I.

 

З кінцем весни 1918-го року назначено мене командантом австро-угорської полевої жандармерії міста Одеси при австрійськім гувернері Одеси. Зараз по приїзді до цього гарного міста старався я нав’язати зносини з тамошними Українцями, аби пізнати їх життя-буття. Цілком природно не робив я цього в тій ціли, аби свої відомости використати урядово. Буде цілком зрозумілим, що доступ до неявного життя української громади був для мене, як команданта жандармерії, не тільки тяжкий, але просто неможливий. Ціла австро-угорська армія була щонайменше неприхильно настроєна для української держави. Спеціяльно неприхильно відносився до цеї справи австрійський гувернер Одеси генерал Бельц, що стояв під безмежним впливом Генерала Мустафіла, гувернера Одеси, наставленого зі сторони гетьмана Скоропадського. Цей останній, з роду мабуть Татарин, був запеклим Москалем і відповідно настроював австрійського гувернера.

 

Тоді арешти полевої жандармерії були переповнені українськими громадянами, яких замикано під позором більшовизму.

 

Проте нікого не може здивувати, що мені було просто немислимо самому втиснутися до українських гуртків.

 

Але на щастя було тоді в Одесі доволі старшин-Українців з австро-угорської армії, як проф. Зілинський, Іван Герасимович, Данилко, Яр. Колтунюк, бл. п. Денис Сумик і богато инших. Вони приїхали скорше від мене. Вони мали широкі знайомства в українських гуртках і обіцяли мене туди ввести. Денис Сумик був тим, що мене перший впровадив до „Українського Клюбу“, який приміщувався на Малім переулку.

 

Ту сцену пам’ятаю так докладно, як коли б вона вчера відігралася. Вже було десь коло десятої години вечером. Ми оба з бл. п. Сумиком скінчили нашу щоденну прогульку над морем, цим разом на Лянжероні, і явилися в Клюб. Була субота, і тому в кімнатах Клюбу було майже повно. Були і старі і молоді. Дівчата і хлопці, як звичайно, гуляли, бо якраз того вечора була забава з танцями.

 

Мене завели до якоїсь доволі просторої кімнати, де були старші. Сумик представив мене словами:

 

- Командант полевої жандармерії для м. Одеси, рітмайстер др. Шухевич.

 

Не можу не згадати, що Сумик любив пожартувати і для того слова „командант полевої жандармерії“ виголосив дуже голосно і з деяким притиском.

 

Читач може собі уявити, яке вражіння викликала ця рекомендація серед людей, що не забули ще урядування давної царської жандармерії, у людей, що зазнали блага австрійсько-угорської окупації. Всі присутні видивилися на мене, як на якого опиря. Ніхто не відважився підступити до мене і подати мені руку.

 

Але Сумик ішов дальше. Він підступив до д-ра Луценка і представив його мені, опісля д-ра Липу, Пшоника і инших. Я приходив до кожного і подавав руку, зачинав розмову, але кожний з них дуже ввічливо відповідав мені, що вони всі дуже раді моєю появою в Клюбі, а я рівночасно бачив, що всі вони поглядали в напрямку входових дверей, чи за мною не йде жандармська патруля, а всі притім були б дуже раді, аби мене в Клюбі взагалі не було, аби я якнайскорше вибрався.

 

Нараз крикнув хтось за моїми плечима:

 

- Пане отамане, як же ж ви почуваєте себе? Відкіля ви тут взялися? Як я радий, що можу побачити свого давного команданта куріня.

 

Я оглянувся і побачив перед собою Трохима Яніва. Це був бориславський робітник, що в 1914 р, вступив до Українських Січових Стрільців і служив в куріні, що був під моєю командою. Він визначився був дуже, особливо в провадженню розвідки і далекойдучих стеж. Був загально люблений. Опісля в 1919 р. розстріляли його в Одесі більшевики.

 

Під той час почали формувати в Одесі щиро-українські військові відділи, бо майже все гетманське військо було переняте і пересякле об’єдинительним духом. Янів став командантом дивізії, що почала формуватися в Одесі, там його звали всі Українці, всі його дуже високо цінили, любили і шанували.

 

Зовсім природно, що таке поздоровлення зі сторони команданта української дивізії здивувало всіх. По хвилині відтягнено його від мене. Присутні обступили його тісною громадкою, почали тривожно розпитуватися, і він їм дав успокоюючі вияснення.

 

Інтервенція Яніва виробила мені відразу певне становисько і значіння серед української громади. До цього причинилося ще й те, що я був командантом жандармерії, до якого кожний в кожній хвилині міг мати потребу.

 

Вже в дуже короткім часі підступали до мене поодинокі Українці і входили в інтимні розговори. За винятком кількох людей, як д-рів Луценка, Липи, Пшоника, Бутенка, всі вони говорили до мене менш-більш так:

 

– Майтеся на осторозі. То все кацапи. З них ні один не уміє навіть по-українськи. Я тільки один щирий Українець, що вмію говорити добре по-українськи.

 

З часом довір’я до моєї особи поступило так далеко, що одеський „Національний Комітет“ вибрав мене, одинокого галичанина під той час своїм членом.

