Хто я є:
моя мотивація
Я народився 1956 року в Києві (де і жив, себто живу протягом всього життя) в сім’ї українськомовних етнічних українців (жоден з яких не був галичанином за походженням, те саме стосується їхніх батьків). На момент закінчення школи (1973) з “певних” причин я вже став на 100% російськомовним, що було закріплено навчанням в Київській політехніці (5½ років), а потім десятьма роками роботи в Інституті кібернетики АН УРСР (теж м. Київ), де з шести тисяч співробітників епізодично, в неофіційних ситуаціях, послуговувався українською лише один (“кумедно”, що етнічний угорець, звісно, із Закарпаття). Російськомовним я залишався до початку 2000 року (себто протягом 27 років), коли абсолютно за власною ініціативою вирішив розпочати де-русифікацію самого себе та свого сина (на той момент йому щойно виповнилося чотири роки). Хоча мої успіхи відчутно менші, ніж бажалося б, але я ніколи не жалкував про те рішення і не бачу шансів, що пожалкую в майбутньому.
На ґрунті свого життєвого досвіду (і відповідних рефлексій), зокрема спілкування як з робочих (за своїм фахом – програмування), так і з побутових та інших питань в українськомовному, російськомовному та англійськомовному середовищах в різних країнах, я усвідомив, наскільки важливою є рідна мова як в житті окремої людини, так і в розвитку (чи занепаді) націй.
Щодо моїх політичних поглядів, то я самоідентифікую себе як ліберального українського націоналіста (в сенсі громадянської нації – civic nation) та самовизначаю себе як прибічника забезпечення справжньої незалежності держави (state) Україна (це є лише один з аспектів мого визначення – той, що найближчий до “мовної” тематики). Таке позиціонування себе дає мені мотивацію бути “свідомитом” – якщо я притомний щодо того, наскільки успішне майбутнє моєї нації (метафорично – моєї великої сім’ї) конче потрібне для успішного майбутнього мого та моїх безпосередніх нащадків (моєї малої сім’ї), то я повинен піклуватися – зокрема – про українську культуру і чи не перш за все про українську мову.
Сподіваюся, вищенаведеного достатньо, щоб пояснити, “якого біса” посполитий громадянин сучасної України переймається питаннями, про які мова буде нижче. Втім, додам ще сказане Валерієм Пекаром мудре:
і не важливо – чи то його власна думка (а він розумна людина), чи цитація (а він начитана людина). Часи зараз складні, попереду – ще складніші (навіть якщо те, що маніфестується на запоребрикових маячня-шоу, залишиться по той бік “блакитних екранів”, які насправді вже давно почорніли).
Стандартна реакція американця перед наближенням буремного періоду – це, як кажуть, fasten seat belts (пристібнути паски безпеки), а українців – гуртуватися зі своїми, бо ж відомо, що майже всі проблеми краще вирішувати гуртом. Отож і я переймаюся визначенням, де свої для мене. …і такий, зокрема, маркер, як ставлення до майбутнього української культури та мови, вважаю достатньо надійним (звісно, це не єдиний маркер, але принципово важливий, адже йдеться не про тимчасових попутників-союзників).
...амбіції
Протягом найближчих років я хотів би здійснити відчутний корисний внесок в подальший розвиток української громадянської (civic) нації, зокрема її культуру, перш за все (мірою моїх скромних сил) підтримати та убезпечити розвиток української мови.
Заради стислості цього тексту я поки що відкладаю висвітлення таких питань, як:
◊ чому я мислю і говорю/пишу про громадянську націю, а не політичну (годі й казати про моноетнічну);
◊ яким є моє ставлення до теорій про багатомовні (дво- та більше мовні) громадянські/політичні нації;
◊ ...тощо.
Натомість прямо вербалізую суть своїх амбіцій: сприяти чіткішій й усвідомленішій самоідентифікації та подальшому самовизначенню українців (як індивідуальному, так і груповому – аж до загальнонаціонального), при цьому піклуватися про посилення й поглиблення (а не аж ніяк не послаблення, як може здатися на перший погляд) щирого порозуміння між усіма, хто того щиро прагнутиме.
