Арета Ковальська – американка українського походження. Шість років тому вона перебралася з Чикаго до Львова і зараз разом із сестрою перекладає англійською мемуари своєї тітки Марії Левицької-Загоруйко, що пережила чотири окупації – польську, дві сталінські і гітлерівську, що була між ними.
Її життя – це персоніфікований шлях цілого покоління, яке за жорстоким імперським задумом, мало бути знищене. Вже після здобуття Україною незалежності Марія Левицька писала про те, що наслідки цього нищення не зникли. Тепер, як ніколи, ми пересвідчуємося в її правоті.
На початку XX століття у Чішках, поблизу Бродів (сучасна Львівщина) жив священик Тома Дуткевич. Священиком він був незвичайним, бо, окрім парафіяльних обов’язків, мав ще й велику ферму. Разом із братом Юліяном фермер у рясі створив потужний рух «Сільський господар», який допомагав селянам розвивати свої господарства. Тома мав велику бібліотеку. Позичати книги до нього приходив сам Іван Франко.
Священик Тома Дуткевич із дружиною Юлією Дуткевич, її сестрою Марією Кун та племінницею Іванною Беднавською, 1910 р.
Ось він на фото, в оточенні дружини, її сестри та молодої племінниці Іванни, яку родина Томи супроводжувала на відпочинку в Італії, де, власне, і була зроблена світлина. Іванна – жінка у стильному капелюсі та з вишуканим намистом – на фото посередині. Згодом вона повернеться додому, вийде заміж і народить сина Степана та двох доньок: Богдану та Марію, чиї долі, схожі на історичне кіно про війну, любов і розлуку. От тільки відбувалося все насправді…
Богдана (19 років) і Марія (12 років) Левицькі – доньки Іванни Беднавської.
Онука Богдани Левицької Арета Ковальська працює над тим, аби про історію галицької інтелігенції 1930-1940-х років дізналося якомога більше українців та іноземців.
Ареті – 33, і вона народилась у Чикаго. Уперше побувала в Україні у 16, але в Штатах ще змалку відвідувала «Пласт» і українську суботню школу. Шість років тому Арета переїхала з Чикаго до Львова. Вона багато подорожувала Галичиною і відвідала всі села, де раніше мешкали її предки. Та найбільше уваги дівчина приділяє дослідженню життя своєї бабусі та її сестри.
«У 1940 році радянська влада заарештувала бабцю через зв’язки з ОУН. Вона сиділа у Бригідках. Відступаючи у 1941 році, НКВД розстрілювала в’язнів, але бабці вдалося втекти додому, у Броди. Коли вона дізналася, що радянський режим повертається, то зрозуміла, що мусить емігрувати, інакше – загине. Спочатку вона з чоловіком, донькою та іншими родичами дісталися Німеччини. А через 5 років перебралися у США. Моя бабця так ніколи і не побувала в Україні після еміграції. Свою сестру Марію вона побачила вже у Чикаго, через 45 років після розлуки.»
Наступ фронту Марія вирішила перечекати біля Бродів на Львівщині. Решта родини переїхали до безпечнішого селища – Турки. Броди тоді часто бомбардували, тож контакт із сім’єю вона втратила. Марія долучилася до УПА і майже півроку надавала медичну допомогу повстанцям, доки її не заарештували і не відправили в ГУЛАГ до Мордовії, де вона провела 10 років. А згодом ще 5 в засланні у Красноярську.
«У красноярському засланні тітка Марія познайомилась зі своїм чоловіком, також колишнім в’язнем ГУЛАГу. Незабаром він отримав роботу в Новому Роздолі, поблизу Львова, тож сім’я перебралася на Батьківщину. Коли Союз розпався, Марія взялася за написання мемуарів. Вона зізнавалася, що пишучи свою розповідь, боялася озвучити всі імена і розповісти про всі події, аби не нашкодити іншим людям. Тому, на жаль, ми не знаємо всього».
