Проф. М. Грушевський про полїтичні завдання у вільній Українї.

 

Під спільним заголовком "Вільна Україна" випустив проф. М. Грушевський статї, друковані в березнї й квітнї 1917 р. в "Новій Радї" (під рукою маємо третє виданнє, 16 стор., 15 коп.). Які завдання Українцїв у теперішню велику хвилю, які їх змагання, яке відношеннє до инших національностей, що живуть на Українї, й такі инші питання — ось зміст статей важної для пізнання змагань революційної України брошури проф. М. Грушевського.

 

З теперішньої великої хвилї закликує проф. Грушевський зробити відповідні виводи. "Минули ті обставини, коли ми мусїли виступати з петиціями, суплїками, доказувати свої права навіть на культурне самоозначеннє, навіть на такі елєментарні річи, як уживаннє своєї мови для своїх культурних потреб, допущеннє її до навчання в школї, до уживання в урядах і судї". Ще рік тому домагали ся Українцї занехання репресій, відновлення скасованої з початком війни української преси й українських орґанїзацій, заведення української мови в школї й урядуванню. Нї уряд, нї російські парляментарні круги, нї російське громадянство не послухали українського голосу. Задоволення тільки таких українських потреб сьогоднї вже не можна назвати розвязкою української справи для даної хвилї. Бо вже й нема українського питання, а "є вільний, великий український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи". Проф. Грушевський перестерігає наслїдників царату перед висуваннєм старих споминів і мінїмальних жадань і каже: "Мусимо тримати руку на пульсї народнього життя і йти в ритм його биття. Воно тільки нам закон, йому ми мусимо корити ся, його голосити всїм без огляду, чи воно буде їм приємне, чи нї" (Велика хвиля).

 

У статї "Повороту нема" зазначує проф. Грушевський, що Українцї розгорнуть прапор самостійної України з хвилею, колиб всеросійські централїсти захотїли вирвати з українських рук стяг широкої української автономії в федеративній і демократичній російській республицї (статї не реферуємо ширше, бо в своїм часї ми її передрукували).

 

"Від слова до дїла!" закликує автор у третій статї з черги. Широка автономія України в її етноґрафічних межах у федеративнім звязку з демократичною російською республикою се плятформа України, се гасло, з яким підіймають ся і стають безмежні лави українського війська, селянства, робітництва, молодї, інтелїґенції і з ними плече об плече все нові й нові ґрупи наших народностей України з неукраїнських меншостей Української Землї. І установленнє автономного ладу в національних територіях і федеративного устрою в російській республицї, як і самої республики, призначують ся на Установчі Збори. Але се неясне й невідоме, як скоро можна буде скликати ті збори, чи можливе се буде раннїйш кінця війни й демобілїзації армії. Тому до сього часу програма автономії і федерації не має зіставати ся тільки в формі деклярації, і Українцї і инші народности, що змагають до здїйснення автономії і федерації, повинні зайняти ся аґітацією і приготовленнями до виборів до Установчих Зборів. Ся робота на Українї з огляду на великість її території вимагає "більше часу, щоб порозумітись з иншими народами й виробити програму орґанїзаційної роботи в спілцї з ними. Ми не можемо з заложеними руками сидїти й чекати, що нам принесуть Установчі Збори, який там лад буде установлений, який напрям візьме перевагу, централїстичний, чи федералїстичний, чи признає він автономію, якої хочемо, чи заперечить.

 

"Як і инші народи Росії, але ще більше нїж котрий з них, ми навчені гірким досвідом про те, як сильно сидять централїстичні змагання навіть у кращих представниках великоруської інтелїґенції. Ми мусимо рахувати ся з тим, що й тепер усї наші декляративні заяви про потребу широкої національно-територіяльної автономії, поки вони будуть тільки декляраціями або не виходитимуть з меж фактичної українїзації орґанів місцевого самоурядування або місцевих установ, — будитимуть у тих кругах сумнїви й скептичні рефлєксії щодо того, поскільки, мовляв, се домаганнє автономії реальне, дозріле, закорінене в життю. А у великоросійських централїстів знайдуть ся союзники і між недержавними національностями!

