В історії кожної національної культури є люди, чий талант і діяльність стає натхненням не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь. Станіслав Людкевич був саме такою Особистістю. Людкевич – людина-епоха в історії нашої культури, і таке висловлювання не буде ані перебільшенням, ані кліше. Спадщина Людкевича настільки об’ємна і багатогранна, що вивчення бодай однієї її частини може стати справою цілого життя не для одного дослідника.
Музикознавець і ревний дослідник фольклору, педагог та автор перших в Галичині підручників з сольфеджіо та гармонії музики, диригент-практик, майстер слова та безкомпромісний музичний критик, музичний просвітник. Неможливо, а тим паче і не потрібно, виділяти якусь важливішу сферу його діяльності, та не варто й забувати: Людкевич – композитор. Не просто композитор – а перший професійний композитор, музика якого ввібрала дух епохи та здійснила вплив на творчість цілих поколінь композиторів. Не лише автор добре знаних хорових обробок, солоспівів, творів для фортепіано та скрипки, симфонії-кантати «Кавказ» – Людкевич, перш за все, композитор-симфоніст. У списку його творів десять симфонічних поем («Мойсей», «Чакона», «Не забудь юних днів», «Каменярі», «Дніпро» та ін..), симфонічна увертюра «Колядниця», «Стрілецька» або «Галицька» рапсодія, «Прикарпатська» симфонія та два концерти у супроводі симфонічного оркестру (для скрипки та для фортепіано).
Саме Людкевича як композитора-симфоніста продемонстрували для львів’ян на закритті «Людкевич-фесту» організатори фестивалю. Іван Остапович та Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії озвучили партитури, що не звучали з часу прем’єри. «Симфонічні полотна Людкевича» (саме таку назву дали програмі вечора) відкрили наново три твори: симфонічну поему «Чакона» та «Прикарпатську» симфонію, Концерт для скрипки з оркестром, з якого час від часу виконують хіба що другу частину.
Диригує Іван Остапович
Розпочалося урочисте закриття фестивалю з виконання симфонічної поеми «Чакона». Світобаченню Людкевича найвідповіднішим був пізній романтизм, хоч він, безсумнівно, знав всі ті численні стилістичні віяння, якими була багата перша половина ХХ століття. Твори для симфонічного оркестру композитор писав впродовж всього життя. З першого до останнього вони одностайні щодо стилістики та майстерності творчого почерку. Дослідники часто називають його українським Вагнером. Гармонічна мова та мелодика у двох пізніх романтиків абсолютно різні, але спосіб оркестрового мислення дуже подібний. Однак, не варто акцентувати увагу саме на впливові німецького романтика – адже ці закони були пан’європейськими, притаманними для пізньоромантичного стилю загалом.
Симфонічну поему «Чакона» митець написав в пізній період творчості в 1964 р. В цей період, після приходу радянської влади, композитор не написав жодного вокального чи хорового твору. Оркестр Людкевича – надзвичайно насичений, масивний. Композитор оперує окремими групами інструментів, як оркестровими масами, як певними колористичними музичними потоками. Часто Людкевич використовує низькі регістри – віолончелі, контрабаси, бас-кларнети, фаготи. Особливе ставлення композитор демонструє до духової групи. Диригенту, який береться за такі партитури, надзвичайно уважно треба вивірити динамічний баланс між музичними потоками. Хоч симфонічна поема за масштабом значно лаконічніша, ніж симфонія, складність полягає в тому, що той сам шлях розвитку треба пройти за менший проміжок часу – тому багато уваги треба приділити для побудови драматургії. Вочевидь, оркестрантам бракувало часу для бездоганного вивчення. Хоч оркестр Людкевича звучить потужно, кожна група навіть низьких чи динамічно потужних інструментів залишається наче оголеною, відкритою. Час від часу чулася фальш. Окрім того, бракувало динамічного балансу між групами оркестру. Івану Остаповичу не до кінця вдалося добитися єдності звукового потоку. Інколи складалося враження, що кожна група інструментів звучить сама по собі, не мислячи себе частиною цілісної партитури. Та загальне враження від почутого було позитивним.
