Генерал Владислав Андерс

Майбутній командувач Польських збройних сил на Заході Владислав Андерс (Władysław Albert Anders; 1892–1970) народився 125 років тому, 11 серпня 1892 року в селі Блонє, на захід від Варшави. Тоді ці землі належали до Російської імперії (Привісленський край).

В.Андерс походив зі сполонізованої німецької родини лютеранського віросповідання. Його батько – Альберт Андерс був агрономом, управителем маєтку. Він та мати, Єлизавета (з дому Таухерт), були вихідцями з Ліфляндії.

Владислав Андерс (1910).

Після закінчення реальної гімназії у Варшаві Владислав вступив 1910 року на військову службу як однорічний охотник («вольноопределяющийся»). Через рік отримав ранг хорунжого (прапорщика) резерву. У 1911–1914 рр. студіював на механічному відділі Ризької політехніки, належав до польської студентської корпорації «Арконія».

В.Андерс (1914).

Під час І Світової війни служив в кавалерії Російської імператорської армії. Був тричі пораненим, відзначений Георгіївським хрестом IV класу, командував ескадроном драгунів. У 1917 році ротмістр В.Андерс закінчив скорочений курс Академії генерального штабу в Петрограді. Після того служив на посаді шефа штабу 7. стрілецької дивізії на Румунському фронті.

У І Польському корпусі.

Влітку 1917-го Андерс брав участь у формуванні І Польського корпусу у складі російської армії під командуванням генерала Юзефа Довбур-Мусьніцького. У 1918 році, після укладення Берестейського миру, повернувся до Польщі, окупованої тоді німцями.

У 1919 році брав участь в антинімецькому повстанні на Познаньщині, був шефом штабу Великопольської армії. У 1920-му командував 15. полком Познанських уланів під час війни з більшовиками.

У 1921–1924 роках студіював у Вищій військовій школі (École Superieure de Guerre) в Парижі. Після повернення до Польщі полковник В.Андерс був призначений шефом штабу Генеральної інспекції кавалерії, а у 1925 році – комендантом міста Варшави.

Під час військового перевороту маршала Юзефа Пілсудського у травні 1926 року В.Андерс залишився на боці урядових сил, що позначилось на його подальшій кар’єрі. Хоча й не зазнав репресій, але був усунений зі столиці на «східні креси» ІІ Речі Посполитої. У 1928–1939 роках командував Кресовою, а з 1937-го – Новогрудською бригадами кавалерії, був комендантом гарнізону в Барановичах. Лише 1934 року отримав звання генерала бригади.

Полковник Андерс у 1930-ті роки.

Був одружений з Іреною Марією з дому Йордан-Кронковською (1894–1981), з якою мав доньку Анну та сина Юрія. У 1920–1930-х роках активно займався кінним спортом.

Під час боїв з німцями у вересні 1939 року Новогрудська бригада кавалерії під командуванням ген. Андерса пройшла з боями від кордону Східної Прусії до Галичини. Пробиваючись до Угорщини 29 вересня В.Андерс був поранений і потрапив до більшовицького полону.

В’язень НКВД, 1940 рік.

Спочатку його лікували у Львові, у шпиталі на вул. Курковій (нині Лисенка), 33. Потім тримали у тюрмі «Бригідки», а 29 лютого 1940 року перевезли до Москви – до центральної в’язниці НКВД на Луб’янці. Навесні того року йому вдалося уникнути трагічної долі багатьох своїх колег, розстріляних у Катині та в інших місцях.

Після початку війни між ІІІ Райхом та СРСР 30 липня 1941 року у Лондоні була підписана угода між прем’єром польського еміграційного уряду генералом Владиславом Сікорським і послом СРСР Іваном Майським щодо відновлення дипломатичних відносин, амністії для польських в’язнів і створення польського війська в СРСР.

Андерс і Сікорський на прийомі у Сталіна

11 серпня того ж року генерал В.Сікорський призначив В.Андерса командувачем Польським військом в СРСР, підвищуючи його до звання генерала дивізії. Для початку планувалося створити дві дивізії піхоти (5-ту Віленську та 6-ту Львівську), їх формування відбувалося на територія Куйбишевської та Чкаловської (Оренбурзької) областей. У 1942 році осередки формування польських дивізій перенесли до Узбецької РСР.

