Так складалося життя українського народу обабіч Збруча, що до часів світової війни більше придніпрянців приходило постійно жити до нас, як наших "австрійців" емігрувало за Збруч. До тих, що пішли в широку Україну, належить, між іншим Дмитро Загул. Походить він із Буковини. Народився в селянській сім’ї 1890 р. в с. Милієві. Студіював на черновецькому університеті, а опісля перенісся на стале життя до Києва. Свої поезії починає друкувати в 1907 р., в 1913 р. виходить перша збірка поезій як передрук з часопису "Буковина". За нею йдуть дальші збірки: "З зелених гір" (Київ 1918), "На грані" (Київ 1919), "Наш день" (Харків 1925), Мотиви (Київ 1927). На Буковині вийшло дві Збірки: "Мерешка" та "Марія і Мара".

В ранніх своїх поезіях шукає Д. Загул нових поетичних шляхів та мистецьких впливів. Він знаходить їх у поезії Бальмонта, Олеся, Франка та Вороного. У збірці "З зелених гір" знаходимо типові мотиви романтичної лірики із слідами нової модерністичної поезії. Поруч романтичної містики й інтуїтивізму безнадійний сум, розчарування, песимізм. Поетові "так тісно на землі", він за святою, недосяжною красою блукає серцем скрізь" і поринає "в край таємний вічних тайн, чудес", в романтичну безконечність, то знову попадає в сум і безнадійність. Трапляються в цій збірці кращі за формою і змістом поезії в циклі "З підгір’я", де поет оспівує красу своєї вужчої батьківщини, Буковини. Він захоплюється гірською природою та місцевим фольклором. Одначе в дальшій творчості виявив Загул нахил до символізму. Символізм, як поетичний напрямок позначився особливими художніми засобами, як поезія відтінків, натяків, що шукає суто-емоційного впливу на читачів, що намагається стерти межі між поезією та музикою, не дає певних слів-назв речам, а закорінює тільки "ідею" про них. цей символізм, репрезентований у західній Европі поетами Верленом і Малярме, засвоїв собі, найперше в нашій літературі Тичина, а опісля Д. Загул. Він, насичений вражіннями від німецької романтики,  по-своєму переспівував любовну лірику Гайне і перекладав віршем біблійного Еклезіяста і жагучі строфи "Пісні пісень" та не завжди Олеся. В наступній збірці "На грані" перейшов Загул до нової поезії і представився як сформований технічно й ідеологічно поет. Від релігійного символізму й песимістичних настроїв перейшов до шукання нової тематики, а саме до заперечення індивідуального в поезії та оспівання суспільства. Поет поривається на грані реального й національного.

Кудись далеко, де слів немає,

Де никнуть барви, холоне рух,

Незримі крила свої здіймає

Незримий дух.

Автім далі віє з цієї збірки песимізмом. Філософською задумою, розмислом, аналітичністю думок поет відмежовується від сильних згуків околишнього життя і віддається самотності. Тільки ідеологічна цільність збірки і її технічна досконалість виказують поступ у поезії Загула.

Він виявився краще у збірці "Наш день", як революційний поет патетик пролетарської революції. Але цей патетизм пролетарської революції не знаходить у Загула кращого художнього оформлення. Поет сходить від мистецтва форми до віршової реторики. Тому і збірка поезій "Мотиви", досконала формою, визначається послабленням революційного патетизму, а більше рефлексіею і хитанням між дійсністю совєтського життя та життєвим естетизмом, чистою поезією. В цій збірці знайдеться широку скалю тонів і настроїв житиєвої радости і весни — юности, ("Дитирамб весні"), песимізм і резиґнація та рівночасно хвала сучасного ("Два світи"), контраст минулого й нинішнього ("Вечірнє"), контраст міста й села, з якого вийшов поет і вже його забув і навіть згадує його з призирством та іронією ("На селі"), носталгія ("Геімвег"). бажання повернути на рідну землю ("Отчизно дорога"). В цій збірці сильно проявилася туга за рідною стороною молодечими літами, чому дав вислів у поезії "Черемош":

У великому місті,

Серед степів,

Як на серце насунеться сум,

Я чую твій рокіт,

Твій вільний спів,

Я чую твій вічний шум.

З льодових верховин,

З полонин Чорногори,

В романтичнім, дикім краю,

Несеш ти на доли

Гуцульське горе

І вічну тугу твою.

А в тій тузі,

В великому смутку,

Я визнаю і ловлю

І спогади друзів,

І ту незабутню

Молодість буйну мою.

Я нудьгую без неї

Як хатній вазон,

Що листки простягає до світла,

До тебе щоночі

Злітає мій сон,

Гуцуліє привітна!

Я не знаю, то значить твоє ім'я,

Бо не знайду ніде в словнику, —

Але думу твою

Добре вгадую я,

Таку рідну мені,

І глибоку таку.

("Мотиви", ДВУ 1927. ст 98).

Буковинський верховинець зроджений на лоні поетичної природи після довгих років психічної метаморфози виявив своє "я", виказав нездатність жити в точному реалізмі совєтського життя, став квіткою, пересадженою з теплички в іншу землю. Тому й замовк він після 1930 року. Не знати, де він, чи живе, лишається по нім пам'ять шукача нових життєвих шляхів, майстра віршевої форми, перекладача поезій Бальмонта, Гайне й "Фавста" Ґете. Цей останній переклад перевисшає мистецтвом Франкового "Фавста".

[Львівські вісті]