НАШ УНІВЕРСИТЕТ: Куди далі?

«Мрійте, але велико мрійте, про великі речі»

Богдан Гаврилишин

 

Українське суспільство вже декілька років живе в очікуванні «рішучих реформ». Без сумніву, проводити реформи в країні, в якій десятиліттями не змінювалися правила гри, де корупція, протекціонізм, бюрократія та підкилимні домовленості давно стали невід’ємною частиною життя пересічного українця, – вкрай важко. Але саме тому реформи необхідно робити швидко і радикально. Як показує історичний досвід, поступове впровадження реформ в Україні зазвичай призводить до їхнього нівелювання. За останні 15 років в Україні відбулося дві революції. Тим не менше, важко стверджувати, що українці навчилися «жити по-новому».

 

Система вищої освіти є одним з базових елементів суспільного життя. Ба більше, саме український університет може і повинен сформувати нову еліту, нових громадян, які проштовхнуть Україну на якісно новий рівень, і дасть можливість реалізувати насправді величезний потенціал, який приховує молоде українське покоління.

 

Наразі ж український університет сам по собі є зменшеною моделлю суспільства, яке живе за правилами, вкрай далекими від стандартів цивілізованого світу. Найпоширеніші і найсистемніші проблеми української вищої освіти були озвучені в попередніх статтях з циклу «Наш Університет». Ця стаття – спроба окреслити основні напрямки і можливі рішення для оздоровлення українського вишу.      

 

 

1. «Люстрація». Українські університети просяклі протекціонізмом та зв’язані ланцюгами внутрішніх домовленостей і зобов’язань. В найважливіших кабінетах часто сидять люди, котрі успадкували систему «кругової поруки» ще з радянських часів і з задоволенням її культивують. Практика показує, що призначення на посади, адміністративні розпорядження чи навіть рішення щодо вступу того чи іншого студента в університет часто приймають з урахуванням не так професійних якостей кандидата, як власного інтересу того, хто приймає рішення. З року в рік в університетах вибухають скандали різного масштабу. Але, по-суті, система не змінюється. Незалежно від того, хто у той момент є міністром освіти, президентом України чи ректором того або іншого вишу. Змінюються лише дійові особи, які передають систему з рук в руки. Добре злагоджену і відпрацьовану систему.

 

За  час незалежності українці набули цінного досвіду – вміння пристосовуватися до будь-яких правових реалій. Простіше кажучи – якою б ідеальною не  була реформа у своїй юридичній площині, кадри на місцях зуміють «пристосувати» її під себе так, щоб вона не впливала радикальним чином на існуючий стан справ. Будь-які зміни впроваджують люди, а не закони. 

  

Єдиний шлях змінити систему – це змінити кадри. Не можна відкидати, що через два-три покоління молоді люди з новими цінностями таки опиняться, в силу природних причин, на керівних посадах в системі освіти. Але чи варто чекати ще два-три покоління?

 

Після революції на Майдані чи не найпопулярнішим словом в лексиконі українців став термін «люстрація». І система освіти чи не найбільше потребує такого внутрішнього очищення.

 

Запровадження незалежних атестаційних комісій, які б «пройшлися» по всіх українських вишах і проаналізували не просто вибіркових викладачів, а кожного працівника університету, видається єдиним виходом з ситуації, що виникла. В ідеалі, до роботи в таких комісіях слід залучати фахівців з конкретних наукових галузей, людей, які мають суспільний авторитет, а також експертів із закордонних університетів. Українська система освіти мусить пройти крізь жорстке сито переатестації. Крок, без сумніву, масштабний, але абсолютно необхідний. В протилежному разі будь-яка реформа залишиться лише красивою юридичною конструкцією. Від перестановки доданків сума не змінюється.

 

2. Плагіат. Наукова робота – це альфа і омега університету. Без автентичної наукової роботи студента, аспіранта, докторанта чи професора будь-який університет – лише мильна бульбашка, конвеєр дипломів. Найдієвіша система захисту автентичності – жорстка боротьба з плагіатом. Формально і поволі, але певні кроки в МОН у цьому напрямку робляться. Але – недостатні.

