Львів, 10. серпня 1917
Польське гохштаплєрство невмируще! Засїяна його вицвітами історія пок. Річипосполитої; насаджена ним сумна історія польського володїня над австрійською de nomine провінцією Галичини, розвернулось воно широко — од моржа до моржа. Жити понад стан — особисто і національно, вдавати з себе щось більше й важнїйше нїж ним є Поляк і Польща в дїйсности, присвоювати собі право говорити чужим іменем — все те належить до сущних прикмет одиничної і збірної душі сього любого племени.
Не вилїчила Поляків і Польщі від гохштаплєрства навіть траґедія сеї великої різнї-пожежі, яка раз на все стерла з обличя землї чимало застарілих ілюзій богатьох людий і народів Европи. Для наших симпатичних сусїдів дотеперішних досвідів очевидно замало. Мабуть прийдеть ся нам і їм ще ждати тої хвилї, коли — як пророкує один з визначних віденських професорів права державного, котрий вглибив ся в суть минулих і сьогочасних польських полїтичних претенсій — польське гохштаплєрство стріне та сама доля, котра вже стрінула — гохштаплєрство сербське.
П. д-р Білїнський є бувшим презесом кола польського. Можливо, що в сїй своїй "бувшій" ролї він і має право говорити щось щось іменем Поляків. Але говорити іменем Українцїв? І серед того перевороту в полїтичних відносинах, яке датуєть ся від української революції в Росії? Hї! — на щось таке може наважити ся хиба полїтичний гохштаплєр, якому гохштаплєрський рак перегриз мясо й кости. Отже п. д-р Білїнський, вірний своїй вдачі і вдачі свойого народу, телєґрафує до монарха подяку за визволенє Східної — історично і етнїчно української Галичини — іменем також "руського" населеня. Не видержав сарака і таки поважив ся виступити в депеші наче щось більше, нїж те, до чого мав право: наче якийсь куратор чи опікун також українського населеня. І перед ким то п. Білїнський рішив ся піти отсе знов за голосом своєї одїдиченої крови? Перед тим самим молодим монархом, котрий навчив ся глядїти так на річи, якими вони є, незалежно від старанно береженого зверхного блїхтру і від сполинялого покрову традицїйних привілеїв, — котрий отже й бачить і знає, які права п. Білїнському прислугують, а які не прислугують. Тай котрий уже приняв був у своїм часї вислів почувань правного господаря відбитої землї, вислав іменем українського народа депешу У. П. Р., тай котрий на ту депешу великодушно відповів!
Але п. Білїнський не був би справдїшним Поляком, якби був обмежив ся самим тільки присвоєнєм собі права говорити іменем української людности. Він не міг обминути такої знаменитої нагоди, щоб не висловити ще й другого типічно польського "штандпункту". Полягає сей "штандпункт" на ненависти до назви "український". Подібно, як орґан д-ра Бобжинського, краківський "Czas" нїяк не може освоїтись з думкою, що тепер раз на все настав кінець самообманови з трактованєм української людности й землї наче інвентаря "воєводства руського" у фікційній Річипосполитій від моря до моря тай конець швіндлєрському жонґльованю термінами "руський" і "російський", — так і п. Білїнський телєґрафує по нїмецьки des ruthenischen Volkes, і думає, що Бог зна, яку полїтичну штуку вшкварив. Одначе тріюмф був дуже короткий, а скартанє наспіло швидко.
Подібно, як свойого часу на телєґраму сенату львівського унїверситету, узурпаторською методою перехрещеного Поляками на унїверситет "Яна Казїміржа", прийшла з цїсарської канцелярії ласкава відповідь... на адресу унїверситету ім. Франца І.— так тепер знайшли ся у відповіди цїсаря Карла п. Білїнському слова ukrainischе Nationalität.
Хто знає, як пильно важить ся у віденських кабінетових канцеляріях кожде слово і кождий термін, якого має ужити монарх перед широким загалом, той не буде мати сумнївів що до значіня того супротиставленя польській фразї про "ruthenisches Volk" цїсарських слів про "ukrainische Nationalität". П. Білїнський старий дворак, то й певно зрозуміє лєкцію.