Спочатку текст планувався як розповідь для рідних і близьких колишньої бранки. Вони, як і більшість галицької інтелігенції, розпорошилися по всьому світу. Але у процесі написання авторка все більше розуміла, що, крім історії власного життя, описує історичний і соціальний контекст міжвоєнної Галичини.
Оповідь розпочинається описом вечора, коли НКВД заарештували Марію. Вона відтворює процес арешту, допит і страшну дорогу у нелюдських умовах до ГУЛАГу.
«Описуючи шлях до ГУЛАГу, вона місцями робить перерви, аби розказати про своє дитинство, про Броди міжвоєнного періоду. Там багато цікавого про стосунки між поляками, українцями і євреями. Окрім радянських таборів, у мемуарах піднято дуже багато тем. Про життя на Галичині, УПА та тодішніх українських інтелектуалів. Це дуже багата історія звичайної людини, яка пережила страшні речі у ті буремні часи».
«У кожного своя доля» (так називається книга) – автобіографічний текст з елементами націонал-романтизму, приватною драмою ув’язненої жінки й історичними свідченнями про Галичину та табірне життя.
«…Настав 1944 рік, до Бродів швидко наближався зі сходу німецько-більшовицький фронт. Поміж людьми поширювалися чутки, що мешканці Бродів будуть евакуйовані, а місто займуть німецькі війська, аби зупинити наступ совєтської армії. У це мало хто вірив. Але брідщани, які недавно пережили першу більшовицьку окупацію і ще не отямилися від її жахливих наслідків, не чекаючи примусової евакуації, шукали способів і засобів, щоб покинути місто і податися на Захід, подалі від біди, від т. зв. «визволителів», від кривавої руки більшовицького НКВД. Разом з тим вони мали надію після війни повернутися знову до своїх рідних домівок, до свого міста. Тільки не відали вони тоді, що більшість із них вже ніколи не ступить на рідну землю.»
(М.Левицька-Загоруйко, «У кожного своя доля…»)
Особливість цього тексту у тому, що він написаний представницею шляхетної української родини, яка зі своєю сім’єю була не просто свідком, а об’єктом полювання совєтів. Оповідь вражає рішучою гідністю і пристрастю, з якою молода дівчина та її ровесники боролися за власну ідентичність. Найпершою метою радянських окупантів було цю ідентичність розмити і змішати з російською ментальністю, з новими правилами гри та філософією соціалістичного виживання. Для тодішніх галицьких інтелектуалів сама ідея про це була нестерпною.
«Червоний окупант, повернувшись на наші землі, ніби казав: «Осякі ми до вас добрі! Той, наш фашистський попередник, був справжнім окупантом. Він робив вам лихо, використовував вас, вашу працю і вашу землю, тому ми були змушені визволити вас. Без нас ви, неосвічений, некультурний, затурканий, нікчемний народ, загинули б. Але за це ви мусите гарно нас зустрічати, бути слухняними, годувати й одягати нас. Ми навчимо вас усього, бо ми мудріші від вас. Забудьте вашу мову, вашу культуру, краще навчіться в нас, як красти, обдурювати. Навчіться добре пити горілку, і тоді ви втопите в ній свою совість, забудете свою історію, свій корінь і добровільно, вже вкотре, надягнете собі на шию нове ярмо. І якщо будете робити все те, що ми вам велимо, буде вам добре».
(М.Левицька-Загоруйко, «У кожного своя доля…»)
На тих, хто не зустрічав «братський народ» з відкритими обіймами, чекали в’язничні камери, мордовські табори та сибірські заслання. Найбільше потерпала інтелігенція, якої «совєти» намагалися чим швидше позбутися. Адже збудувати на Галичині «соціалістичний рай», коли вона заселена активними представниками українського громадянського руху, було неможливо. Колишні галицькі медики, педагоги, науковці та громадські діячі милістю радянських окупантів за порцію баланди розвантажували вагони і гарували на будівництвах у глухих сибірських селах.