 

Я старався бути на кожнім засіданню комітету. Його тенденція була яскраво протигетьманська. Комітет старався сформувати свою армію і повалити гетьмана. Безперечно симпатії нас, Галичан, були рішучо по стороні комітету, бо ми аж надто добре бачили, що гетьман стремить до відбудування „єдиної-неділимої“. Питання, чи належить творити таку армію, було вже рішене, тепер тільки розмірковували питання, як належить це все перевести.

 

На одно з засідань запрошено бувшого полковника кубанських козаків Василя Овсянико-Вілічинського. Це був чоловік більше чим переднього росту, з бородою розчісаною на обі сторони. Він без устанку прибирав театральні пози.

 

Вкінці зійшла дискусія на питання, як належить творити українське військо. Я мав вже деяку практику з 1914 р., коли ми творили Українських Січових Стрільців і тому забрав голос в тій дискусії. Я предложив присутним доволі докладний схемат, як належить заложити доповнюючі команди і т. д., і т. д.

 

Полковник Овсянико-Вілічинський крутив кінці своєї бороди, слухав і іронічно усміхався, а коли я скінчив, він попросив о слово і сказав до мене:

 

– Ви, пане рітмайстер, думаєте по-австріяцки. Ви хотіли б то все так педантично, докладно, аби кожного записувано, реєстровано, описувано, а в нас так не йде і не буде. Побачите! Коли я тільки стану у степу і гукну: «Хлопці до мене!» – тоді побачите, як зі всіх сторін злетяться до мене наші орли і соколи, і яку я, Василь Овсянико-Вілічинський, поставлю армію.

 

Всі присутні аплявзували Овсянико-Вілічинського, і я зі своїм проектом остав сам один.

 

В ХХ-ому століттю мав полковник Василь Овсянико-Вілічинський тільки гукнути і була б повстала велика армія.

 

За два дни зголосив мені командант жандармерії на двірці в Одесі, що мусів приарештувати якогось добродія, що в зовсім п’янім стані вигукував по ресторані і виправив нечувану авантуру. Це був полковник Василь Овсянико-Вілічинський.

 

 

II.

 

Минув рік з вершком. Начальна Команда Української Армії стояла постоєм у Винниці. Начальним вождом був ґен. Микитка, начальником штабу був ґен. Ціріц.

 

Ситуація була фатальна.

 

Я, як персональний референт, війшов зі звітом до ґен. Ціріца. Він сидів при столику і пахкав свою невідступну носогрійку. При другім столику сидів ґен. Микитка і читав звідомлення, проекти наказів і т. и.

 

Я скінчив свій звіт. Ген. Ціріц затримав мене, подумав трохи і сказав:

 

– Знаєш, Шухевич, що ми так Української Держави ніколи не збудуємо.

 

– Як то так, пане генерале? – спитав я.

 

– Почекай трохи, а зараз все проясниться. Ми всі бачили і пізнали відносини тут на Великій Україні. Це великанські, добрі, але зреволюціонізовані маси. Це так наче б море клекотіло і бурилося. А чи може яка людська сила опанувати розбурхане море? Правда, що ні! Коли б була у нас навіть така велика армія, що ми могли би нею заняти цілу Велику Україну, то не буде в нас сили, аби цілий край припровадити до ладу, аби суспільність здисциплінувати, призвичаїти до влади. На це тільки одна одинока рада. Не йти з великим розмахом і не будувати української держави через одну ніч. Це робота не місяця, не року і навіть не десяти літ, а хто знає, чи не на довше як на сто літ.

 

Мій плян такий. Наразі заняти тільки кут коло Одеси, хоча б у величині Східної Галичини, або навіть і більше. Це рівнодушне, який простір мали би ми заняти. Один квадратовий кільометр не буде тут відгравати ролі. Ходить тільки о це, аби заняти лише стільки території, скільки ми зможемо удержати і здисциплінувати. По заняттю цього кута належить його зорганізувати зовсім на західно-европейський лад, але так, аби цей куток був взірцевою демократичною державою. Ця організація тої малої території має тривати п’ять, десять, а може навіть і двайцять літ. Але мусить бути переведена консеквентно, добре і так, аби кожний громадянин чув, що він має інтерес належати до нас, а не деинде.

 

Щойно коли організація цеї першої території буде так переведена, тоді займемо знов дальшу частину України. Але знов тільки частину, не цілу, бо удержання ладу на цілій Україні буде переходити наші сили. По яких літах ми зорганізуємо і цю часть, і тоді підемо дальше. І так крок за кроком аж зорганізуємо цілу Україну. Тоді Україна буде сильна і не буде потребувати боятися ані внішнього, ані внутрішнього ворога.

 

Чим дальше, тим робота піде скорше. Незаняті території побачуть, що у нас лад, добробут, що є своя справедлива влада і тоді вони самі будуть тяжити до нас.

 

Але на всякий випадок це потребує довгої праці. Це за одну ніч не дасться зробити.

 

Чи правильно кажу? – запитав вкінці Генерал Ціріц.

 

Мимоволі прийшов мені тоді на думку полковник Василь Овсянико-Вілічинський з тим як він мав гукнути в степу.

 

 

(«Новий час». – №89. – 12 серпня 1929 р.)

 

 

Про автора

 

 

Степан Шухевич (1877–1945) – український громадський і військовий діяч, отаман Українських Січових Стрільців (1914–1915), отаман Української Галицької Армії (1918–1919), стрий Романа Шухевича. Як адвокат у 1920-1930-х роках взяв участь у сотнях судових процесів українських політв’язнів, зокрема членів ОУН.