…“амуніція”
Поза нашим фаховим колом не надто відомо те, що побічним результатом роботи кожного програміста є накопичення навичок (як тепер мовиться – скілзів) максимально педантичного читання текстів різних авторів різними мовами таким робом, щоб якнайкраще розуміти їх. Педантичного – це означає, що для програміста заповіт поета
не означає нічого, що виходило б за межі звичних щоденних (мало не банальних) клопотів.
Крім того, практично кожен програміст на практиці відчуває (зазвичай – і усвідомлює) вплив тієї чи іншої мови програмування на його/її спосіб мислення про проблему, що посилюється досвідом інтенсивного спілкування з іноземцями (себто досвід послуговування штучними мовами посилюється досвідом оперування природними мовами).
Звісно, я завжди усвідомлював недостатність для мене тієї мовної ерудиції, що є побічним результатом фахової діяльності, відтак читав, читаю і буду читати розумні книжки (оця є моєю улюбленицею, і її рік видання я колись сприйняв як “знак”, натепер актуальним є вже 3-тє видання), а також прискіпливо=педантично вивчаю (з максимальною постійною рефлексією) всі мені доступні матеріали стосовно актуальних подій та поточних дискурсів (принагідно публікую свій робочий індекс текстів з актуальних питань та запрошую до співпраці з його подальшого удосконалення).
...основні мислительні установки
1. Одна-єдина правда-істина існує, але вона надзвичайно складна;
2. Розум кожного (і я – не виняток) учасника дискурсу містить, в кращому випадку, ту правду, що є окремим аспектом/фрагментом правди-істини (а в гіршому – помилкову інформацію або й дезінформацію), відтак мус для себе дотримуватися правди як максимально можливого наближення до істини з готовністю до удосконалення своєї дискурсивної позиції (спричиненого опрацюванням нової-додаткової інформації);
3. Самоконтроль під час ведення дискурсу: мінімум емоційного, максимум раціонального, щира повага до опонента;
4. Постійна саморефлексія щодо власної інтелектуальної чесності (додаткові застереження – тут);
5. Не забувати “три застереження про дідька”:
a. “Диявол починається з піни на губах янгола” (Г. Померанц);
b. “Диявол грається нами, коли ми думаємо не до кінця” (М. Мамардашвілі);
c. “Диявол ховається в деталях”.
Підсумовуючи:
я практично не маю сумнівів, що проходжу кваліфікаційну рамку учасника публічного загальнонаціонального (“загальнонародного”) дискурсу щодо питань, відомих як “мовні”, себто вважаю, що заклик ініціатора чергового “витка” мовного дискурсу
“Агов, українські інтелектуали! Своїм мовчанням ви ображаєте українців в цій дискусії.”
цілком стосується мене, і зокрема тому я пишу цей текст.
Що я бачу (за станом “натепер”) та пропоную:
спершу про те, куди дивлюся:
В пошуках своїх я аналізував також і публіцистичні блоги авторства Сергія Дацюка, роботи якого мені відомі приблизно з 2011-2012 рр. Цим робом перед мої очі потрапила і його публікація «Українізація та вирішення російського питання». Маючи вже певний досвід аналітичного дослідження кейсів (спрощено – інцидентів) щодо мовної тематики, я приступив до складання того, що я називаю поліптихами, – такі собі “пазли” (тільки на відміну від відомих розваг, купованих в магазині, такий пазл не супроводжується картинкою, яка наперед повідомляє, яким буде результат). Поліптихи я складаю з текстів, оприлюднених основними (в ідеалі – всіма) учасниками кейсу, а далі – стандартним методом реальних чи віртуальних маркерів виокремлюю з тексту основні “моменти”, а потім з виокремленого починаю складати власне “пазл” – виявляти дискурс, який веде автор. Таким робом я склав композицію з творів-блогів Сергія Дацюка (на цей момент їх 5, себто це пентаптих) та збірку з “колонок”, зокрема, тих авторів, щодо яких пан Дацюк у вищевказаному блозі “поставив руба” гостре питання, затаврувавши їх різними негативно-емоційно навантаженими ярликами. Крім вказаних текстових матеріалів, я вивчив доволі багато відеоматеріалів, лінки на найсуттєвіші (щодо обговорюваної теми) з яких я подам нижче.
