви я дав знак рукою, Вулькан успокоїв ся, а я кинув ся вуйкови на шию.
— Ти непотрібе, — і яку ще завів комедію! — бурмоче старий.
Коли таке дїє ся, входить до покою ґаздиня з вечерою — мало вже хибувало, а було би й по вечери; бо коли побачила мене в вуйкових обіймах, то лиш чудом стало ся, що не випустила полумиска з рук. Она певно вже й освоїла ся з тою думкою, що вуйко мене прожене й обезнаслїдить.
Поставала полумиски на столї і забрала ся. Покорчені і стиснені зі злости уста порушились кілька разів, а то, що з них посеред якогось бурмотаня почулось, подобало як одна капля до другої на слова:
— Отто вам "праскій франт". Незадовго було лиш чути: чалап, чалап, чалап у сїнех.
І Маруся поєднала ся зі мною.
Сей вечер проминув нам дуже весело. Як звичайно, кожду мирову угоду запивають торжественно вином. Ми запечатали наше помиренє так само. Я впрочім особлившій приятель подібного печатаня, тим більше, коли уживає ся до того знаменитого ляку. А що вуйків ляк був знаменитий, та що ми совістно печатали, то на доказ нам то, що Маруся вже о десятій годинї мусїла забрати ся до свого покою, бо вуйко почав розповідати свої подорожні пригоди і придибашки...
Ангел спокою осїняв опісля наші голови... в котрих нам на другій день добре таки шуміло.
В пару днїв засклепили ся вуйкові усїницї... було в них тисячі коконів.
А тут і моїй відпустцї зближав ся вже конець. Одного гарного лїтного вечера, провели вуйко, Маруся і мій вчений приятель, Вулькан, до зелїзницї. З роєм дум покидав я хутір, підпираючись пернамбуковою палицею, вуйковим подарунком... Два щирі поцїлунки від вуйка, два від Марусї, бігме, тисяч разів смачнїйші як ославлені индійскі ластівячі гнїзда — на то поцїлунок в руку від мого вдячного ученика, Вулькана. — Я всїв до ваґону... Незносний свист — дзвоненє — поїзд рушив з місця і я влїпив задумчиво очи в кінцї своїх порохом закурених черевиків.
Нерви привіз я до Праги настроєні. Але від тої пори переслїдує мене часто сонний привид. В снї являє ся менї хороша, весела Маруся, як гойдає ся свавільна на кріслї... мов на яві бачу єї миле, приємне личко... блискучі очи... дві рожі на єї черевичках — і — і....
... Се рішить ся в слїдуючім роцї.
[Народна Часопись, 02.10.1892]