 

"Ми не можемо в таких обставинах рискувати тим, що являєть ся питаннєм життя і смерти в нинїшнїх умовах для нашого народу і для всього краю, для всеї його людности, — його широкою автономією. Ми не зможемо ставити сього домагання в залежність від того, чи збереть ся на Установчих Зборах централїстична чи автономно-федералїстична більшість, чи автономісти-федералїсти потягнуть за собою инших. Ми мусимо йти напевне.

 

"Тільки поставивши всїх перед фактом, ми розвіємо їх сумнїви — так, як реальні виступи українства в останнїх тижнях примусили замовкнути старі балачки про те, що, мовляв, українство не має ґрунту в масах і т. ин. Тільки творячи самі автономію України, українїзуючи або творячи нові орґани місцевого самоврядування, в контактї й порозуміннї з иншими народностями, обєднюючи їх спільними установами й вінчаючи обєднаннє автономним орґаном цїлої України, ми доведемо тим самим реальність, жизненність і корисність сього домагання. Підтримуючи всею силою сеї орґанізації новий лад, творячи з неї його міцну твердиню, піддержуючи нею тимчасове правительство у всїм, що служитиме скріпленню свободи й демократії, ми будемо йти в контактї з ним і в сїй нашій роботї в краю. І нарештї, ухваливши нову орґанїзацію краю, обєднаного волею представництва України, зорґанїзованого так, щоб воно дїйсно могло виявити волю людности всеї нашої країни, — ми не будемо з трівогою чекати вислїду Установчих Зборів, як розграння якоїсь всеросійської льотерії, а будемо знати, що вони нам дадуть.

 

"Дадуть те, що властиво по самій своїй ідеї дати повинні, — останню юридичну санкцію того устрою, який виробить ся на місцях, в національних і всяких инших областях в згодї з принципами свободи й демократизму, за порозуміннєм місцевих національних і клясових ґруп, і Установчим Зборам буде предложений вже до остаточного потвердження і затвердження" (Від слова до дїла!).

 

Та Українцї здобувають державне право для Української Землї, для українського народу в федерації народів Росії не для того, щоб панувати над національними меншостями України, бо "повнота національного життя, котрої ми добиваємо ся для українського народу, не повинна затопляти инших народностей і обмежувати їх змагання до свобідного розвитку своєї культурної і національної стихії". Українцїв не заманить нї метода Угрів, нї Поляків, що поневолили всї инші нації в краях, де дістали вдасть в руки (Докладнїйша цитата у "Вістях" одного з попереднїх чисел "Вістника"), бо "ми, ті, що несли прапор визволення в найтяжчі часи неволї, зістанемо ся під ним і виступимо рішучо проти всякого ухилення від тих принципів, котрі написані були на стягу українства. Будемо рішучо поборювати всякі шовінїстичні течії, колиб вони стали прокидати ся серед нашого громадянства або з провокаційними завданнями прищіплювати ся йому з якої небудь сторони. Ми виступимо рішучо проти всяких заходів, звернених до того, щоб поріжнити нас з нашими співгорожанами инших народностей. І ми певні, що українське громадянство, український народ, в полїтичну розважність котрого ми твердо віримо й високо її ставимо, нас у тім напрямі підтримає твердо, щиро. Оборонцї української національности не будуть націоналїстами..."

 

З другого боку Українцї хочуть вірити, що представники національних меншостей України відповідно зрозуміють своє становище й підуть назустріч українським полїтичним домаганням та скріплять сим робом позицію оборонцїв прав національних меншостей. Національний такт і зрозуміннє свого власного інтересу повинні подиктувати їм не стояти оподалїк в центральній ролї постороннїх свідків, а стати рішуче, відкрито й сміливо при Українцях, аби сотворити на будуче міцний духовий, сердечний звязок між українським народом і собою. Бо-ж ті, котрі триматимуть ся оподалїк або ворожо, не можуть мати претенсій до теплих почувань з українського боку. Але в однім і другім разї право національних меншостей: Білорусів, Великоросів, Поляків, Жидів, Чехів, Молдован, мусульман і инших буде забезпечене. Де якась з сих народностей творить означений національний мінїмум, її мова буде прийнята в зносинах з урядами й орґанами самоуправи, відповідне число учеників сеї чи иншої народности дістане змогу вчити ся на своїй рідній мові, всї релїґійні чи національні ґрупи матимуть право закладати свої культурні й релїґійні товариства й установи та діставати для них підмоги з автономного скарбу України і т. ин. Все се намітить у загальних рисах комітет для вироблення автономного статуту України. З сих причин всякі прояви українського шовінїзму, виключности, нетолєранції супротив инших народностей признає автор національним злочинством і радить виступати проти них з усїєю рішучістю (Народностям України).