Перед тим, як перейти до висновків зазначу, що я надзвичайно вдячний Сергію Аркадійовичу Дацюку за те, що він привернув мою увагу до «Збруча», і тепер я є постійним читачем, та ще й раджу іншим.
то що ж я бачу:
Disclaimer (застереження): нижче наведені лише висновки з мінімальними обґрунтуваннями (для скорочення обсягу цього тексту). Зрештою, я не вважаю читачів менш розумними, ніж я, а кейс не став (ще?) настільки складним, щоб аналіз потребував застосування “ракетної науки”, себто я не сумніваюся, що більш-менш допитливий (ще краще – прискіпливо допитливий) читач може заввиграшки перевірити мої висновки, переглянувши надані мною робочі матеріали (які є не копіями, а оригіналами – саме з цими документами я продовжую працювати, коли Ви, шановний читачу, це читаєте). Більше того, ці висновки є проміжними, які я вирішив опублікувати з огляду на те, що Сергій Дацюк продовжує нагнітати емоційну складову дискурсу та посилювати заклики до “полювання на відьом” – і все це на шкоду змістовності дискурсу (хоча, здавалось би, повинно бути зворотно). Маю намір згодом опублікувати повніший текст, якщо з розвитком дискурсу це залишатиметься актуальним.
Так от:
На відміну від “рибкового інциденту” (написи під рибками, намальованими на стінах приміщень ОХМАТДИТу рік тому), в цьому випадку чітко видно момент, коли кволе скубання молоддю старшого колеги (я про кпини-докори Іванни Скиби-Якубової щодо “колонки” Юрія Андруховича, з яким вона добре знайома “в реальному” житті, себто то був “міжсобойчик”, що жеврів на не надто популярному поза Харковом ресурсі) було використано як інформ-привід ініціації як мінімум загальнонаціонального хайпу (скандалу) – мовляв, “зашкварився” заводіяка заколотників-етнонаціонаціоналістів (на цю роль призначено Юрія Андруховича). Цю без сумніву свідому ескалацію інциденту вчинив Сергій Дацюк власною персоною, опублікувавши вже вищезгаданий “блог” (для протоколу – через майже місяць після публікації Юрія Андруховича та приблизно через три тижні після філіппіки пані Скиби-Якубової).
Технічні прийоми ескалації, простіше – роздмухування інциденту, прості й традиційні для таких випадків, і які самому пану Дацюку доволі добре відомі: він їх досліджував задовго до цього інциденту як те, що, за його ж лексикою, є “фейковою комунікацією” (характерні риси – гра на емоціях читача/глядача шляхом фейкових скандалів), а тепер перейшов до використання у власній діяльності. Конкретніше:
у Андруховича: сарказм щодо (на його сприйняття – кричущої) невідповідності поточного стану втілення гасла “Єдина країна – Единая страна” тій ідеї, яку це гасло символізує; символом сарказму було обрано заголовок;
у Дацюка: “Юрій Андрухович піддав сумніву головну громадську та офіційну настанову російсько-української війни з 2014-го року "Єдина країна" ("Единая страна"). Його стаття називалася іронічно "Эдіная краина". В ній піддавалася сумніву згадана головна настанова на єдність країни та фактично закладалися основи національного розбрату між українцями та росіянами у вигляді, як це стали називати, "регіонального расизму". Хоч це також можна називати і галицьким сепаратизмом з чіткою орієнтацією на ГНР (Галицьку Народну Республіку).”
Мені настільки важко уявити, що Сергій Дацюк не має ґрунтовного досвіду “зчитування” літературних прийомів, себто що він таки не збагнув зосередженості іронії-сарказму стосовно “розриву” між гаслом і реальністю, що я просто вимушений вважати це чи не єдино ймовірною версію про навмисне перекручення сенсу і спрямованості тексту Юрія Андруховича. Це тлумачення підтверджується і кількістю епітетів щодо гасла (аж до титулу “офіційна”) – щоб створити враження “замаху на святе”, і додаванням “расизму” (хоча в тексті пані Скиби-Якубової нічого подібного не було, і лишень в репліках під статтею анонімна особа двічі в одній репліці використала словосполучення “регіональний снобізм” – відчуйте різницю), і вже зовсім “притягуванням за вуха” згадки про “прожект” ГНР.