Для Польського війська звільняли полонених й інтернованих у 1939–1941 роках колишніх громадян ІІ Речі Посполитої. Серед них, поряд із поляками були жиди, українці, білоруси. До них приєднувалися члени їх родин. Натомість відчувалася недостача офіцерів, розстріляних НКВД-истами 1940 року в Катині й інших таборах.

Сталін вимагав скеровувати окремі польські частини на фронт. Але генерал Андерс не погоджувався, бо вважав, що польська армія ще не сформована, не вишколена і має воювати як окреме військове з’єднання. Врешті-решт на вимогу Андерса та британського уряду польське військо було евакуйоване через порт Красноводськ Каспійським морем до Ірану – і далі до Палестини. Всього з СРСР виїхало тоді 77 тисяч військових і 43 тисячі цивільних осіб.

Сікорський і Андерс 1943 року.

Влітку 1943 року на базі вивезених із СРСР військових на Близькому Сході сформували ІІ Польський корпус під командуванням В.Андерса, який взяв участь у визволенні Італії. Зокрема, корпус прославився у боях за монастир Монте Касіно у травні 1944 року.

Після загибелі генерала В.Сікорського в авіакатастрофі 4 липня 1943 року В.Андерс гостро виступав проти призначення головою польського уряду Станіслава Міколайчика, що призводило до конфліктів в середовищі еміграції. Також генерал Андерс виступав проти нових східних кордонів Польщі, визначених на конференціях у Тегерані та Ялті.

ІІ Польський корпус закінчив війну 21 квітня 1945 року визволенням італійського міста Болонья. Всього в складі корпусу наприкінці 1944 року було 60 тис. вояків – серед них 2,1 тисячі греко-католиків та 2,4 тисячі православних.

Наприкінці війни Владислав Андерс заступився за військовиків Української Національної Армії (УНА) під командуванням генерала Павла Шандрука (1889–1979), які здалися американським військам. Їх не депортували до СРСР, інтернували в таборі в Ріміні (Італія), а відтак відправили до Великої Британії.

А 1965 року з ініціативи Андерса, який тоді керував «Радою Трьох» (органу, що у 1956–1972 рр. виконував роль колективного президента Польщі в еміграції), надано генералові Павлові Шандруку найвищий польський військовий орден «Virtuti Militari» за героїзм під час воєнних дій у вересні 1939 року.

Польський військовий цвинтар у Монте Касіно.

Помер Владислав Андерс в Лондоні 12 травня1970 року. Поховали його на польському військовому цвинтарі в Монте Касіно (Італія).

Окремо варто згадати про другу дружину генерала – Ірену Ренату Андерс (1920–2010). Її батько – греко-католицький священик Микола Яросевич, мати – Олена з Нижанківських, сестра видатного українського композитора Остапа Нижанківського, розстріляного польськими окупантами в Стрию в травні 1919 року. Ірина Яросевич навчалась у Львові в гімназії сестер Василіанок, в торговельній школі, у Вищому музичному інституті ім. Миколи Лисенка. Перед війною стала солісткою джаз-оркестру Леоніда Яблонського (Ябця), у якому виступали Анатолій Кос-Анатольський і Богдан Весоловський. Ірина співала їхні пісні, а на згадку про Б.Веселовського обрала собі псевдонім Рената Богданська.

Ірина Яросевич

За «перших совітів» Рената Богданська стала солісткою оркестру-ревії «Теа-джаз», який у 1940–1941 роках гастролював по містах СРСР. У глибині Радянського Союзу її застала війна з Німеччиною. Не маючи можливості повернутися до Львова, співачка прилучилася до мистецького гурту «Польський парад» при польському війську генерала Андерса, з яким вибралася з СРСР через Близький Схід до Італії. Величезну популярність серед поляків вона здобула виконанням культової пісні «Червоні маки на Монте Касіно», яку вперше заспівала зі своїм першим чоловіком Ґвідоном Боруцьким.

Рената Богданська (1944).

У 1948 році її другим чоловіком став Владислав Андерс. У 1950-му в них народилася донька Анна Марія. Продовжувала співочу кар’єру, виступала на радіо, деколи виконувала й українські пісні. Приїздила й в Україну, до Львова – міста дитинства та молодості.

Ірена, Анна Марія і Владислав Андерси у 1960-х роках.

Померла Ірена Андерс у Лондоні 29 листопада 2010 р. Похована з військовими почестями поруч із чоловіком на польському цвинтарі в Монте Касіно.

Деякі автори вважають, що саме завдяки Ірені генерал Андерс заступився за українських дивізійників 1945 року.