Каси позичкові.

 

Вартість добре ведених кас позичкових зрозуміє той, хто знає лихе положенє наших господарів, більших і менших, і хто знaє тих, що з того лихого положеня тягнуть зиски. Хоч і маємо закон против лихви і всякого лихваря суди остро карають, то таки лихварі ще не перевелись і по містах і по селах, лиш то, що они робили давнїйше отверто і сміло, роблять нинї потайком і замотують осторожно а спритно необачних в свої сїти, як паук мухи.

 

Звістно, часи тепер такі, що чи богатшій, чи біднїйшій, дуже часто не може обійти ся без позички. А що позичити у других, так само мало грошевитих людей трудно, то нераз мимо волї попадають ся люде в лихварскі руки. Лихварі знають звичайно положенє своїх клієнтів і зичать гроші, а притім ставлять услівя такі, які им подобають ся. В містах зичать они звичайно так, що "я тобі даю гроші, і ти менї віддаш довг грішми, але з таким, а таким процентом". За те по селах лихварі мають инші способи до стяганя своїх довгів, в своїх наслїдках може ще страшнїйші, як по містах.

 

Найлїпшій час до лихварских интересів єсть звичайно передновок, коли то селянин і сам з родиною не має що їсти і чим поле засїяти. Ще пів біди й лиха, коли двір або якій заможнїйшій господар позичить на "відробок" зерна, але як таких нема, тогди стають зараз лихварі в пригодї. У них вже не дістане селянин позички на відробок, але мусить платити проценти і то проценти лихварскі. За кілька або кільканайцять риньских мусить селянин не лиш звернути таку саму суму але заплатити збіжем ще друге тілько процентом, а коли довгу на умовлений час не віддасть, то платить новий процент — і так без кінця. Віритель найде все спосіб, як видістати свої гроші, і радо жде на зворот позички довго, бо як раз в тім єго интерес, аби селянин не оплачував зараз довгу. Він собі частенько зайде до довжника, попросить о горнець два картофлї, о кілька покладків, о курку, масло, о підводу або і скаже: "Добре, я вам почекаю, але ви возьмете менї корову на пашу, або дасьте такій а такій кусень ґрунту на засїв." А коли довжник знов не може віддати довгу то мусить годувати дальше чужу худобу, або з єго ґрунту хто иншій збирає збіже. Є такі громади, в котрих найлїпші куснї ґрунту тримають лихварі зa процент. Они не журять ся про обробленє землї, бо селяне им за процент зясїють і заорють, за процент зіжнуть і звезуть — словом, лихварі жиють собі спокійно, а другі на них роблять. І не одному такому довжникови здає ся, що він не платить великого проценту. Горнець картофлї, що дня кілька огірків або кілька жмень фасолї, масло, курка, кілька покладків — щож се? дрібничка в господарстві, а з лихварем вигода, бо почекає. А як би счислити на гроші всї ті "дрібнички", які за вигоду доставить ся лихвареви, то й показалось би, якій се страшний процент.

 

Способів визискуваня біди людскої і не перечислив би. Не позичить лихвар грошей на ґрунт, на хату або на лихву, то підмовляє людей до вандрівки на зарібки, як н. пр. до Румунії і Бесарабії, до Россії або і до Америки. Притім сам заробить споро, а підмовлені з голоду гинуть. Взагалї всїлякі суть роди лихви і всїх их не в силї усунути дбалість і справедливість властей, а треба, тоби всї рівночасно взяли ся до переміни тих невідрадних кредитових відносин, які найбільше руйнують наше селяньство.

 

О щож розходить ся? Розходить ся о то, щоби селянин в потребі мав де удати ся о позичку на малий процент і щоби він на означений час віддав совістно довг. За малими позичками годї єму удавати ся до більших кредитових товариств, лише треба, щоби він таки в громадї міг запозичити ся і то на дозволений процент. Каси громадскі, ведені порядно, віддають велику прислугу господарям. Видїл краєвий і видїли повітові не в одній громадї контролею своєю причинили ся до того, що каси громадскі в силї обігнати і потреби громадскі і навіть позичити дещо потребуючим. Однак они повинні зичити гроші лише на короткій речинець, бо як довжник лїтами не сплачує довгу, то каса громадска єму більше не позичить, і він поневолї в потребі мусить шукати помочи у лихваря.

 

Каси позичкові могли би віддати громадам велику прислугу. Розходить ся о то, щоби селянин міг дістати позичку легко і скоро. Не треба собі то так толкувати, щоби давати гроші першому лїпшому без надїї на зворот; лише треба розуміти се так, що можна позичити гроші такому, хто на се заслугує; а треба позичити скоро, бо як селянин мусить ходити від одного до другого, кланяти ся, просити і видати, кілька або й кільканацять зр., заким позичку дістане, або як єму скажуть ждати кілька тижднїв на обіцяну позичку, а відтак ще й скажуть, що в касї грошей нема, — то зовсїм зрозуміло, що серед таких обставин лихва мусить процвитати.

 

Заряд каси позичкової в громадї знав би своїх людей лїпше, як більші товариства позичкові по містах, тому і знав би, чи кому можна позичити і на якій час, і міг би також скорше відобрати довг.

 

По декотрих громадах суть вже такі каси позичкові, і де лиш они зібрали трохи гроша і ведуть ся добре, так віддають велику прислугу громадї і стають нераз потребуючим дуже в потребі. Але кількож то єсть таких громад, в котрих селянин в потребі не має де заратувати ся і змушений лїзти в довги лихварскі, а в наслїдок того позбувати ся нераз і послїдного кусника землї! На нашім Підгірю суть цїлі села, що вже опинились в руках лихварских. Поки що господарі в них сидять нїби ще на своїх ґрунтах, але весь добуток з них але в лихварскі кишенї; селянин ледви що може попри то виживити себе і свою родину. Він ще називаєсь господарем, але на дїлї єсть вже чужим наймитом на своїм ґpyнтї. На то невідрадне положенє многих наших селян одинока ще рада заводити всюди по громадах і як найскорше власну поміч — каси позичкові, котрі би ратували людей в пригодї і давали им можність видобути ся з довгів лихварских.

 

Але і такі каси позичкові не богато би помогли, наколиб они поступали собі при стяганю довгів в той спосіб, як то роблять більші кредитові институції — значить ся, ждали, доки аж сам довжник не пригадає собі, що пора сплачувати довг. Заряди тих кас мусїли би таки самі старати ся о то, щоби стягати свої належитости без виставлюваня довжників на видатки і процеси; они мусїли би поступати зовсїм так, як то роблять принятні вірителї — часто пригадуватись довжникам і стягати від них по трошки, що дасть ся. Таке поступованє показуєсь у нас при нинїшних обставинах конче потрібне, бо на жаль велика маса нашого селяньства не розуміє ще достаточно значіня і вартости кредиту; єсть споре число таких, що лиш думають о тім, з відки би взяти гроші в потребі, але скоро раз их роздобудуть, то вже не думають о тім, як би их віддати — віддають хиба під напором. Каси позичкові на наш погляд могли би аж тогди з повним успіхом дїлати, колиб не лиш доставляли господарям нашим відповідного кредиту, але ще й просто учили их користати з того кредиту.

 

[Народна Часопись]

03.09.1892