...ще грубішими (якщо це можливо) є наклепи, що їх пан Дацюк чинить на інтернет-телебаченні, щораз ремствуючи, що його “не допускають” на загальнонаціональні канали ТБ (ото він би там “розгорнувся”). Овва, отаке нам пропонується “дійти до суті”.
Такий от “поворот” в творчості Сергія Дацюка – до “гри в таварища Суслова” (сучасними словами – до фреймінга письменників щодо того, що і як їм можна писати), та навіть до писання власноруч фейлетонів в стилістиці (лексика, типові обороти тощо) абсолютно радянській, та ще й спеціальній для випадків шельмування (цькування) “неправильних письменників” – аж до вимоги іншим письменникам висловитися щодо тих, кого цькують. Філософ, який кличе Україну в майбутнє, послуговується взірцями (“паттернами”) з минулого, та ще й настільки одіозного, осоружного.
Щодо того, як і за що було “розкритиковано” Тараса Прохаська, коментувати не буду – абсолютно аналогічно. Гірше інше – текст (крім знов заголовка та, можливо, останнього рядка) “колонки” пана Тараса було Дацюком проігноровано, а там написано важливе (втім, “не в коня харч” – то буває).
Якщо узагальнити (підсумкувати) “художні” прийоми пана Дацюка за 5-ма зібраними в читанку-пентаптих його текстами (див. мої робочі матеріали), то видно, як ті ж радянсько-фейлетонні демагогічні прийоми застосовано до значно ширшого (ніж два літератори) загалу – галичан скопом, з легенькою, косметичною, адаптацією до сучасності:
|
було в СРСР |
тепер, у Дацюка |
|
|
украинские буржуазные националисты |
галицькі сепаратисти |
|
|
бандеровцы |
етнонаціоналісти |
|
|
фашистские прихвостни |
"регіональний расизм" з елементами фашизму |
|
|
назва газети, що мала нещастя опублікувати щось “неправильне” |
назва сайту, де письменники-поганці отримали можливість публікації |
До речі: сьогодні, навіть під час написання цього тексту (не втомлююся шаленіти від того, наскільки влучно працюють інтернет-ресурси), на мій берег цих наших інтернетів винесло таке (наче спеціально для пана Дацюка писане):
А на додачу пан Дацюк взявся українцям нав’язувати (в певному сенсі спокушаючи) одіозну риторику “остаточне вирішення <назва етносу> питання”, та ще й характерне (як маркер) словосполучення “Велика Україна” (в розрахунку, що молодь не пам’ятає “мемасика” Großdeutschland?).
...а водночас всіх громадян України нацьковують на галичан – як абсолютно егоїстичних заколотників (цікаво, що в раніших публікаціях Дацюка галичани виступали об’єктами “використання втемну” з боку АП, в свіжіших – навпаки цілком суб’єктними “сірими кардиналами” з питань українізації).
...і це нацьковування, сказати б, цілком суголосне доктрині, яку Дацюку було продемонстровано для отримання змістовного (експерт же ж!) коментаря, а він обмежився банальністю та перевів розмову на інше. В цьому контексті свіжа теза пана Дацюка, а саме – удаваний компроміс,
означає надання прямо зацікавленим особам й соціальним групам можливості гальмувати так звану українізацію (насправді – дерусифікацію) в очікуванні, перш за все, змін керівництва в РФ (бо множаться вангування, що РФ тоді кардинально переродиться – в якнайкращий бік). Нічогенька собі основа нації – реанімація федералізації України!
І от тут ми підходимо до найголовнішого!
Хоче пан Дацюк стати протектором (захисником) інтересів росіян України? То цілком його воля, за винятком хіба що того, що він постійно змішує “росіян” та “російськомовних” (це я зазначив один з аспектів/відгалужень подальшого дискурсу):
... не знаю, як хто, а я його за це не буду таврувати, цитую, “сволотою”.
...дещо складніше щодо захисту паном Дацюком прав тих росіян, що РФ-сіяни, але все одно не буду.
...а от за методи радянського штибу “мета виправдовує засоби” можу ще й не так назвати.
