Памятна дата

В памятному дні, 17 вересня 1939 року, перейшли большевики кордони та вступили в західні українські землі.
Минули з того часу три роки. Багацько змінилось та ще більше пережилось упродовж цих трьох років, проте памятна дата 17 вересня 1939 р. як марево, стоїть перед очима й досі — ці всі жахливі переживання від події, що звалилась була як справжній грім з ясного неба. Люди наче зпросоння протирали очі, не хотіли повірити в те, що сталося і камяніли з диву.
А большевицька навала котилась. Як море йшла, заливаючи міста й села. Всіма шляхами, всіма дорогами, сунули курявою покриті безпереривні валки моторів, тракторів і повзів, що шумом і грюкотом своїм заглушували людську мову.
Але народ і так не говорив. Занімів з одчаю. Дехто тільки нашіптував до себе з ляку перед тим, що сталось і що ще може статись. Бо всі знали про большевиків. З оповідань тих, які пережили революцію в Україні, від учасників визвольних змагань, з різних спогадів та видань, зокрема тих, які видала "Черв. Калина", між інш. славних "Соловок" Юрченка. Знали і з української преси, в якій доволі часто писалося про большевиків, найбільше в роках памятного голоду, процесу Спілки Визволення України та після Скрипниківської й Кіровської скаженини. І хоч український загал на західних землях знав багацько про большевиків, але різно це бачив чи хотів бачити. Дехто не вірив усьому тому, що писалось, дехто й не міг собі уявити — щоб можна виголоджувати міліони людей, вимордовувати, вивозити, катувати, нищити правду і добро, ради якогось інтернаціоналу чи садизму енкаведистів: "Та ж це все таки держава — говорили маловірні — вона мусить дбати про своїх громадян".
Бували такі, що вірили немов би то за чверть століття большевики змінились, а раз змінились, то напевно на краще, не на гірше? І таких наївних було чимало, зокрема серед інтеліґенції, яка хотіла вмовлюванням в себе втишити біль і заспокоїти жах — хотіла в самообмані знайти розраду та потіху. І не тільки самообманювали себе ті, що не бачили ніколи большевиків — але на дивне-диво — траплялись такі й серед тих, що мали вже нагоду власними очами оглядати большевицький "рай". І вони жили в першій хвилині самообманом, й навіть дали себе задурманити різними можливостями та виглядами на майбутнє. А були між тими легковірами не тільки пересічні звичайні міщухи чи умові працівники-урядовці — були і знавці політики, науки, економісти, громадянські діячі т. д.
Причиною цього першого дурману був большевицький блахман, яким вони — майстри над майстрами в замилюванні очей та в брехні — пробували засліпити маси. Гасло "визволення Західної України" з усіма викиненими назверх транспарентами могло не одного збити з пантелику. Большевицька верхівка, за одну ніч, переставила рейки на нову "українізацію", тим разом на західних українських землях. Червона армія навіть входила з цим гаслом "Україна'' і не диво, що спершу було стільки непорозумінь щодо всяких жовто-блакитних прапорів, тризубів та інших бутафорій на привітальних брамах. Але і це спершу якось то злагіднювалось — здебільша словом "нє нада", поки не скінчився "переможний похід непереможної армії" та не прийшла цивільна влада разом із всевладним Енкаведе. Тоді всеціло запланувала вже червона большевицька звізда на урядах. Почались також арештування та вивози.
Всім стало ясно. Сумнівів уже не могло бути ніяких. А проте траплялися ще. Відомий прим. випадок з одним із українських діячів у Львові, який пострадав лише тому, що маючи змогу втікти — побачив у останній хвилині напис по українськи на трамваю: "Гаврилівка" — і залишився. Таких випадків бувало й більше, що за перечуленість не один приплатив життям.
Дещо інакше дивились на цю справу селяни. Вони вірили у війну, що вона прийде, але не вірили в життєві можливості під большевиками, тим більше в їх "українізацію", а перше слово з приходом большевиків чулося на селі: "Яка ж це Україна, як армія російська, а команда жидівська — як нема українського прапора під яким вона йде і як вояк говорить не тільки по московськи, але й говорить одно і те саме, що його навчили, а всі разом говорять неправду".
І наш селянин, що привик жити правдою, як святістю, відразу збагнув в чому суть большевизму та відразу здавав, собі справу з тієї України, яку несли большевики як "визвольники".
На жаль, провідна верства нічого заздалегідь не передбачувала, не передчула, а навіть у тому критичному моменті не веліла зорієнтуватись — що і як діяти з собою.
День 17 вересня 1939 р. прийшов ненадійно та вдарив нас своїм обухом по голові так болюче, як нераз уже бив у великих переломових моментах, неприготованих і незорієнтованих.

17.09.1942

До теми