 

Кричущим прикладом став резонансний скандал навколо дружини міністра культури В’ячеслава Кириленка – Катерини. Докторська дисертація якої, на думку деяких експертів, більш як на 30% – плагіат. Проте, згідно з рішенням відповідної профільної інституції, плагіату не було виявлено. По суті, існуюча система укладена таким чином, що рука руку миє. Одна рада надає звання, і лише аналогічна рада може його скасувати. Міністру освіти Лілії Гриневич тоді залишилося лише розвести руками. Та все ж пані Гриневич зазначила, що «проблема є також і в недолугості старої процедури розгляду, і у ще невведенні нової, визначеної в новому законі "Про вищу освіту". До цього часу не запущено роботи Національного агентства забезпечення якості вищої освіти…». За час, що сплинув, таке агентство було сформоване. Проте зі звичними скандалами та взаємними звинуваченнями. Більше того, в офіційній заяві МОН тоді прозвучало, що «вибори представників від приватних закладів вищої освіти характеризувалися підкилимними домовленостями "нерейтингових" вишів проти "рейтингових"…».  І ось тут ми знову опиняємося в світі тієї ж кругової поруки і власних інтересів. Тому див. пункт 1. Без масової люстрації запустити навіть органи, які мали б стежити за дотриманням базових правил гри, практично неможливо.

 

В Україні закон може діяти лише в разі, якщо має чітко прописану частину санкції. Тому в законі повинен бути прописаний механізм покарання за плагіат, який не може обмежуватися лише позбавленням наукового ступеня чи звання, а має містити як мінімум жорстку адміністративну відповідальність.

 

3. Мобільність. Зайве пояснювати, що мобільність студентів та викладацького складу – це не лише «семестрові оплачувані відпустки», і навіть не науковий досвід. Передусім це знайомство з іншими культурами, способом університетського життя чи методиками викладання. Врешті-решт, це банальне опанування англійської мови, що є, на сьогоднішній день, абсолютно необхідною умовою для конкурентоспроможності студента/викладача у сучасному світі. Україні вкрай необхідно розширювати горизонти і вчитися мислити по-іншому. Подорожі і стажування є найкоротшим шляхом до досягнення такої мети.

 

Минулого року на сайті ЛНУ ім. Івана Франка з гордістю повідомляли, що університет є найактивнішим серед українських вишів у програмі міжнародного обміну Erasmus+. І наводили офіційну статистику з сайту Європейської комісії, згідно з якою сумарна кількість учасників програми (студентів, які поїхали як в Україну, так і з України) на 2015 рік становила 1661 людину. Все пізнається в порівнянні. Статистика Польщі в програмі Erasmus+ в 2013-2014 академічному році становила 15531 людину, яка поїхали з країни, і 11693, котрі приїхали за цією обмінною програмою в Польщу. Різниця більш ніж промовиста. Очевидно, що Україна лише починає свій шлях в лабіринті світових обмінних університетських програм. Але для його якнайшвидшого подолання потрібно докладати максимум зусиль: це а) заохочення самих студентів до поїздок, реклама; б) елементарна роз’яснювальна робота; в) уніфікація університетської кредитно-модульної системи з європейськими стандартами. Насправді саме в цих обмінних студентах ховається величезний потенціал для зміни університетського світу «знизу».         