І от тут ми підходимо до Най-найголовнішого!
Годі й шукати більш нацистського (sic! використовуючи його риторику) дискурсу, ніж рясна маячня про розумову, культурну та цивілізаційну неповноцінність українськомовних – бо це ж ніщо інше, як (малоприхована) спроба загнати українськомовних українців в касту унтерменшів. Якщо, ну бува, пану Дацюку несила стримати власну хуцпу (за Забужко), то краще її зливати десь в колі однодумців. До того ж у спробах обґрунтувати нацистські наклепи пан Дацюк проявив разючо низький рівень знань про історію науки, техніки і промисловості в Україні, то чи варто додатково ганьбитися?
А от тепер НАЙ-Най-най…
Орест Друль своїм текстом засвідчив (для тих, хто досі потребував такого свідчення), що українці вміють доходити (“докопуватися”) до суті дискурсивної позиції опонента. Я про (цитую)
та водночас чітко вносити корективи щодо того, як опонент трактує напоказ їхню позицію (супроводжуючи трактування тавруванням штибу “опудало”, – див. нижче).
Реагувати на такі – настільки стримані за емоціями та вагомі за змістом тексти – в стилі (дуже м’яко кажучи) полемічного айкідо – вихопити з контексту пару цитаток, хуцписто перекрутити їхній сенс мало не на протилежний, та й по всьому, як це вчинив пан Дацюк, означає показати, наскільки ти дійсно інтелектуально чесний і сам сповідуєш те, що проповідуєш навіть європейцям (неприйнятність бла-бла при веденні дискурсу), зрештою – наскільки ти дійсно благородний.
Водночас Орест Друль фактично підвів до висновку (а пан Дацюк підтвердив – тим, що ухилився від розмови про головне), що суть дискурсу, відомого як мовний, зовсім не в мові чи то языке. Суть – у визначенні майбутнього України в частині пов’язаності нашого майбутнього з майбутнім РФ. Звісно, банальністю є те, що чисто з географічних причин РФ протягом осяжного майбутнього залишатиметься чинником (навряд чи позитивного) впливу на Україну. А от те, наскільки Україна повинна бути ре-інтегрована в СРСР (окей, нехай СРСР-2, покращену модель) – оце предмет мрій (чаяній та упованій тощо) чималої кількості теперішніх громадян (а не просто тих, хто має паспорт?) України, відтак вони не повинні приховувати такі свої аспірації, а навпаки (особисто чи через речників-експертів, таких як Сергій Дацюк) відкрито, чесно і благородно маніфестувати свою дискурсивну позицію.
А мова – це інструмент спілкування, формування дискурсу. Втім, ставлення до української мови “дивним” чином сильно корелює з дискурсивною позицією щодо майбутнього України в аспекті “непорушності” (чи навпаки) пов’язання майбутнього нашої країни з майбутнім РФ як щонайменше союзників. Ті, хто проти поширення української мови (шляхом де-русифікації), “просто” не хочуть переведення відповідного загальнонаціонального дискурсу з російськомовних платформ на українськомовні (і «Збруч» є дражливим чи не перш за все тим, що там нема “кнопочки” для переходу на російськомовний варіант тексту). Вони мають фобію, що таким робом вони втратять контроль над ходом загальнонаціонального дискурсу, адже не спроможні “на рівних” підтримувати спілкування українською мовою, а удосконалювати свої знання (для декого – лише почати вивчати мову) вони не мають бажання.
Тепер
Що я пропоную щодо удосконалення дискурсу:
Disclaimer (застереження): В цьому тексті (щоб не валити все докупи) я пишу лише щодо організаційного “боку” удосконалення загальнонаціонального дискурсу, відомого як “мовний”.
