Саме зараз у Берліні відбувається симпозіум «Crossing Borders Social Cultural and Clinical Chellenges», присвячений 50-літтю групового аналізу, властиво – Асоціації групового аналізу «GASi», на якому представлено понад 600 учасників з 44-х країн світу. Українська делегація там доволі представницька. Тішить, що у симпозіумі беруть участь і львів’яни – Олександр Фільц, Юрко Прохасько, Вілена Кіт, Юлія Винницька. Робоча мова заходу англійська. У перший же день роботи симпозіуму із доповіддю виступила львівська психолог, психоаналітик Вілена Кіт. Увазі читачів Z пропонуємо текст доповіді (властиво, тез доповіді) Вілени Кіт, виголошеної на засіданні секції «Робота з насиллям».
Вілена КІТ:
«Чоловік повертається з війни до сім’ї, а морально він ще в зоні бойових дій»
Я представляю роботу Львівської психологічної служби, яка була створена 2 грудня 2013 року на базі Української спілки психотерапевтів. Також представляю свою власну роботу в цій Службі — я спеціалізуюся на роботі з родинами, дружинами, подругами, сестрами та матерями учасників бойових дій. Це індивідуальна робота, а також робота із цілими родинами.
Наша Служба починала свою роботу з сорока волонтерів у місті Львові та у Львівській області. Співпраця налагоджена із військовими частинами, місце постійної дислокації котрих у Західному реґіоні України. Налагоджена співпраця також із військовими шпиталями (Збройних сил України, Державної прикордонної служби України, Національної гвардії України), зі Шпиталем ветеранів війн, із Львівським міським центром соціальної, юридичної та психологічної допомоги учасникам бойових дій. Саме з цим Центром проводилася актуальна програма по роботі з родинами учасників бойових дій.
За період від початку АТО на сході України проведена робота із 281-ою родиною учасників бойових дій. Більшість дружин, які звертаються по допомогу, роблять це самостійно й отримують спочатку індивідуальні консультації. За потребою до роботи далі долучаються безпосередньо і самі воїни.
На початку роботи Львівської кризової психологічної служби в 2014–2015 роках це були дружини, які чекали своїх чоловіків із війни. Проблеми, які доводилося тоді опрацьовувати, були такі: емоційне перевантаження, страхи за життя та здоров'я чоловіка, відчуття несправедливості. Жінкам було важко справлятися з тим, що часто вони були не інформовані, де зараз перебуває чоловік, який стан його здоров'я, чи не загрожує йому щось, чи має він достатньо їжі, медикаментів, амуніції, яка забезпечує йому гідний рівень безпеки; яке завдання підрозділу, де він несе військову службу, на якій лінії фронту воно безпосередньо розташоване. З особистих причин занепокоєння викликали ревнощі, відсутність розуміння, як саме в чоловіка організоване життя, як проходить його «робочий день», дозвілля; чи є розваги. Жінки, чиї чоловіки недостатньо інформували про своє буденне життя на лінії фронту, перебували у невіданні; це часто викликало зайве дофантазовування, що дуже бентежило жінок. Жінки набували нового досвіду «дружина військовослужбовця діючого бойового війська», який істотно відрізнявся від того, до якого вони звикли у звичайному мирному житті, котре позбавлене ризиків війни. І ця реорганізація небагатьом давалася легко.
Кожна пристосовувалася до нових умов індивідуально — але проблематика, яку довелося всім перейти, була однакова. Часто жінки об'єднувалися у групи, які збирали продукти харчування, теплий або сезонний одяг, медикаменти, будівельні матеріали, і перевозили їх до місць дислокацій чоловіків. Допомагали одна одній і в сімейних питаннях тут, у власних домівках. Дух тотожності, подібності ситуації багатьом допомагав легше пережити ті важкі часи. Групи психологічної підтримки дружинам, сестрам та подругам учасників АТО і ставали місцем такої спільної опори.
Вже з кінця 2015 року і до сьогоднішнього дня зміст запиту на роботу з дружинами змінюється. У зв'язку з тим, що бійці почали повертатися демобілізованими додому, запит від їхніх дружин на психологічну допомогу став інакшим. Здебільшого жінки скаржаться, що додому повертається чоловік «не той», якого вони відпровадили на війну. І навіть не той, з яким вони прожили на телефонному та інтернет-зв'язку цей рік чи півтора (термін, який на той час перебували на війні мобілізовані чоловіки).
У чоловіків почали виявлятися проблеми психічного та психологічного спектрів: бойові психотравми; ПТСР (посттравматичний стресовий розлад); розлади, пов'язані із важкими переживаннями втрат на місцях, де вони служили; гостре відчуття розпачу від незавершеності процесу в країні; алкоголізація. Все це, звичайно, впливало на стосунки в родині. Дружини чекали чоловіків, які повернуться і приймуть на себе назад свої сімейні обов'язки, котрі на час проходження військової служби повністю виконували їх жінки. Але цього часто не відбувалося. Чоловік фізично вже перебував вдома, але практично йому важко було повернутися морально до родини — ділити господарські клопоти із дружинами, включатися у процеси виховання дітей. Часто страждала також і сексуальна сфера життя подружжя.
