– О! Нове вбрання короля незрівнянне! Який чудовий шлейф його мантії, як вона йому личить! – звучали голоси тих, хто не хотів видаватися нерозумним, бо не бачить славнозвісного костюма.
– Та він же зовсім голий! — закричав раптом якийсь маленький хлопчик.
– О небо, ти чуєш голос невинності! — сказав батько, і всі почали пошепки переказувати одне одному слова дитини.
– Та він же зовсім голий! – закричав нарешті весь народ.
Відома всім казка: шахраї обводять навкруг пальця правителя та його оточення, переконуючи, що голий – це насправді одягнений. Вони підтасовують критерії, змінюючи доречні на невідповідні. Тож з їхньої подачі, оцінюючи ступінь оголеності, важливо не скільки тіла виставлено напоказ, а інтелектуальність глядача, високий рівень якої можна засвідчити простим твердженням: я бачу те, що іншим не під силу.
І на те вона й казка, що актуальна, хоча дні, описані в ній, давно позаду, або їх ніколи й не було. І сьогодні сказати очевидне не так легко. Не просто зірвати пелену з очей тих, кому задурили голову. Викривати обряди у їхній церемонності, звертати увагу на їхню форму, забути про глибоку, здавалося б, суть – страшно, і лише тендітний голос дитини не боїться перетворити драму на комедію, пафос – на неприродне, несправжнє, незграбне дійство.
«Достатньо єдиній людині вигукнути: "Король голий", варто одному гравцеві порушити правила гри, розкривши те, що це лише гра, – і все раптом постане в іншому світлі, і весь покров, ніби паперовий, моментально почне рватися і розпадатися», – писав Вацлав Гавел, аналізуючи посттоталітарне суспільство, в якому зіткнулися огидні сторони капіталізму та комунізму, в якому людина «підкоряється споживацькій цінності та розчиняється в амальгамі стадної цивілізації».
Сьогодні «він – голий» лунає звідусіль. Після епохи мовчання настала доба галасу. Всі, під покровом наївності, кричать, зловивши дорослого на корупції, поліцейського на хабарі, викладача на небажанні викладати, студента на бажанні виїхати, брехуна на правді, продавця на неприязній міні, п’яницю в тверезій годині. Непристойно мовчати.
І всякий у ролі хлопчика надриває горлянку, і його голос зливається з тисячами інших, які намагаються звернути увагу пересічного на раніше непомічені частини королівського тіла. Та публіка вже не слухає і розбивається все дрібнішими голосами.
Як знати, хто не помиляється? Як знати, хто не прикидається? Де брати критерії правдивості у світі, де відносність стала основним критерієм?
Людина, цілком пристойна в українському контексті, перетворюється на клоуна в середовищі іноземному. Інтелектуал поміж журналістами видається анальфабетом, коли потрапляє у коло вчених. Голий король серед папуасів вже не здається ошуканим.
Критерії науковості критикують всезнайки, критерії професійності затьмарюють харизмами та мармизами, правдиве замінюють на «мені подобається» і «стрьомно». Знання іноземних мов – на першому плані, а змістів, сказаних англійською, не перекладають, бо українською звучать недолуго.
– Сенс відносний, шановна, як же він може бути критерієм, – скаже хтось з претендентів на голос наївності.
І без критеріїв змістовності світ несе нас туди, куди вказує людина з найбільшою кількості лайків під дописом у соціальній мережі, у коментарях до якого сором’язлива студентка написала «ти – крутий!» (і так, щоб здавалося невимушено, поставила смайлик).
Діти і шахраї, автори і коментатори, злочинці і мученики, скептики та паломники тепер дуже подібні одне на одного. Перефразовуючи Мілана Кундеру, пишуть і кричать все несамовитіше, бо крик став маніфестацією їхньої невинності, їхньої чистоти, що сліпучо виділяється на тлі чорної винуватості зрадників народу і його надій.
Таке природне для доби античності відчуття гармонії, таке відсутнє сьогодні. Популістична, конфліктна реальність замінила посткомуністичну, що також мало годилася для виховання відчуття прекрасного, добра і правди, на які завжди бракувало часу – їх же в кишеню не покладеш, ними ситий не будеш.
І вже недоречно розрізняти маріонетку від політика, нездару від непересічного розуму, продажного від вірного ідеалам. Кому яка різниця? Хай живуть, хай кричать, хай грішать. Марнославство, як казав Аль Пачіно в ролі диявола, його улюблений гріх.
Шкода тільки короля, роздягнувся він в погану епоху. Сьогодні йому було б значно легше зберегти гідність у подібній ситуації.
– О! Нове вбрання короля незрівнянне! Який чудовий шлейф його мантії, як вона йому личить! – все так би й звучали голоси тих, хто не хотів би здаватися нерозумним, бо не бачить славнозвісного костюма.
– Та погляньте на його милий животик, – прозвучав би голос із юрби.
– О небо, ти чуєш голос невинності! — написав би хтось у коментарях, і всі почали б це поширювати.
– Та він же дуже класний! – закричав би врешті весь народ.
Ех, не пощастило тому королю.
19.09.2017