 

4. Студенти і самоврядування. Високі чиновники від освіти полюбляють повторювати, що університет – це передусім студенти. І мають цілковиту рацію. От тільки роль студентів в українських реаліях в порівнянні з західними стандартами є відносно незначною. Зазвичай формальні демократичні процедури збережені. Студенти без зайвого ентузіазму беруть участь у виборах до студентських самоврядних рад, маючи, загалом, досить приблизне уявлення про діяльність цих органів. В тих таки радах зазвичай збираються здібні представники студентства, які використовують свої посади як трамплін для подальшого просування в ієрархії університету. Такий кар’єризм відображається на діяльності цих органів. Відтак студентське самоврядування часто вдало інтегрується і стає лише ще одним щаблем в бюрократизованій системі університету. Зазвичай вони вкрай лояльні до адміністрації вишу, хоч насправді мають бути готовими до конфронтації з іншими органами університету. Їхнє завдання – de iure захист прав та інтересів студентів.

 

Розглянемо, для прикладу, Карлів університет в Празі. Один з ключових органів університету – Академічний парламент. До його компетенції входить, зокрема, схвалення документів внутрішнього розпорядку, схвалення складу вчених рад університету, схвалення бюджету університету, він також дає згоду на звільнення деканів. Зрештою, саме Академічний парламент затверджує кандидатуру на посаду ректора і саме цей парламент може розпочати процедуру ректорського «імпічменту». Що характерно, нині цей орган складається з 70 членів. З них 34 – студенти університету. Таким чином студенти отримують реальні важелі  впливу на діяльність вишу.

 

Українське студентство залишається на маргінесі прийняття рішень щодо діяльності своїх вишів. Хоч насправді має відчувати себе співучасником і мати таку ж відповідальність за свій університет, як і сивочолі професори в «високих» кабінетах. Адже університет – це  передусім студенти, чи не так?

 

Ще один інструмент студентського впливу – запровадження посеместрового оцінювання викладачів та їхніх предметів студентами-слухачами. Можна по-різному розглядати таку систему, мотивацію студентів при виставлянні балів і т. д. Але такі оцінювання – це важливий збір інформації для роздумів, подекуди «забронзовілими» професорами. Це канал комунікації між студентом та викладачем, яких насправді в українських вишах не так уже й багато.

 

5. Відкритість. Українським університетам потрібна «свіжа кров». Величезна кількість вишів, навіть з числа тих, котрі вважають «провідними», функціонує за правилами закритих клубів «для своїх», за правилами добре знайомого українцям «кумівства». На практиці це виглядає досить прозаїчно – конкурси при вступі в аспірантуру чи на призначення вакантних посад на кафедрах часто перетворюються на фарс, коли «кум-сват-брат» когось з університетської адміністрації стає пріоритетнішим, ніж науковець з вищою кваліфікацією чи професійними здібностями. Університети повинні стати максимально відкритими для людей «ззовні» і забезпечити об’єктивні конкурси на заміщення вакантних  посад. Більше того, виші мають самі заохочувати прихід таких фахівців. Цілком очевидно, що для виконання цього пункту спершу повинна пройти переатестація в самих університетах (див. пункт 1).

 

З цією проблемою тісно пов’язане питання повернення «варягів» – українських спеціалістів з-за кордону. Тенденції останньої вступної кампанії наочно демонструють – кількість українців, котрі обирають закордонні університети, стрімко зростає. При цьому університети Європи не приховують свого зацікавлення в українських студентах. За останній час Польща максимально спростила умови для навчання українським студентам, в Чехії вища освіта залишається безкоштовною навіть для іноземців, Німеччина пропонує розгалужену систему грантів і т. д.  Навчання за кордоном, без сумніву, – корисна справа. Але подібний відтік людського потенціалу вже в найближчому майбутньому може мати для нашої країни катастрофічні наслідки. Постає питання – що робить держава Україна для повернення українських фахівців після завершення навчання в світових університетах? Чи є взагалі вітчизняний університет місцем, куди захоче  повернутися випускних престижного європейського вишу?

 

Окрім патріотизму чи голого ентузіазму, людині, котра закінчила, умовно, Краківський, Празький чи Гарвардський університет, потрібно: а) розуміти, що набуті знання будуть в Україні затребувані; б) отримати відповідну науково-дослідну базу для продовження власних досліджень; в) відповідний рівень фінансування.

