Неначе тої небесної роси серед пустинї вижидаєть ся вісток кождої години з далекої України, віддїленої від нас лїсом баґнетів. Як прийде часопись, аж захоплюєш ся тими скупими вісточками з рідної України та вважаєш, як тобі сього мало. Хотїло ся-б полетїти душею у сю чарівну країну, щоб се все побачити власними очима, обмити ся до схід сонця водою з нашого українського Йордану-Днїпра, подихати свіжим, тепер вольним — степовим повітрєм, поклонити ся матери українських городів, золотоверхому Київу, поцїлувати ту українську землю, зрошену кровю, засїяну кістками наших славних прадїдів... Одно слово: воскресла Україна! наповняє нас райськими радощами. Наша надїя сповнила ся. Читаєш і любуєш ся, начеб тебе хто патокою почастував.
Та одначе в тій патоцї прийшло ся розкусити гіркий перець, прочитавши передовицю в 130 ч. "Дїла" про зїзд і наради у Київі над українїзацією школи.
Російська Україна заєдно бідкала ся над тим, що не має рідної школи, що дїти московської мови не розуміють, що від того йде марнуваннє часу на безкорисну науку, винародовленнє і т. ин. І ми, Галичане, дуже добре се розуміли й відчували се лихо. Нам здавало ся, що колиб на російській Українї своя рідна школа, то все инше само від себе зробить ся і Україна воскресне та жити буде.
Та ось тепер, коли Україна має спроможність сама про себе промишляти, коли від нового російського уряду нема жадних перепон заводити скрізь по Українї рідну школу від азбуки аж до унїверситету, українські батьки школи на київськім зїздї не хочуть сього, бо, мовляв, нема з ким і з чим.
Тепер, коли зїзд навіть не доторкав питання про середню школу, прийдеть ся либонь закрити відкриту недавно з такою врочистістю першу українську ґімназію на втїху всїм тоже-малоросам.
Беручи на людський розум, коли було з ким і з чим заснувати одну українську ґімназію можна-б ще кілька, а таким побитом придбало ся-б потрібні вчительські сили для середньої школи для цїлої України.
Одначе київському зїздови питаннє середньої школи видало ся таким страшним і "неосязаємим", що краще видалось його не чіпати.
Для середньої школи — говорили промовцї — нїчого не приготовлено. Правда, щось там у Галичинї зробило ся на тім полї, та хорони, Господи, хрещений мир від галицизму. То страхопуд, без якого Україна обійдеть ся, а навіть небезпечно його вводити, бо се скомпромітувало би питаннє українїзації школи й відстрашило-б народ від рідної школи. І зі страху перед тим галицьким страхопудом питання про середню школу не торкано. Навіть українїзація народньої школи залежить від сього й того, значить: коли не буде і сього і того, й народньої школи ще не буде.
Читаєш і своїм очам не віриш.
"Чи то (город) нїмецький, чи то турецький, — а може те, що і московський".
Коли йде мова про націоналїзацію школи, маєть ся на думцї шкільні підручники, а в підручниках не мова грає головну ролю, лише наукова термінольоґія. Недостача термінольоґії зупиняє заснованнє рідної школи. Бо наукової термінольоґії не виймеш нї з поезії нї з прози, хочби вони які гарні та розвинені: термінольоґію треба виробити з народньої мови. Народня мова в тім разї мармор, з якого треба термінольоґію різьбити.
Ми, Галичане, працювали над сею різьбою більш півстоліття, відколи діждали ся української школи. Найкращі голови з унїверситетською освітою працювали над тим безупинно.
Вагу термінольоґії ми пізнали й мусїли пізнати. Тямлю, як один професор львівського унїверситету-Поляк сказав до нас Українцїв: народ, що не має своєї наукової термінольоґії, не має права звати себе культурним. Над сотвореннєм наукової термінольоґії працювали ми, знаючи, що се буде доробок нелише для нас, але для соборної України. Ми вірили, що наспіє час, коли закріпощена російська Україна воскресне, а тодї ми скажемо до наших братів: беріть, брати, воно се, що ми для України придбали.
Через той час, як на Українї все благоденствувало й мовчало, ми сотворили таку наукову термінольоґію, що нею послугуємо ся всї від народньої школи до унїверситету.
