Президент України – країни, в якій я живу і громадянином якої є, нещодавно налічив сто сорок чотири здійснені ним реформи: цифра, яка вражає. Але що вона означає?
Жонґлювання цифрами – улюблений коник радянського і пострадянських режимів. Пригадую, як на одній двосторонній зустрічі тодішній міністр освіти України у відповідь на запитання про реформи й досягнення в очолюваній ним царині похизувався дванадцятибальною системою оцінюванння, свіжо впровадженою. Щоправда, міністр на секунду розгубився – запитання було сформульовано з несподіваною для нього прямотою.
Чи стало від тієї «реформи» шкільництво кращим? Чого здатна навчити школа, в якій учні рік у рік спостерігають, як їхній однокласник, син місцевого бізнесмена і депутата, здає вчительці порожні аркуші, отримуючи з контрольних «відмінно»? Людину формує побачене, особистий досвід, а не правильні фрази.
Наша дійсність побудована на деморалізуванні громадянина відмалку – найпізніше відтоді, як він йде до школи. В нас нічого не коштує розчавити колесами пішохода, який перетинає на зебрі дорогу; вʼїхати в зупинку громадського транспорту, на якій гурт людей чекає на тролейбус. Нічого не коштує – в плані моральному і правовому. Або справу буде «замʼято» відразу, або «змилосердиться» наш непідкупний найгуманніший на світі суд. Які ціннісні орієнтири сформуються в молодої людини, яка читає, що черговий мільйонер отримав соціальну допомогу в розмірі річної зарплати її обох батьків? Тодішньому міністрові освіти вистачило глузду завуалювати своє «досягнення» під жарт – саме так його європейські колеги це й потрактували.
Для будь-якої бюрократії поготів притаманно жонґлювати цифрами. Тільки якщо, візьмімо, мер Відня звітує про двадцять шість станцій метрополітену, побудованих за час його перебування на посаді, то цю цифру, хоча вона й не так вражає, як сто сорок чотири, неважко верифікувати, спізнавши принагідно комфорт від зручності добирання і затишності їзди, а також тарифів, що, перебуваючи у вмотивованій до бюджету пасажира пропорції, дозволяють розвивати галузь. А чим можуть похизуватися мери наших міст?
Засоби масової інформації поквапливо винесли в заголовок слова: «Це остаточне "прощавай" радянській російській імперії». Чи справді так? Пан Порошенко – майстер ефектних формулювань і надмірних обіцянок, у цьому він не відрізняється від решти політиків хай національного, хай крайового масштабу. Його обрано в найдраматичнішу мить, відколи Україна проголосила незалежність.
Тоді як сто сорок одна реформа принесе плоди, ймовірно, в майбутньому, три вже зараз привертають увагу – з певного погляду, вони виявилися доволі навіть успішними.
Перша – зростання, мов тіста на дріжджах, тарифів на комунальні послуги. Авжеж, це не компетенція глави держави. Але ж пан президент звітує про реформи, принаймні, йому підготували цей звіт, а він озвучив його. Кажуть, це плата за нашу незалежність. Надто багато плат збіглось нараз! А ще, мовляв, цього вимагає ринок. А чи не дотація це олігархам коштом подальшого зубожіння більшості громадян? Ринок передбачає вільну конкуренцію. Де вільна конкуренція надавачів послуг? Кажуть також, що це прощання з совком і що уряд амортизував шок від стрибкоподібного зростання тарифів у вигляді субсидій, якими вже користуються мільйони людей. Хіба це не утриманство? Хіба це не тривання радянства?
Друга – леґалізація статків бюрократичного апарату, депутатів. Своєрідно витлумачивши вимоги ЄС, наша «еліта» злеґалізувала те, що надбала за період «первісного накопичення капіталу». Жінки-домогосподарки раптом виявилися незрівнянно заможнішими від своїх чоловіків-невдах. Не дивно, що останні найпершими претендують на премії, дотації, підтримки. Мабуть, вони заслуговують всілякого нашого співчуття, залишання на посадах і переобрання на нові каденції.
Третє – зростання зарплат. Те, що так гарно звучить на радіо з вуст премʼєр-міністра і міністра фінансів, в дійсності виглядає дещо інакше. Коли внаслідок «реформ» старший науковий працівник Національної академії наук отримує на руки неповних чотири тисячі гривень, а генеральний прокурор – девʼяносто чотири тисячі (хоч і не сто сорок чотири), то це кепські реформи. Щось у цій країні не так. У нашій з вами країні. Непомірне зростання зарплат чиновників вищої і найвищої ланок, службовців силових структур (потреби війська в поточній ситуації можна зрозуміти) на тлі демонтажу науки і вищої освіти – небезпечна тенденція. Одного дня ми ризикуємо прокинутися в дійсності, що мало чим різнитиметься від роману El señor presidente Міґеля Анхеля Астуріаса, українською давно вже не видаваного.
На цьому тлі число громадян, які покидають Україну, зростає. Молодь шукає майбутнього, за це їй годі дорікнути. Життя – одне і вже бодай цим неповторне. Еміграція стала найпоширенішою формою протесту, пасивним опором дійсному станові речей. Чимало хто ще в шпаґаті між там і тут в останній надії, однак така роздвоєність довго не протриває. Якщо так піде далі, одного дня залишиться держава без громадян і найзаможніша у ній бюрократія. Не певний, наскільки ми ще далекі від такого ґротеску.
Нещодавно був свідком короткого «економічного диспуту» між шкільною вчителькою і доцентесою університету, двома приятельками. Вчителька раділа, що в неї тепер зарплата, «як у професора вишу». Сатисфакція, яку вона відчувала, кажучи це, нагадала мені синдром кухарки чи поведінку покоївок у пʼєсі французького розбишаки і гомосексуаліста Жана Жене. А також – допит Агатангела Кримського, знавця кількох десятків мов, західних і східних. «Я – професор», – тихенько проказав Кримський на допиті. «А я – ґєґємон», – гаркнув у відповідь той, хто його мордував.
Я зовсім не впевнений, чи ми справді назавжди прощаємося з «радянською російською імперією». З Кремлем, мабуть, так, але чи з радянщиною?