 

Наразі в МОН зробили крок назустріч спрощенню процедури нострифікації закордонних дипломів. Насправді досить важливий «психологічний» крок, адже перше питання, яке постає перед потенційним поверненням, – це визнання диплома. А коли випускних умовного Кембриджу розуміє, що ще навіть не встигнувши повернутися в Україну, він стикається з потужною бюрократичною машиною вітчизняної системи освіти, яка наполягає на тому, що він повинен пройти переплетені бюрократичні лабіринти лише для того, щоб його кембриджський диплом прирівнявся до диплома КНУ, постає питання «а чи потрібно мені це взагалі?».

 

Фінансове питання теж не варто залишати без уваги. Держава повинна створити систему грантів та стипендій для потенційних «поверненців» як реакцію на ті ж такі системи стипендій, якими користуються українці, коли їдуть з України. Користь від випускників топових європейських університетів в Україні важко переоцінити. Не лише в науковому плані, а передусім як можливість набуття досвіду для зміни системи та впровадження європейських стандартів управління університетом та методів викладання.

 

6. Бюрократія. Український університет загруз в лавині бюрократії. При цьому здебільшого бюрократії абсолютно необов’язковій. Левова частка часу та енергії викладачів йде на заповнення нікому насправді не потрібних планів, звітів, методичних рекомендацій тощо. Паперова робота викладача і студента має бути зведена до мінімуму. Головне в університеті – не правильно заповнений журнал, а якісно проведене семінарське заняття. Ключовим принципом для оновленого університету має стати автономія і довіра до викладача. Тобто університет повинен вірити в компетентність власного викладацького складу і в те, що він якісно проводить пари. Викладач не зобов’язаний на кожному кроці письмово звітувати про проведену роботу. Спрощена бюрократія університету повинна бути зведена в єдину електронну систему, на зразок тих, що вже не перший рік функціонують в європейських університетах.

 

7. Фінансування. З фінансового питання можна починати будь-яку українську реформу. Адже недофінансованою в нашій країні залишається абсолютна більшість насправді ключових галузей життя суспільства. Очевидно, що в ситуації, коли зарплата доцента університету коливається довкола позначки в 200 євро, важко розраховувати на якісну роботу. Систему фінансування вищої освіти необхідно нарощувати. Це стосується не лише зарплат і стипендій, а і матеріально-технічного забезпечення, лабораторного обладнання для проведення досліджень і т. д. Зрештою, держава повинна дати можливість науковцям отримати окремі стипендії та гранти для наукових досліджень. Система наукових грантів і кількість коштів, які держава виділяє для науковців, наразі не співмірні навіть з найскромнішими європейськими показниками. Українські університети все ще сповнені достатньої кількості ентузіастів, які навіть при сучасному рівні фінансування готові братися за реформування системи освіти. Передусім необхідно змінити правила гри.

 

Очевидно, що запропонована система реформування в українських реаліях може видаватися чимось нереальним та утопічним. Досить поглянути на те, як важко в Україні сьогодні просувається реформування медичної галузі (хоча, здавалося б, очевиднішої речі, ніж необхідність реформування української медицини, годі знайти). Будь-яка реформа – це реакція на суспільний запит. Якщо українське суспільство усвідомить глибину кризи університету – лише тоді можна сподіватися на впровадження радикальних і масштабних реформ в системі вищої освіти. Залишається вірити, що в Україні є достатньо людей, які не лише мріють про український університет світового рівня, а й готові заради цієї мети закотити рукави і наполегливо працювати.   

 

Це п'ятий текст із запланованого циклу автора про девальвацію вищої освіти в Україні. Перший – "Університет, симулякри та нові еліти" – опублікований 15 червня 2017 року. Другий – "Наш університет: студент" – 23 червня. Третій: "Наш університет: аспірант" – 29 червня. Четвертий: "Наш університет: викладач" – 7 липня. Усі попередні публікації викликали активну дискусію у зацікавлених колах.

 

19.09.2017