 

Вже з сих думок проф. М. Грушевського можна згори дати відповідь на питаннє, поставлене в заголовку найблизшої статї — "Чи Україна тільки для Українцїв?" "Україна нетільки для Українцїв, а для всїх, хто живе на Українї, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людности, служити їй, а не обижати, не експльоатувати для себе". "Хочемо задержати на місцях всїх старих корисних, ідейних робітників, щирих прихильників свободи й демократизму, готових приноровитись до потреб нового життя українського народу і цїлої України. Коли ми виводимо свідомих Українцїв на провідні місця, то тільки для того власне, щоб дати новий напрям, нову орієнтацію дїяльности сих установ і орґанїзацій в умовах визволеного українського життя". Кожне місце буде лишене в руках созвучної, суголосної людини, що стоїть на ґрунтї інтересів краю та його людности.

 

В останній статї п. з. "По українськім національнім зїздї" дїлить ся автор гадками з його приводу. Загальне вражіннє зїзду втїшне тому, що був людний і представляв собою велику сїть орґанїзацій переважної частини території України, бо вивів на видовище масу нових людей з ріжних українських верств: селянства, салдатів, робітників, а все-таки намітив дуже однодушно основні лїнїї української полїтичної тактики, тим більше полїтичної плятформи, бо вкінцї на зїзд приїхала така велика маса представників на самі повідомлення. Стара ґвардія давнїйших українських орґанїзацій згубила ся серед нового елєменту. "Переважну більшість зїзду становив "новий чоловік", який орґанїзував ся в останніх роках і ще більше в останніх тижнях, без преси, без зорґанїзованої аґітації, більш стихійно, під давнїми рефлєксіями української лїтератури й публїцистики. і коли тим неменше вся ся маса нового елєменту пішла так однодушно й одностайно, свідомо й дїловито, тут виявила ся, за недостачею підготовки, вся сила великого орґанїзаційного інстинкту й хисту нашого народу і його вікової полїтичної мудрости", яка "охоронила його істнуваннє серед найтяжчих обставин його попередньої історії" і "поведе його до нового розвитку, розцвіту й щастя". Зорґанїзовані українські ґрупи переконали ся, що їх полїтична плятформа відповіла вимогам і поглядам ширшого українського громадянства.

 

Намітивши головні лїнїї дальшої роботи, зїзд зробив своє. Загальні риси такої роботи се орґанїзація українських комітетів по селах і містечках, де їх ще нема, повітових комітетів так само й обєднаннє їх у густу зорґанїзовану сїть по ґубернїям, обєднану ґубернськими українськими комітетами. По переведенню сеї роботи повітові й ґубернські комітети повинні бути вибрані делєґатами з місць по реорґанїзаційній схемі Центральної Ради. Рівночасно з сим обєднаннєм і утвореннєм українських національних орґанїзацій повинен іти процес творення з їх ініціятиви територіяльних комітетів, зложених з представників нетільки українського громадянства, а й національних меншостей. По реорґанїзації орґанів міської і земської самоуправи такі мішані, територіяльні комітети будуть запасними ініціятивними ґрупами або реґуляторами дїяльности місцевих і земських рад. "Повітові" й "ґубернські" орґанїзації треба розуміти тільки приближно, бо "коли частина повіту тягне не до свого повітового міста, а до якогось містечка, можна її віддїлити. Коли ґубернія розпадеть ся на зовсїм окремі райони, так само. Полудневі українські повіти Курщини, капризом правительства віддїлені від Чернигівщини й Харківщини, мабуть прилучать ся до тутешніх орґанїзацій, так само українські повіти Воронїжчини тощо. Чим природнїйше завяжуть ся сї райони, тим буде кориснїйше. Вони відкриють перед нами дїйсний, реальний територіяльний подїл України". Ся орґанїзація на місцях дасть підставу до краєвої орґанїзації, яку зїзд признав негайно потрібною в інтересї координації всеї творчої роботи.

 

[Вістник Союза визволення України]

16.09.1917