І коли наспіла та бажана хвиля, що з російської України опали кайдани, ми почули від київського шкільного зїзду: геть з вашим галицизмом! се страхопуд, який наробив би нам бешкету.
От чого ми діждали ся!
Та ось ми спитаємо д. Фещенка, чи він бачив коли в життю який шкільний галицький підручник, чи студіював його термінольоґію та чи він загалом потрапить оцїнити його вартість? А колиб сей добродїй сказав: "все те бачив, все те знаю", то ми спитаємо його ще, де й коли він мав нагоду займати ся науковою українською термінольоґією? Таж відома річ, що від р. 1876 на цїлій Українї не вільно було займати ся українською наукою.
Для нас, галицьких Українцїв (може добродій Фещенко заборонить нам звати ся Українцями), відслонюєть ся по тих київських зборах гарна перспектива. Коли наш півстолїтнїй добуток умової працї називаєть ся страхопудом, хоч той здобуток знайшов признаннє у високо культурних европейських народів, якоюж для нас лишаєть ся будучність? Ми тут у Галичинї "народ замучений, розбитий, мов паралїтик той на роздорожу людським призирством наче струпом вкритий", а там на визволеній Українї ми страхопудами.
А щож стало ся-б після того, колиб Галичину прилучено до решти України? Чи допустили-б нас дд. Фещенки до спільного стола соборної України? Либонь що нї, бо страхопудам не слїд їсти з одної миски з господарями.
На думку тих промовцїв — то казьонна московська мова близша українській нїж наша галицька, хоч усї тямучі люде знають, що напр. нарічє, яким говорять у Брідщинї, дуже подібне до київського діялекту.
Д. Фещенко готовий забожити ся, що український мужик не розуміє галицького мужика. Се вже "настояща" неправда, говорячи делїкатно. Не повірить в се жадна тямуча людина, не повірить український салдат з найдальшої лївобережної України, що побував у Галичинї під час сеї війни. Так само наш галицький мужик з найдальшого на захід положеного кутика дуже добре розумів Українця з Харківщини.
Притім одно смирне питаннє до д. Фещенка: чи ті мужики вживали у своїх розмовах між собою наукових термінів? Авжеж, що в національній школї головно про термінольоґію розходить ся.
Ті шановні добродїї хочуть, боячи ся галицьких страхопудів, заводити українську школу "постепенно". А чи вони знають, як робили Поляки, коли в 1867 р. дано їм право на національну школу? Вони тодї далеко гірше стояли нїж ми теперечка. Тодї не було у них приготовання, нї усталеної термінольоґії, нї підручників, нї вчительських сил. Їм і на думку не прийшло заводити школу "постепенно" і хто був би з таким вирвав ся, був би його певно стрінув закид народнього зрадництва. Поляки завели польську школу відразу у всїх школах і клясах і лише для учеників останньої кляси зробили уступку з огляду на іспит зрілости, що їм вільно було докінчити науку по нїмецьки. Підручники стали виростати мов гриби по дощі, нераз з ріжною термінольоґією, а навіть і правописю. Нинї Поляки мають поважну наукову лїтературу.
Деякі пани на Українї хочуть піти иншою дорогою, щоб лише виминути галицьких страхопудів.
Прочитавши таку обиду нашої української працї й науки, висміяннє нашого стількилїтнього дорібку, був я дуже збентежений. Здибаю доброго земляка та й питаю: Ви читали про київські шкільні збори? — Він усміхнув ся та й каже: Чого тут так хвилювати ся? Хиба думаєте, що се справжнї Українцї таке могли говорити?
Так зневажати рідну матїрь, так говорити можуть лише тоже-малороси, югороси й ишні чорносотенцї. Вони не сміють явно протестувати проти того стихійного руху, який тепер йде на Українї, тому зпоза плота вигадують ріжні перепони, аби лише зискати на часї. Вони, по нашому кажучи, ведуть обструкцію. Хто зна, що ще може стати ся. Може "русский" Бог змилуєть ся та посадить на престолї якого Николая, а тодї усї пляни підуть у воду та все замовкне.
Мене се цїлком успокоїло, менї здаєть ся, що мій приятель говорив правду. Колиб тільки на Українї "пізнали ся небожата, чия на них шкура".
[Вістник Союза визволення України, 05.08.1917]