«…Я, зашпортавшись у своїх величезних валянках, мало не впала, зате моя шуфля, зіскочивши з плеча, впала на тротуар, просто під ноги перехожим. Дехто з них почав вигукувати: «Да што ето такоє, нє дадут людям спакойно пройті по уліце». (...) Хоча сенсації не сталося, все ж совєтські люди мали нагоду повеселитися моїм коштом, поглумитися з кого б то не було, тим паче з якогось пігмея в куфайці і величезних валянках. Я мовчки підняла шуфлю і, не маючи сил підняти її знову на плече, поволокла по снігу за собою, що знову викликало веселий сміх у глядачів».
(М.Левицька-Загоруйко, «У кожного своя доля…» )
Повернувшись на Батьківщину, колишні в’язні побачили, що їхні домівки вже зайняті окупантами. Після 1944 року в Україну ринула навала росіян – цілі сім’ї енкаведистів і фронтовиків. Тоді ж для офіцерів-українців, які також повернулися з фронту, на батьківщині не знайшлося місця, і російсько-більшовицька влада відряджала їх за Урал. Часто представникам звільненої інтелігенції не давали дозволу на проживання в Україні, не прописували їх, ставлячись до них як до непрошених гостей.
Арета Ковальська гадає, що не надто багато молоді усвідомлює, що відбувалося з Україною під час окупації «совєтами». Для багатьох людей, які не мають у сімейному архіві власних драматичних історій з тих часів, «совєти» і досі асоціюються з «визволителями». Про методичне, цілеспрямоване і жорстоке нищення інтелігенції на заході України у публічному просторі говорять не часто.
«Я думаю, якби нові покоління більше знали про особливості тих часів, вони брали б багато натхнення від високого рівня розвитку і громадянської свідомості своїх предків. Мене дуже приємно вразило, що тоді існувало багато інституцій, різноманітних організацій та громадських кооперацій, створених людьми для допомоги одне одному. Організації, що допомагали аграріям, педагогам, студентам. Люди розуміли, що немає сенсу чекати на підтримку і допомогу від влади, відтак проявляли вражаючий рівень самоорганізованості і відповідальності. Громадську відповідальність міжвоєнної Галичини, суспільні процеси можна порівняти хіба з волонтерським рухом, який фактично поставив на ноги українську армію під час нинішньої війни.»
Сім’я Арети видала мемуари Марії Левицької-Загоруйко спочатку невеликим накладом, який розійшовся здебільшого серед членів родини. Нині вона з сестрою працюють над перекладом тітчиної праці англійською. Дівчина сподівається, що книга буде цікавою для представників діаспори чи науковців, які досліджують українську історію, та для широкої публіки. Оскільки подібних історій описано не так уже й багато, вона сподівається, що книга знайде ширшу аудиторію.
«Моя бабця Богдана так ніколи і не була в Україні. У 1990-х її сестра Марія відвідала нас у Чикаго. Вони зустрілися майже через півстоліття після розлуки. Бабця вже була старенька, не знаю, чи вона дуже добре усвідомила цю зустріч. Мені тітка запам’яталася як дуже тендітна жінка. Не уявляю, як вона змогла впоратися із умовами ГУЛАГу і ще й організовувати українські події на таборах. Мала дуже жвавий і життєрадісний характер. Попри ті жахи, що їй довелося пережити, вона не зламалася.»
Її життя – це персоніфікований шлях всього покоління, яке за жорстоким імперським задумом мало бути знищене. Вже після здобуття Україною незалежності Марія Левицька писала про те, що наслідки цього нищення не зникли. Тепер, як ніколи, ми пересвідчуємося в її правоті.
«Ситуація, на мій погляд, не є надто песимістичною. Ми й досі, незважаючи на всі ідеологічні війни проти нас, тримаємося своїх прадавніх традицій, свого способу життя, мислення, своїх вартостей, своєї етики у побуті і т. ін. Але якось ніби соромимося поширювати й пропагувати їх із Заходу на Схід і Південь України, туди, де тривале російське панування дещо знівелювало національні ознаки українців. Отож підсильмо та озвучмо їх на всю Україну…»
(М.Левицька-Загоруйко, «У кожного своя доля…»)