Ніч — тиха, глибока, аж до зір простягнулася. Повітря тепле, чисте. Мовчить вітер: краплина роси, падаючи з цвітки на цвітку, викликає єдиний шоpox, що негайно завмирає. Сади цвітом білують, а їх запах непорушно висить і в грудях тугу невідомого прокидає.
Спить село Heстeрварка біля м. Тульчина. Де-не-де собаки лають. Біля церкви, на майдані, під високими липами, завмерлими постатями стоїть большевицька застава.
Врешті десь здалека, мов зойк, мов крик, немов поклик, понісся вриваний гомін дзвону і сколихнув цю тишу ночі, тієї глибокої, незабутньої ночі, що їх переживала Україна в 1919-1920 роках.
Затремтіли зорі, насторожилось село, на мить і собаки втихли.
І знову — і знову заводив дзвін у волосному селі Холодівці. А за ним — загули дзвони сіл Ананіва, Хрищинець, Гривенок та інших.
У садах, в огородах забігали, заметушились тіні, а під липами загойдалися большевицькі стійкові і щезли — одні й другі.
В ту ж мить прокинувся Тульчин, загомоніли комісарі Чека […], а в Нестеріварці гейкнув дзвін.
На сході непомітно стало ясніти небо. На небосхилі, від с. Ананіва, стежками та суголовками, схилившись посувається постать за постатею: повстанці у наступі.
Заклекотіли кулемети, гримнули гармати, засвистали шрапнелі, вибухли гранати: села рушили наступом на большевицький гарнізон у Тульчині. Біжать селяни — з крісами, обрізками, через плечі перевішена торбина з набоями.
Ще сонце не встигло зійти, як повстанці вистрілювали над ставом останніх комісарів при дорозі між Тульчином i Нестерваркою.
В Нестерварці, на майдані біля церкви, молодий напів-військово одягнений повстанець, порядкує селян-повстанців. Сам він чорнявий, сині очі, на виду здоровий і смаглявий, сильно зарисоване обличчя, гарні й повні уста, стрункий. Це Микола Малюта, старшина царської армії, а потім старшина української армії, таки уродженець села Нестерварки, заможний господар у селі.
Вже в перших днях червня того 1920 р., Микола Малюта, його брат стapший Олександер (а третій, чи не Фелікс, уже тоді служив у нашому міністерстві фінансів), Марущак і я подалися в українську армію. Обовязок — служити в армії не позволяв нам ждати на поклик. Йдучи пішки, то їдучи кіньми, до тижня були ми в Проскурові де тоді був наш уряд. Тут ми, служачи в ген. штабі, зжилися з Миколою, братами стали. Пізнав я у ньому чесного старшину, обовязкового, слухняного, котрий у тодішній метушні та інтригах ніколи не визнавався, усе брав за чисту монету, але й легко запалювався до якоїсь справи, не збагнувши своєю чистою душею, підступів. Був амбітний, працьовитий, ідейний.
Коли в бою з большевиками під Чорним Островом (де наш поїзд большевики висадили в повітря, полковник ген. штабу, Євген Мишковський був важко ранений, — тоді М. Малюта, серед клекоту кулеметів і крісів, перший крикнув:
— Полк. Мишковський важко ранений! Мусимо забрати його відсіля!..
І ми, повзаючи ввесь час, на дорозі, серед граду куль, з трудом витягнули раненого з вогню.
Одного разу Микола каже:
— Зголосім в ген. Сінклера відхід до Дієвої Армії. Наше місце на фронті.
Ген. Сінклер уважно вислухавши нашого прохання, пустив нас на фронт. Ми служили у Запорозькому Війську аж до ліквідації нашої армії.
Перебуваючи в таборах у Пикуличах, Вадовицях, Каліші — Микола не переставав жити надією, що вернеться в Україну. Цілими роками зберігав військовий однострій: "Бо він ще пригодиться мене" — говорив.
Та жорстока доля захотіла, щоб Микола не веpнyвcя у своє рідне село Нестерварку, у свою батьківську хату, що в зеленій балці, серед садів пишалася, в з якої їх трьох братів, як орлів, вилетіли до бою з Москвою.
Не дочекав Микола хвилини, щоб знову вхопити зачепити й орати ту подільську, чорну пахучу землю. Не діждав хвилини, щоб міг гостити в себе своїх приятелів по зброї, згадуючи минулі роки й кожний куток і кожну скибу рідної землі, за яку билися.
Помер у чужій, холодній та непривітній Варшаві...
Найтрагічніше для людини, коли вона все життя живе надією повороту в Батьківщину, а химерна доля примушує її не зложити своїх костей в рідній землі, а на непривітній чужині...
[Краківські вісті]
05.09.1942