Люблю я пана радника Івана Кадильника — страх люблю! Він мене і десятої частини так не любить, як я його. І не покину його любити, чей він колись зглянеться й на мене і зробить мені ювілей. Бо він у нас майстер вигадувати всякі ювілеї, ніхто так не потрапить пошанувати та повеличати чоловіка, як він! Люди, що не вміють цінити доброї волі, кажуть, що він кадить тільки приятелям, від котрих мав і має і хоче мати поміч; однак ці люди не зазнали, видно, ще ніколи величання з ювілейних приємностей, то вони й не знають ціни Кадильникові. А на мою думку, Іван Кадильник чоловік ідейний і потрібний для патріотів, як сонце для цвіток. От і те, що він тепер вигадав, таке дотепне, що нехай йому всячина! І як не прийти чоловікові на таку просту думку, а одначе не я це видумав, тільки він! Це так Колюмб поставив хитро яйце на стіл, — здається, не штука, а чому ж це нікому іншому не прийшло на думку?
В нашім місті здавна заведено гарний звичай величати людей. Не так усіх людей, як своїх і не так усіх своїх, як громадку своїх. Є їх кілька приятелів, людей поважних, що перед ними вся громада чолом б'є. Так от, щоб громада не била чолом, куди попало, Іван Кадильник довгі роки дбав про те, щоб був лад у цім ділі. Він нагадував громаді, коли припадав який ювілей чи ім'янини патріота, стягав усіх до купи, говорив промови, ладив гостини й адреси — одним словом, дбав про гідну параду. За те не забули приятелі й його і також зладили йому вже три ювілеї: перший на пам'ятку його першої поезії на честь Марії Тереси, написаної ще у школі; другий у 25 років, як був кацапом, а третій у 15 років, як навчився писати по нашому.
Недавно дістаю я з пошти друковану картку: Іван Кадильник просить мене прийти на збори нового товариства. Уже й печатка цього товариства прибита: кадильниця у лавровім вінку. Пішов я. Заля битком набита! Ще ніколи не бачив я стільки людей на зборах якогось іншого товариства, як тепер зійшлося. Видно, що саме мета товариства всіх дуже зацікавила.
Перший промовляв Іван Кадильник. Господи, як гарно говорив він і як до речі! Та де я годен це повторити! Передовсім повитав збори і повеличав усіх, почавши від великомучеників-послів а на найменших гостях скінчивши. І як він не помилився в ранґах та титулах! Як почав найвищими, то так гладко, як по сходах, зійшов до найнижчих, що ще не мали ні ранґ, ні титулів. Ніхто й не міг образитися, хочби хотів; усякий побачив себе у його промові саме на цьому місці, яке йому з ласки уряду й по заслузі належалося.
А потім сказав:
"Всяких товариств ми маємо багато, тільки ще одного нема, хоч воно таке потрібне, що й не сказати. Наша традиція вимагає цього товариства і наш звичай, наша честь, наше гарне громадянське виховання упоминається вже давно за нього. Куди не глянь, всюди з нас самі патріоти. Перше не було стільки, а тепер, слава Богу — повно їх. Кожному з них належиться честь і поважання. Досі шанували ми наших татків, наших добродіїв-опікунів, наших патріотів-великомучеників тай тільки прихапцем, без орґанізації; тепер жеж з уваги на щораз більше число патріотів і їх заслуги діло не таке просте, без орґанізації далі не йде. Ми мусимо оснувати товариство для взаємного величання, старшим на потіху, молодшим на науку, щоб бачили, як суспільність нагороджує заслуги. це в теперішню пору наш найсвятіший обов'язок довести це діло до ладу.
Пригадайте собі лише, як досі і при найліпшій волі не можна було нераз гідно чи привитати посла чи зробити який ювілей. Все чогось недоставало, то кінної бандерії не можна було стягнути, то панотець не хотів дати церковних моздірів, то знову хоруговці виглядали, як запаски, або тріюмфальні ворота валилися саме при передаванню хліба й соли. Так далі не сміє бути. Товариство, яке ми закладаємо, має тому зарадити. Його мета величати достойних людей по програмі, достойно й пишно. Товариство має мати все, що до величання потрібно: свої моздірі, хоругви, вінки, труби, кокарди, ленти, лямпи, смолоскити; має устроювати концерти і комерси для патріотів; буде видавати часопис з портретами їх, бо так, як тепер у калєндарах подають портрети патріотів побіч курки з Кохінхини і когута з Брамапутри — то це остання ганьба; товариство видасть книжку з промовами про всякі нагоди і інструкції для січових сурмачів, коли мають трубіти ґенеральний марш і кому; має придумати окремі одежі для кінних бандерій, щоб однаково виглядали; має порозумітися з Січами, щоб вони не тільки гасили вогонь, але все й всюди робили параду (а вони до того дуже добре надаються); має закладати філії по провінції, бо нема сумніву, що й там є патріоти, хоч і менші, як у столиці, але є.
Центральне товариство буде мати свого поета для величальних од, свого маляра для грамот і дипльомів, свою ґалерію портретів (гофрати будуть мати в ній почесне місце) своїх аранжерів для оплесків, свого ґенерального трубача, свого пушкаря, свого будівничого для тріюмфальних брам і свого пекаря і для колачів і хлібів. Усякі відзнаки і радости і всякі знадоби для величання буде центральне товариство позичати і на провінцію за малою оплатою. Кожному членові товариства належиться ювілей"...
Але де я годен усе так до ладу повторити, як говорив Кадильник! Всі слухали, як зачаровані й дивувалися, як він хитро придумав таке товариство. Його думки так подобалися всім, що ціла заля гриміла від оплесків; його вхопили на руки й обнесли десять разів довкола залі, співаючи оба народні гимни "Ще не вмерла" й "Не пора". Дуже жалували, що нема ще третього народного гимну, бо тоді можна б було поносити Кадильника ще з десять мінут. Коли його поставили на давнє місце, він із слізми в очах дякував громаді за честь і притім подав ще дуже гарну раду, щоб товариство мало також своє вигідне і сильне крісло для підношення вгору патріотів, бо ось він і тепер переконався, що без крісла ноги болять; з радості люди не пам'ятають ся і так кріпко горнуться до патріота, що аж синяки робляться там, де не повинні бути. Громада перепросила Кадильника й згодилася купити патріотичне крісло.
На товариство всі пристали дуже радо. Відразу вписалося до нього 507 членів. Як вони всі тішилися. Господи! Оце, значить, попасти громаді в смак, віднайти оцю думку, що всіх єднає! Чого не могли зробити ніші товариства, то зробить оце: зв'яже всіх, мов залізним обручем.
А вже найкращий був кінець зборів. Зворушений до сліз посол до ради державної обіцяв, по знайомості з міністром війни, вистаратися для товариства стару гармату і коли не кріпосну, то хоч полеву — бо з простих моздірів за малий гук, а від гармат буде аж земля дрижати з радости. Вдячна громада постановила зараз іменувати пана посла першим почесним членом товариства і ґенеральним пушкарем. Тепер уже коли прийдеться величати кого, то хоч буде парада за всі люди.
На закінчення справоздання про перші збори не можу не згадати про бридкий оклик одного поганця, з якого ніколи не буде добрий патріот і який ювілею певно не діжде. Серед найбільшого одушевлення зібраної публики, він крикнув на цілу салю: "товариство Кадильників!" Що там йому за це дісталося в карк від розлючених патріотів, це нехай на цьому присхне; а я від себе висказую йому на ньому місці моє друковане обурення.
[Львівські вісті]