Спомин з дитячих років

 

Здається мало кому відомо, що в різногранній літературній спадщині Осипа Маковея не посліднє місце займає дитяча література, яка може не є багата кількісно, проте не менш цінна й цікава. Що спонукало Осипа Маковея творити теж і в цьому напрямі? Безперечно, що снага писати для дітей була у нього випливом конечної потреби збагатити цей, все ще у нас скромний і подекуди занедбаний, літературний жанр. Та хто знає ближче особу Письменника та його відношення до дітей, тому не тяжко буде вирішити, що головним поштовхом до цього була його безмежна й незаспокоєна любов дітей, зваживши, що не мав своїх власних. Велику ролю відіграло тут напевно й глибоке та живе зацікавлення письменника-педагога дитячою психікою і світовідчуванням. Доказом цього послужити може кілька спогадів про Осипа Маковея з часів мого раннього дитинства.

 

Осип Маковей над усе любив свіжість, безпосередність, щирість, а це все знаходив він у свойому улюбленому довкіллі — молоді, а зокрема дітях. Весь свій вільний від праці час Він проводив в їх товаристві, вважаючи це для себе приємним і цікавим дозвіллям. В його прекрасному городі, в алеях тінистих лип, завжди бренів дитячий гамір і дзвінким сріблом котився безжурний сміх. Тут в багатих в задуми забавах, діти знаходили свій зачарований світ безтурботности і справжньої радости, не знаючи про те, що бистре око письменника, який сидів оподалік на кам'яній лавочці, затоплений буцімто в читанні, пильно стежить за всіма проявами змінливої дитячої душі.

 

Часто, коли гаряча літня жара найтеплішого галицького міста Заліщик, спадала на кілька градусів вниз і ніжний легіт надвечіря з трудом пробивався крізь густе, насичене ще спекою та туге, як подільське зерно, повітря, Осип Маковей з'являвся в домі моїх батьків та пропонував позичити йому дітей на прохід. Зібравши милу собі компанію, ми вирушали на прогулянку. Звичайно дорога вела черешневою алеєю, яку засаджено завдяки його старанням і названо його ім'ям, високим берегом Дністра, до природньо викутої в набережній скелі лавочки, де наші струджені ноги знаходили милий відпочинок. Звідси простягався чудовий краєвид, сміло розтятий срібнолентим Дністром на золоте Поділля і зелену Буковину.

 

На бажання Письменника ми співали різних пісень, а він в заміну оповідав нам безліч цікавих казок та історій зі свого багатого репертуару.

 

Друга Його улюблена маршрута це був невеликий лісок т. зв. Гущилівка, де над крутим потічком росла дика грушка, під якою Осип Маковей залюбки спочивав, а напевно і творив. З цієї грушки Письменник зробив собі паличку-топірець, на рукояті якої вигравірував своє прізвище. З нею Він рідко коли розставався. На цьому місці пригадується мені один цікавий епізод. Одного разу, коли ми вийшли вже на битий шлях сірого гостинця, який провадив в місто, я почула дошкульний голод і почала химерничати. Бажаючи відвернути мою увагу в інший бік, Осип Маковей швидко підійшов до телеграфного стовба, а тримаючи мене за руку, поспитав, що бажаю їсти сьогодні на вечерю. Я швидко підказала своє улюблене меню. Тоді він стукнувши три рази своєю паличкою об стовб, польською мовою, що рідко з'являлася в його устах, видав відповідні диспозиції. На моє питання чи депеша напевно дійде до дому і чому він говорить по польськи, Він посміхаючись відповів: "Бо то, дитинко, тепер польський стовб". Та яка була його радість і вдовілля, коли припровадивши мене домів, я дійсно застала на вечерю все по свойому бажанні.

 

Діти були для Осипа Маковея не тільки приємним товариством, в якому Він знаходив відпочинок і радість життя. Багато труду і праці вложив Він у рухливий під той час в Заліщиках "Дитячий драматичний гурток", якого з самого початку став душею. Він систематично приходив на всі репетиції дитячих концертів і сценічних вистав, даючи кому слід свої цінні зауваження і поради. З любови до заліщицької дітвори, написав Осип Маковей пісню-гимн, яку так і назвав: "Гимн наддністрянських дітей". Тут він виявив себе також ненайгіршим композитором, бо і мельодію до цієї пісні йому завдячуємо. Ще досі пам'ятаю, як поукладавши нас-малят в чвірки, він машерував з нами довкруг просторої залі "Народного Дому" і своїм невибагливим, але приємним і добряче-м'яким голосом вчив співати цей гимн, що починався словами:

 

"Привитайте щиро всім добром,

Нас дівчат і хлопців над Дністром,

Бо то йде, молоде, жваве покоління, в поміч Україні,

І всіх за собою поведе.

 

Коли ми вже добре засвоїли слова і мельодію цієї пісні, нею починали ми кожну дитячу імпрезу.

 

Межи небагатьма пам'ятками, які досі пильно зберігаю, перше місце займає невеличка жовта книжечка п. з. "Пригоди горобчика", яку Осип Маковей сейчас по її появі з друку, сам приніс і подарував мені, бажаючи почути першу дитячо-наївну, але щиру оцінку малого читача.

 

Осип Маковей до останніх днів свого життя заховав погоду і молодість духа. Вістка про його несподівану смерть, покрила наші молоді серця щирим і глибоким сумом. Ми громадно ходили до його домовини і довго біля неї стояли, а наші малі мізки не могли зрозуміти і погодитися з нерозгаданою тайною смерти, забрала раз назавжди дорогого нам Приятеля. Виявом щирої любови і пошани для Нього була зорґанізована дитяча участь у похоронах, а наші рясні сльози і численні вінці, сплетені дрібними дитячими руками, в сотій мірі не відзеркалювали нашого великого жалю, подяки і пошани, які ми мали для Покійного.

 

І коли сьогодні, по багатьох роках хочу відтворити собі в пам'яті дорогу особу Маковея, завжди він являється мені в свойому кремовому вбранні з правдивої чесунчі, в широкому з панами капелюсі і неодмінно з паличкою-саморобкою в руках, оточений кругом рухливої заліщицької дітвори.

 

[Львівські вісті]

17.09.1942