Так от:
1. “вперше в історії незалежної України важливе питання про основи культурної політики вирішується на загальнонаціональній дискусії в Інтернеті” необхідно зберігати, продовжувати, підтримувати та удосконалювати – коротше кажучи, плекати (тим більше, що це вперше в історії України, тобто маємо прецедентний кейс). Так, це нелегко (ми лише вчимося), але настанови, зокрема Олесі Островської-Лютої, Олега Яськіва та того ж таки Тараса Прохаська, нам у (вагому) поміч.
a. ...себто я вважаю, що є хибним сприйняття Сергієм Дацюком інтернет-дискурсу (за використовуваним для ведення дискурсу середовищем) як якогось збочення, що, до того ж, має “конспірологічне” походження;
b. ...вважаю однозначно хибним (й дуже небезпечним за наслідками втілення) пропаговане паном Дацюком бачення, що дискурс повинен бути зосереджений винятково в якомусь “політбюро експертів” з періодичною трансляцією “посполитому люду” через телевізор основних моментів (звісно, відібраних тим самим “політбюро”).
c. ...щоб мене не звинуватили в інтелектофобстві, зазначу, що дуже шаную концепцію think tank і моє бачення не суперечить цій концепції і не заперечує необхідності створення мережі таких “танків”, а навіть сприяє.
2. Найгострішою потребою є усвідомлена всіма учасниками (кожним з них!) та ревно втілювана ними (кожним з них без жодних винятків!) відмова від використання:
a. емоційно “навантажених” іменників, прикметників та дієслів, а також оборотів “так званих” тощо – геть всього, що спрямоване на маніпулювання емоціями оточуючих;
b. демагогічного прийому, відомого як “опудало” (“straw man”), простіше – різного роду перекручень позиції опонента та наклепів на його позицію та нього самого.
Назагал тотальне використання цього прийому є хронічною пошестю в цих наших Інтернетах (зокрема спеціально стосовно українськомовних, про що я навіть писав вже), але я був гірко заскочений тим, що навіть Сергій Дацюк не гребує цим прийомом, та, більше того, систематично й “масовано” його застосовує (його давній симпатик пан Романенко називає це “жечь напалмом” і страшенно тішиться, тим більше, що мова йде про “напалм” проти українськомовних).
Тут я хочу процитувати розумну людину (яку буквально от щойно, під час написання цього тексту, “зустрів” у ФБ – соцмережі підтримують репутацію корисного середовища):
“Треба визнати, що Сергій Дацюк, який ініціював цю потенційно надзвичайно продуктивну дискусію, одночасно і задав її параметри, зокрема і ті, які призводять до фрагментації дискурсу вже на цьому етапі. Тому логічно, щоб він був ініціатором їхньої корекції. Бо інакше замість РОЗРІЗНЕННЯ продукуватиметься ПРОТИСТАВЛЕННЯ, а замість того щоб САМОВИЗНАЧАТИСЯ ми будемо реактивно та емоційно ІДЕНТИФІКУВАТИ себе з тою чи іншою окресленою в дискусії групою.
P.S. І замість шансу на консенсус і перспективу ми будемо змушені повернутися до якоїсь моделі компромісів.”
Від себе додам – Сергій Дацюк коли хоче написати коректно (дотримуватися постави-позиції, що є дійсно “принципова, благородна, збалансована і відкрита”), то може ж (та й, власне, ніхто і не сумнівався, що аби було бажання ревно сповідувати те, що сам же ж проповідуєш).
3. Всі учасники дискурсу беруть зобов’язання (commitments) бути якомога відкритішими (відвертішими) щодо власної дискурсивної позиції, щоб не змушувати опонентів “дешифровувати” написане “поміж рядків та навіть слів” (тим самим, зокрема, провокуючи опонента на застосування прийому “опудало”).
Водночас інші, при щонайменших сумнівах у розумінні декларованої позиції опонента, перепитують “чи правильно буде так розуміти вашу позицію, що...”, пильнуючи, щоб підступне “опудало” не влізло в текст такого запитання.
Зрештою, ми ж всі розуміємо, що у відомому афоризмі Талейрана “мова дана людині, щоб приховувати власні думки” в саркастичній формі подано гіркий жаль, а не керівництво до дії...
* * *
На сьогодні це все. Такою є моя позиція, яку я оцінюю як (цитую Сергія Дацюка) “принципову, благородну, збалансовану і відкриту”, а вже читачам судити, наскільки я об’єктивний щодо своїх чеснот.
Піду “постукаю в двері” «Збруч'а», запитаю, чи не погодяться опублікувати цей текст, адже, якщо мене зараз взяти за горло і допитувати, де “мої”, я відповім – ондечки, за уМовним Збручем же ж.