"Русская Воля" з 30 червня н. ст. містить під сим заголовком статю проф. М. Чубинського, яку отсе подаємо в українськім перекладї.

 

Опублїкованнє у Київі українського унїверсалу, котрий викликав після того стільки шуму в пресї, є подїєю величезної ваги. Ся подїя вимагає вдумливого й уважливого відношення до себе, вимагає тої мудрої обережности, в разї недостачі якої заходять різкі дісонанси там, де могли-б звучати спокійні й гармонїйні ноти.

 

Російське громадянство на жаль мало знає Україну, особливо, як уложило ся її життє, її народній дух, її історична доля, її страждання. І коли у відповідь на унїверсал у деяких орґанах почули ся крики про "сепаратизм", "великий злочин", "удар в спину Росії" і ин., і т. д., то в тім виявилися і неправильне розуміннє того факту, що зайшов, і крайно однобічна та несправедлива його оцїнка.

 

Про який "удар у спину" можна говорити, коли ранїйше, нїж Рада випустила унїверсал, вона звертала ся до тимчасового правительства та ясно й докладно формулувала свої сподївання і домагання?

 

Про який "сепаратизм" можна говорити, коли в унїверсалї зовсїм виразно сказано, що бажаннєм України є бути у складї російської держави й, маючи краєвий сойм, у справах загально-державного характеру, виходити з тих основ, які приймуть Установчі Збори?

 

Про який "великий злочин" при таких умовинах можна говорити в краю, де відкидають ся принципи поневолення пануючою національністю инших і кождому народови признають ся права національного самоозначення?

 

Коли нам скажуть, що не треба було випускати унїверсалу в часї війни, ми відповімо поперше, що Україна твердо стоїть за дальшим веденнєм війни і в нїй є найменше відгуків на пропаґанду в дусї анархізму, лєнїнства й большевізму, а подруге, що разом з війною ми переживаємо й революцію, яка викликала таке велике порушеннє і видвигнула до життя такі справи, котрі инакше довго й поволї дозрівали б і далеко не так швидко потребували-б спішної розвязки. Зваживши се, ми легко побачимо однобічність згаданих нами відзивів, але ми хотїли б доказати їх несправедливість.

 

За старого режіму було довголїтнє переслїдуваннє всього, що українське. 30-мілїоновому народови відмовляли навіть права на власне культурно-національне обличчє. Досить вказати на повну відмову прав української мови в школї і в судї та на безприкладні переслїдування культурних інституцій і лїтератури, що доходили до заборони евангелія на українській мові, щоб зрозуміти, скільки наболїло за давнього часу в українській душі та з якою силою мусїло вкінцї прірвати ся, стихійно прірвати ся велике багацтво так довго здавлених сил і змагань, коли упав старий режім і в повітрі загомоніло слово "свобода". Нам скажуть: "А чому ексцеси?" На се ми відповімо, що в такім процесї ексцеси неминучі й, коли на Українї вони зайшли на національнім ґрунтї, в инших місцях і навіть тут, у столицї, ріжних ексцесів було і є аж за багато; инший тільки ґрунт під ними й инші гасла.

 

Не забуваймо, що в революційних і лїберальних рядах Україна здавна мала нетільки приятелїв, але й ворогів; одні не бажали рахувати ся з її національними змаганнями тому, що належачи до пануючої народности, вони не терпіли національного гнету, отже не придавали відповідного місця національній ідеї, а навіть уважали її шкідливою яко комплїкацію боротьби за загальні світові й соціяльні ідеали; инші, як П. Струве, доходили навіть до неґації української народности, не признавали її права навіть на культурно-національне самоозначеннє і в імя "загальноруської" культури закликували до боротьби з найскромнїйшими культурними домаганнями Українцїв і навіть до боротьби "без усяких сентиментальностей і потурань" в імя імперіялїстичного ідеалу єдиної великої Росії, забуваючи, що ідеал великої держави не вимагає здавлення життєвих окремішностей окремих народів загалом і найблизше споріднених зокрема, не вимагає механїчної нївеляції і що сей ідеал можна вповнї погодити з ідеєю свободи національного самоозначення.

 

При таких умовинах чи можна дивувати ся, що український народ, знаючи, що в минулім проти його сподївань виступали нерідко люде, від котрих згідно з їх загальним полїтичним "вірую", здавало ся, можна було ждати тільки спочуття, не міг не побоювати ся того, що про нього забудуть на великім святї свободи Росії і бажав отримати від тимчасового правительства потвердженнє того, що воно, будучи тепер верховною властю у державі, принципіяльно признає українському народови право на автономію.

 

І ми глибоко переконані, що проста й позитивна відповідь сотворила би ґрунт для тїсного братнього союза й величезної солїдарности; тодї не появив ся-б і теперішній унїверсал, який зявив ся тільки тому, що майже на всї сподївання, заявлені правительству в девятьох відомих пунктах, була відповідь: "non possumus" (не можемо).

 

Ми звернемо окрему увагу на перший, щойно виложений нами пункт і на сьомий пункт. На перший дано відповідь, що справа автономії України належить зовсїм до компетенції Установчих Зборів, а тому тепер не можна видавати деклярації з приводу неї. Чому? Щодо цїлого ряду инших справ і навіть таких, як справа Польщі, звязаних зі зменшеннєм теперішньої державної території Росії, видавано деклярації в певности, що будучі Установчі Збори дадуть їм свою санкцію.

 

У відношенню до України був і юридичний ґрунт під ногами: Україна се не завойований край; вона добровільно прилучила ся до Росії договором, який затверджував їй автономні права; ті права потоптано й постепенно зведено нїнащо в імператорський період, але правительство свобідної Росії могло згадати за них і сказати: Так, ми стоїмо за відбудовою потоптаного права України на автономію; її межі установлять Установчі Збори відповідно до історичних умов, які змінили ся за багато лїт, але її принцип ми признаємо і зробимо, що можна, для його негайного здїйснення бодай у скромних межах".

 

Але сього не сказали...

 

Ще яркійша й ще незрозумілїйша відповідь на сьомий пункт, вироблений юридичною нарадою на порученнє правительства. Українцї настоювали на обсадї адмінїстративних місць особами, що користують ся довірєм населення України. У відповіди признано, що сей принцип треба переводити у відношенню до всього населення імперії, а тому даний пункт... очевидно належить задоволити, — подумає читач. Нї, признаєть ся "таким, що не належить до обговорення"...

 

Чи можна дивувати ся, що відповідь такого роду нетільки викликала глибоке розчарованнє, але й піднесла на місці температуру до кипіння? Чи можна обурювати ся, що такий модний сьогоднї на цїлій території Росії принцип явочного здїйснення своїх сподївань і протесту проти директив центра при описаних умовинах найшов відгомін на Українї й довів до унїверсалу?

 

Ми думаємо, що зроблено велику помилку, але таку, яку можна направити. Потрібно, щоб правительство наново звернуло ся до Української Ради, потрібні переговори з нею для вияснення непорозуміння, яке зайшло, а передовсїм для катеґоричного вияснення того, що новій великій і свобідній Росії чужа насильна централїзація, полїтика, якого-б не було, поневолення і неґації права на автономію України. Коли замісць відмовних відповідей і формальних відводів зазвучить просте й щире слово, ми переконані, се слово найде негайний відгомін у серцях українського народу, котрий все був вірний Росії, не стратив сеї віри в часї найтяжших іспитів і тепер настоює не на відокремленню, а на братнім спільнім життю.

 

[Вістник Союза визволення України]

29.07.1917