8 травня, коли весь цивілізований світ відзначав закінчення Другої світової війни, в Туреччині творилася актуальна історія. Країну покидали курдські бойовики, згідно з угодою, укладеною між Анкарою і Партією праці Курдистану. І йдеться тут не лише про вичерпання кривавого 30-літнього конфлікту, який забрав життя 40 тисяч людей.
Якщо це турецько-курдське порозуміння не зазнає фіаско, то воно, з одного боку, може стати першим кроком до творення нової, «посткемалівської» Туреччини, а з іншого — зблизити Анкару з Європейською Унією, адже курдське питання було й залишається головним каменем спотикання на переговорах щодо членства Туреччини в ЄУ. Ще з іншого боку, ця подія може витворити нову модель розв'язання міжнаціональних конфліктів у реґіоні.
В історії новітнього протистояння турків і курдів вже зроблено 8 спроб укласти мир. І всі вони були фактично безуспішними. Але нинішня мирна угода має цілком іншу, набагато надійнішу основу.
Перемир’я з курдами стало можливим після того, як прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган представив урядову програму дій на найближчі роки. Одним з центральних пунктів програми є вирішення до кінця 2013 року курдського питання. «Ми завершимо процес, який ми називаємо процесом вирішення курдського питання, й усунемо велику перешкоду для розвитку економіки, демократизації, внутрішньої і зовнішньої політики», — заявив Ердоган, презентуючи проект програми.
Аналіз програми вказує на те, що голова турецького уряду зважився на крок, який ще зовсім недавно вважали б за нечувану крамолу. Він хоче позбавити політику країни пантюркістського стрижня й перевести її на рейки толерантної міжнаціональної коекзистенції, тобто, як сказано в програмі, «до існування країни в умовах багатонаціональності, багатоконфесійності і багатомовності».
Саме для розв'язання конфлікту з курдами Анкара дає згоду на створення Курдської автономії, на кшталт тієї, що вже існує в Іраку після повалення режиму Саддама Хусейна. Анкарі чимраз легше порозумітися з керівництвом цієї автономії, зокрема у площині енергетичної співпраці. Зі свердловин в іракському Курдистані до Туреччини надходить щораз більше нафти, яку далі помпують до Європи. Ця співпраця не раз наштовхувалася на обурення Багдада, оскільки Ірак втрачає в такий спосіб власні експортні потужності.
Чи не стануть так само зловживати своєю автономією курди в Туреччині? Цілком можливо. Існують навіть припущення, що на автономії вони не зупиняться й домагатимуться створення повноцінної держави. Тому ідея Ердогана має чимало супротивників. І йому ще треба буде докласти чимало зусиль, аби переконати турецьке суспільство (в якому немає єдності щодо прийнятного варіанту вирішення курдської проблеми) пристати на такі зміни.
16 травня прем'єр Ердоган відвідає Вашинґтон, де серед багатьох інших проблем, обговорюватимуть і курдське питання. США, виступаючи за автономію курдів, ніколи не підтримували ідею створення повноцінної курдської держави. Тому близькість позицій Анкари і Вашинґтона породжує надію на те, що вдасться створити загальноприйнятну формулу вирішення цієї проблеми.
Варто зазначити й те, що курдська ініціатива Анкари швидко знайшла підтримку в Європейській Унії. У Брюсселі знову заговорили про потребу відновлення переговорів з Анкарою щодо повноцінного членства Туреччини в ЄУ.
Щодо роз'єднаності всередині турецького суспільства, то навіть найпалкіші супротивники курдської автономії погоджуються з тим, що проблема затяглася й вирішувати її треба чимскоріше.
Але навіть якщо Ердоган зі своєю Партією справедливості й розвитку втратить популярність серед турків, то виграти наступні вибори (2014 року в Туреччині відбудуться муніципальні вибори) йому допоможе курдська прихильність. Адже курдів у Туреччині 20%, і вони розуміють, що втрата Ердоганом влади поставить на проекті автономії тлустий хрест. Окрім того, лідери турецьких курдів чітко розуміють, що налагодження нормального автономного життя в Туреччині зміцнить позиції їхніх побратимів в Іраку та Сирії.