"Непопулярний" письменник

Михайло Івченко

Такий епітет заслужив собі і в совєтській літературній критиці останніх двох десятків років придніпрянський письменник, Михайло Івченко. Уроженець Лівобережної України, точніше Прилуччини, побачив світ у 1890 р. в заможній селянській сім'ї. Реальну школу покінчив у Ставрополі Кавказькому. Працював у ділянці статистичних дослідів у Полтаві та Києві. Після громадянської війни стояв, як письменник осторонь i від тогочасного життя і тогочасних літературних уґрупувань, шукаючи сам власних шляхів творчости. В рр. 1939—1941 про нього не згадували в нас. Що сталося з ним, годі знати.

Літературну працю розпочав М. Івченко ще до революції з 1910 року оповіданнями (автор зве їх новелями) з сучасного життя. В 1919 p. друкується перша збірка його оповідань "Шуми весняні", а вслід за нею йдуть ще збірки: "Імлистою рікою" (1926), "Землі дзвонять" (1928) і "Робітні сили" (1929) та розкинені по різних журналах оповідання і драматичні спроби. Про творчість його після 1934 року покищо не знати нічого.

М. Івченко — це людина, що не могла примиритися з совєтською дійсністю 20-их і 30-их років. Тому не має в нього мети закріплювати здобутки революції. В цілій низці оповідань представив він революційну суматоху з усіма її страхіттями: розколом селянського побуту, руїною родинного життя, злиднями, голодом.

Цілу першу збірку оповідань додержав він у стилі романтичного ідеалізму. Івченковим героям уявляється життя, як відвічний потяг до сонця, до світла, відвічне шукання краси, мрійні та хвилюючі змагання до далекого романтичного ідеалу. У світлі цього романтичного ідеалу сучасна дійсність уявляється Івченковим героям у чорних, міщанських кольорах. Реальне життя їм обридло; вони готові втікати в невиразне царство мрій і краси. Вони сумовиті, а сум їх то теплий, затишний, то тихий, покорливий і м'який, то осінній, скучний. В м'який теплий сум огорнені всі вражіння і настрої письменника; навіть бузькове гніздо видається йому самітнім. В оповіданні "Весняні шуми" бачимо такого агронома, Василя Павловича, що аморальними вчинками бажає задовольнити свої романтичні мрії, за ідеалом, свій "тоскний настрій". Також в оповіданні "Тіні нетлінні" Стась підходить до проблеми жіночого кохання й до нереальної постати, до дівчини-мрії по брутальному й суто власницькому.

Івченко наслідує в цій збірці Коцюбинського (який і був неперевершеним і єдиним зразком для письменника). та його персонажі не мають такої чіткости, переконливости та животности, що в великого українського реаліста й імпресіоніста, в якого вимоги краси й гармонії виповнялися реальним, життєвим змістом, а не абстрактно-романтичними мріями. В цій збірці менше сюжетности, а більше ліризму й емоційного забарвлення.

В другій збірці п. н. "Імлистою рікою" являється Івченко більш реалістом. Тематика цієї збірки зосереджується на представлюванні подій із 1916 —1914 рр., та з революційної сучасности — з минулої громадянської війни і совєтського побуту. Тут бачимо червону армію, революціонерів, денікінців, комісарів, отаманів, куркулів, німецьких колоністів і клясово свідомих наймитів. Хоч письменник перейшов до зображування дійсности, манери його писання — персонажі, картини, епізоди все таки навіяні романтикою й естетизмом, не обгрунтовані психологічно.

Третя збірка п. н. "Землі дзвонять" дещо відходить від попередніх і тематикою про життя реальних постатей, звичайно, з минулого, хоч і тут повторюється давнє мрійництво. А все ж таки варто згадати тут оповідання "Напоєні дні", в якому автор старається збагнути й простежити душу людини дивної у своєму особистому житті, ориґінальної думками й поглядами, українського культурного діяча XVIII. ст. Григорія Савича Сковороди. Оповідання є спробою біоґрафічної сильветки на зразок української повісти В. П. Петрова п. н. "Аліна та Костомарів" та інших західноевропейських біоґрафічних повістей. Івченко схопив психіку Сковороди удатно, здається, вклав у неї дещо із свого особистого "я" Інші оповідання цеї збірки та наступньої "Робітні сили" змальовують докладніше минулу або сучасну дійсність. В них намагається автор дати глибшу психологічну основу своїм персонажам. Одначе він — по думці совєтської критики не має хисту психологічного перевтілення. Тому й його герої дещо подібні один до одного. Совєтський літературний смак, що любується в жорстоких картинах, епізодах та кривавих чи радше кровожадних персонажах, недоцінював Івченка, називаючи його письменником з якимсь старосвітським смаком (Коряк), А. Шамрай в "Українській літературі" висловлюється про нього так: "Творчість Івченка, позначаючись туманним символізмом і великою суб'єктивністю, не могла впливати, чи хоча б репрезентувати відповідно бурхливий час громадянської війни". В останніх словах висказано "вину чи маловартісність" Івченка. Тільки Єфремів, що також гостро критикує його літературну сюжетність і маніри, признає йому відповідне місце серед новіших українських письменників, які шукають добрих літературних впливів та вчителів. А позатим у нього психіка чисто українська, що не піддається під шаблон прославлювання "щасливої країни рад".

[Львівські вісті]