Петро Тітяєв
Також у першому відділі концерту прозвучав Концерт для скрипки з оркестром. Сольну партію виконав Петро Тітяєв. Тричастинна композиція з’явилася в 1945 р. Концерт вражає красою ліричних тем. Драматургія циклу побудована на протиставленні ліричної та жанрової образної сфер. Розпочинається картиною природи. Відкриває концерт м’яка прозора тема струнних, дерев’яних духових та низької міді в якості гармонічної основи. Інтонаційну сферу короткого вступу підхоплює скрипка. Витончена, примхлива мелодія широкого дихання звучить у високому регістру. Ця тема Петру Тітяєву вдалася. Чого не скажеш про її подальший розвиток. Особливо помітними були недопрацювання пасажів другого та третього варіантів проведення теми. В такому разі, можливо, можна було б заграти трохи стриманіше – тема не втратила б ані дихання, ані мрійливості.
Чистими інтонаційно та відповідними в тембральному відношенні були сольні переклички чи не всіх інструментів духової групи. Шкода, що їхні старання певною мірою перекреслили невдалі флажолети соліста. Не тільки невпевнені переходи, дивні присвисти, а й зачіпання сусідніх струн було відверто чути. До кінця першої частини партія соліста якось вирівнялася, та, на жаль, початок має властивість запам’ятовуватися краще. Концерт несе достатньо завдань і для соліста, і для оркестру. Прозорість, відкритість фактури, незручні та ефектні піцикатні епізоди в швидкому темпі вимагають скрупульозного опрацювання і дуже уважного виконання. Та мушу визнати, оркестр виглядав значно впевненіше, аніж соліст.
Щодо другої частини, знаменитої «Арієтти» – то Петру Тітяєву вона вдалася. Діалог між духовими інструментами та скрипкою був переконливим. Мелодія скрипки лилася практично бездоганно безперервно, як це і задумав автор. Окрім легкості, була і глибина звуку. Окремі браво оркестру – вони визвучили кожну ноту. Певні огріхи було чутно і в партії соліста, і в партії оркестру в скерцозній останній частині оркестру, «сцені сінокосу», як її у розмові з першовиконавицею Лесею Деркач назвав сам композитор. Думаю, твір варто взяти до постійного репертуару, а цю інтерпретацію запам’ятати як досвід. Виконання концерту не було провальним, та все ж: так музику Станіслава Людкевича грати не можна. Така довершена, неординарна і цікава композиція заслуговує на технічно бездоганне і художньо довершене звучання.
В другому відділі замість зазначених в програмі симфонічних поем прозвучала «Прикарпатська» симфонія Станіслава Пилиповича. Це – зразок зрілого симфонізму у творчості Людкевича. Партитура була закінчена в 1952 році. Вона складається із чотирьох частин. Основою оркестровки є опора на духові інструменти, а саме труби. Людкевич неодноразово наголошував у своїх статтях про особливе значення для української музичної традиції і побуту духових інструментів. Не варто забувати, що і в музичному побуті Карпат духові також посідають чільне місце. Проте, Людкевич у цій партитурі значно більшої ваги надає мідній групі, аніж дереву. В першій частині та фіналі мідь, а найбільше – труби, проводять хай і короткі, та мелодично цікаві теми; їм доручено чимало урочисто-фанфарних епізодів; всі кульмінаційні зони підкреслено саме цим тембром. Хочу сказати, труби звучали дуже благородно і водночас велично. Саме такий тембр труб, а не виклично-металевий, приємно було б чути і в інших романтичних симфоніях подібного характеру.
Попри невдачі, концерт мав успіх. Іван Остапович, АСОЛФ та команда організаторів Людкевич-фесту зробили справді важливий крок для пізнання творчості Людкевича. Вони не просто акцентували на певних гранях творчості Людкевича, виконавши низку творів, що тривалий час не звучали, а й вписали їх у контекст епохи. Лекції, спогади, твори композиторів-сучасників допомогли краще поринути у світ творчості маестро. Символічно, що фест відбувся не до чергової дати. Символічно, що останній акорд прозвучав у Концертному залі імені С.Людкевича. Головне, аби після фестивалю знов не настав період мовчанки. Важливо, щоб музика Людкевича подолала невидимий кордон Галичини, бо як виявилося, за її межами Людкевич залишається геніальним, та локальним композитором, творчість якого знайома публіці надто однобоко.