Цю історію розповів мені рудий парубок з банькатими очима, коли ми сиділи на купі дерева, складеного біля сільради. Ліниво спльовуючи і потягаючися, він сказав:
— От, питаєте мене, як я героєм став. Що ж, воно не всякий може, звісно. Героєм треба народитись. От... Мене, наприклад, ніяка дівка раньше не хотіла. Я її пригорну, а вона відштовхне: "Іди, ти, конопатий, к свиням собачим, дуже, — каже, — неінтеліґентний вигляд у тебе". Це на моє ластовиння, значить...
А я й не наполягав... Не хотять — і не треба. Тепер самі бігають. От, значить, так. Була, розумієте, у мене хата. Воно, по правді кажучи, і не моя, а як Омелька Сироту розкуркулювали, то його лишилась... Тільки Омелько, як був голодний рік, то там, під хатою, всіх своїх родичів і поховав. Звісно — гад...То й люди хату його десятою вулицею обходили. Духів боялися...
А я громадським чабаном був. Ніякого тобі інтересу. Ходиш — ходиш цілий день, коровам у хвости дивишся... Хотів вже в летунську школу записатися, — не записали. Кажуть: будова у вас, товаришу, не підходяща. Ось як воно... А тут зима йде. Ну, пішов у сільраду. Кажу Семенові, що головою у нас: "Давай мені, сукин син, хату Омелькову, я її до діла доведу". А він: "Нащо тобі хата, як ти ціле життя по голубятниках спиш". "Ах так, — кажу, — занудо, то я тобі покажу. Я, — кажу, — знаю, де пять міхів крупчатки поділося. А то у нього на совісті, крупчатка тая...
Він аж позеленів, а ордер на хату мені виписав. Так я і став у тій хаті жити.
"Воно б нічого було: стіни я попідпирав, вікна ганчірям позатикав — повний комфорт. Та тільки дах дрантивий був на прочуд. Як лягав спати — все хрестився — думаю, як завалиться все це к чортовій матері, то вже й світанку не побачу... Зиму якось переночував. А на весні до мене стара Перепелиха перейшла жити. Її в рідній хаті невістка живцем їла, от вона до мене й підсипалася. А мені що? Хай живе. Сама вигода — і юшку зварить і штанці випере. І став вже я потроху капіталістом ставати. Курку купив. Вона, правда, вже не неслася зі старости, але все ж, курка... Так кінець літа прийшов. От тут воно і сталося.
"Тільки ми хліб до колгоспної комори позвозили, як підходить до мене Терешко та й просить: "Ходи до мене, у нас сьогодні випивон і закусон по случаю перевиконання пляну". А я зрадів на таке запрошення та й кажу: "Добре, тільки трохи вимиюся з порохів, то прийду". І пішов собі. Вимився, волосся олією намастив, напахтився одеколоном "Суліко" та й пішов. Тільки вийшов на головну вулицю, а назустріч мені наш бригадир: "Романе, кричить, почекай, голубе, матері твоїй ковінька..." Я зупинився, а він: "В порядкє трудовой дисципліни наказую тобі сьогодні нести дочасну вахту біля комор з хлібом". А потім, вже не так урочисто: "Часи, Романе, темні прийшли, як би нам, того, ґражданє хлібця не підпалили... От ми й ставимо варту".
"Злість мене вхопила на нього, та втримався я і питаю: — А коли ж мені на ту вахту ставати? "Десь біля дванадцятої приходь", — кричить вже на ходу, бо ще когось ловити побіг. Ну, думаю, прощай випивоне, первачу-самогоне. Однак, порозмисливши, дійшов я до того, що до дижуру можу ще чарчину-другу вихилити. І пішов до Терешка. Поки зібралися, поки теє-сеє, я вже трохи випив.
"Коротше кажучи, на почесну варту весело мені йшлося. Тричі падав, та якось піднімався. А як дійшов до комори, то у віз із сіном забрався та й почив сном праведним, як то кажеться. Здається мені, що недовго спав, як хтось мене за плече тормосити почав. Розкриваю очі: стоїть біля мене якась баба і кричить: "Хлопче, біжи мерщій, твоя хата горить!..."
"А в голові мені все переплуталося (Tepeшко добрий самогон гонить), — то я й кажу їй: — Іди, ти, бабонько, божа квітка, поки я тобі в вухо не заїхав. А вона верещить, аж надривається: "Біжи, дурню, хату гасити, бо згорить!".
"Але я вже нічого й не чув, сон мене знову звалив... Та не довго дали спати: гамір на селі розбудив. Сів я на возі. Очі протираю. Аж бачу, гурт людей біжить, руками вимахують, попереду всіх наш бригадир: "— Ах ти ж, чортів син, — каже. — Та твоя ж хата згоріла, а ти тут сидиш!".
"Я так і сів. А ще той Семен єхидно підсміхується, мовляв: "Я ж так і знав, що такому в хаті не жити...".
"Але тут із натовпу виліз чорненький чоловічок у кепці і з течкою... "Я — каже — представник преси з району. Подібного випадку в нашому терені ми ще не бачили. Це — і на мене вказує — зразок мужньої, відданої суспільству людини, що переборола залишки капіталістичного світу в своїй свідомості, що не має ніякого сентименту до тієї язви — приватної власности...".
"Багато він ще всяких слів говорив, аж я спати знов захотів, а потом мене на пожарище повів. Вже світало, як я очуняв і зрозумів, що кінець моєму добробутові... От, значить, як вийшло... Згоріла хата... Перепелиха десь свічку перекинула... Підла баба. І відразу до невістки повернулась.
"Ну, нічого. Я, що ж, знову став у клуні спати, а то й по сусідах — до мене тепер люди ніби жалість стали мати.
"А той, із центру, поїхав. А за кілька днів мій портрет і ціла стаття в газеті. Писали там, як то я не кинув своєї стійки, як колгоспне майно врятував. Тільки, звичайно, про віз там не писали, а ніби я всю ніч не спав, так виходило.
"З того й почалось. Семен мене відразу на "ви", а Маринка давіть до кіна просилась, щоб з нею піти. І на перших же загальних зборах мені премію дали — патефон. А патефон — то вже повага людині... Всі стали поважати й величати... Я тепер головою осовіахемівського гуртка. І взагалі... Taк то воно в житті буває...".
Хлопець самозадоволено затягнувся димом з папіроски, сплюнув, встав і, подавши мені два брудні пальці, додав: "Ну, ми пішли... Ніколи тут розмовляти...".
Я довго дивився на його незграбну, розхристану постать, що волочучи ноги, прямувала до сільради і думав: "Ось вони, герої наших буднів...".
[Краківські вісті]
30.09.1942