Ми можемо констатувати, що в нормі йшло від чотирьох до шести місяців на відновлення формату та ритму мирного життя чоловіка, який повернувся з війни, де провів від одного до півтора року. Але траплялися випадки, коли чоловікові так і не вдавалося почати наново жити у мирному житті — і він знаходив способи, щоби повернутися назад на війну, навіть якщо його родина була проти такого рішення. Були і такі родини, де процес реадаптації (ресоціалізації) ускладнювався різними чинниками: як соціальними, так і фізичними або психологічними. У нас немає повної картини по країні:
— якій частці колишніх військовослужбовців вдалося вкластися у цю «норму» 4–6 місяців, щоб адаптуватися після війни до мирного життя;
— скільки з них повернулися назад та продовжили воювати, заключивши робочі контракти зі ЗСУ, ДПСУ, НГУ;
— скільки мали ускладнений перебіг адаптації до мирного життя.
Натомість із практики волонтерської діяльності у Львові можна констатувати, що не менше 12 відсотків мобілізованих, які взяли участь у бойових діях на сході України, залишилися на контрактній основі продовжувати свою військову службу. Коло 75 відсотків демобілізованих повернулися до мирного життя без сторонньої допомоги за термін прийнятої часової «норми» в 4–6 місяців.
Відповідно, до 20 відсотків ветеранів мали певні труднощі соціально-психологічного чи психіатричного ґатунків.
За час роботи Служби у 2016–2017 роках психологічна робота проводиться з 53 дружинами (родинами) демобілізованих учасників АТО. За цей час вісім родин із них вже офіційно розлучилися (з них сім — з ініціативи чоловіка), 18 сімей перебувають у процесі розлучення (13 із них — з ініціативи чоловіка). В решти є різного плану проблеми — окрім юридичних і соціальних, можна навести наступні психологічні:
— різне бачення розподілу сімейних обов'язків;
— взаємне знецінення значення внесків чоловіка під час його відсутності вдома, коли він виконував свій військовий обов'язок перед державою, і дружини, яка повністю виконувала його сімейні обов'язки весь цей час вдома; взаємні образи з цього приводу;
— зміна системи цінностей, коли чоловік більше цінує тепер своїх побратимів, аніж родину та своє подружжя;
— втрата чоловіком сенсу бути разом саме із цією жінкою або бути сімейним взагалі;
— виснаження жінки, яка опікувалися доглядом за пораненим чоловіком, повільний процес адаптації та ресоціалізації; цих жінок ми називаємо «жінка-мати» — вони часто виконують здебільш материнську функцію поруч із постраждалим фізично та морально чоловіком.
Робота нашої Служби полягає у психологічному супроводі таких родин.
Разом із цим, є родини, які утворилися під час проходження військової служби. Це коли боєць одружився із волонтеркою медичної чи господарської служб або бойовою подругою. Ці подружжя у мирному житті адаптуються легше і швидше. Вони отримують нові освіти, часто організовують сімейні бізнеси, об'єднуються з іншими ветеранами АТО у громадські об’єднання.
Ми ще не можемо декларувати в такий спосіб марґіналізацію верств населення, які брали участь безпосередньо у бойових діях на сході країни, від решти мирного населення. Але оскільки ці явища набувають доволі масового поширення, не виключаємо, що такі процеси нас можуть очікувати.
На даний момент такі родини вносять вагомий вклад у роботі в сфері реабілітації ветеранів АТО, допомоги їх родинам і дітям. Наша Служба веде активну співпрацю з ними. Часто разом із фаховим психологом долучення саме особи, яка також пройшла війну, слугує добрим прикладом ресоціалізації ветерана, в котрого цей процес відбувається не так добре та динамічно.
У моїй доповіді було висвітлено психологічні аспекти ресоціалізації у родинне життя ветеранів АТО. Попри це, вони мають ще багато невирішених питань юридичного, фінансового та соціального характеру. Держава перш за все піклується за ці форми ресоціалізації, створено багато державних програм із вирішення таких питань. У цей же час сфера психологічної допомоги позбавлена уваги державних органів. У Львові немає жодної державної програми психологічної реабілітації ветеранів АТО. Все лягає на плечі волонтерських угруповань — таких, як наша Служба, та поодиноких ґрантів. Зараз у Львівській кризовій психологічній службі є активних п’ятеро волонтерів, ми не отримуємо жодного фінансового покриття нашої роботи. Це все цивільна ініціатива.
Наш досвід роботи свідчить про значні труднощі, які виникають у подружжях ветеранів, що призводить до руйнування родин. Цього можна уникнути, якщо надавати як самому ветерану, що повертається з війни, так і його родині можливість пройти курс психологічної реабілітації. Але в масштабах, які зараз освітлюють цю проблематику, це мають робити державні програми. Наші зусилля та наша робота у цій сфері — крапля в океані; адже тільки у Львові вже офіційних учасників бойових дій, ветеранів — 5600 за даними на травень 2017 року.
Доповідь Вілени КІТ на всесвітньому симпозіумі групового аналізу в Берліні (16 червня 2017) «УКРАЇНА/АТО. Зміни в ідентичності та вплив участі у бойових діях на взаємини між чоловіком та дружиною»
21.08.2017