Майже невигаданий Харків

 

Новий роман Олександра Ірванця, що вже вийшов у світ у видавництві «Laurus», має лаконічну, а проте промовисту назву «Харків 1938». Як уже встиг у коментарях пресі зазначити сам автор, це альтернативна історія, запропонована читачеві, добряче приправлена добірним гумором та гротеском.

 

 

Текст поділений на чотири майже рівнозначних частини, де, мов епічне полотно, Ірванець розгортає свою дію. Головні персонажі – доволі різномаста «публіка», серед якої чимало впізнаваних персон, прототипами яких стали реальні особи: як загальновідомі (наприклад, дядько Михайль чи той-таки безпритульний Сергійко зі Старобільська), так і впізнавані лише для наближеного кола (Федір Баландін з трактіру «Купідонъ» та його незмінна супутниця й помічниця цибата дівка Танька). Особливо уважний читач знайде для себе справжнє задоволення від тексту, «вгадуючи» в дійових особах реальних людей, що фігурували колись в історії світової та української літератур, реальних історичних персонажів та навіть відомі цитати з чужих текстів, які винахідливий письменник майстерно вмонтовує в роман. Але при цьому, як кажуть, «всі імена у романі вигадані і збіги в реальному житті просимо вважати випадковими».

 

Якщо бодай на секунду дозволити собі заглибитися у власні літературознавчі алюзії, цю книгу можна певним чином порівняти з незавершеною утопією «Еденія» маловідомого пролетарського письменника єврейсько-литовського походження Бена Якова (справжнє ім’я – Калмен Зінгман), написаною у 1918 році мовою їдиш і перекладеною лише 2014 року на українську. У ній автор пророкує будівництво Держпрому (який також фігурує в романі Ірванця як одна із ключових локацій гостросюжетних подій наприкінці) та описує перемогу українсько-єврейської пролетарської революції. Зінгман змальовує технократичний Харків, і його уява сягає далеко за межі доступних у його час технічних засобів та можливостей.

 

Йоханан-Петровський Штерн пише так у своїй передмові до перекладу: «Звичайно, як і автори усіх інших утопій, Зінгман оспівує величезну роль технічного прогресу. Його небачені ліфти, нечувані автотелефотофони, система автозамовлень і карток соціального забезпечення випереджають свій час на багато років. Проте і тут Зінгман іде у своїй уяві далі… оскільки серед наукових відкриттів головне в нього – сироватка, що дає змогу воскрешати мертвих. Не в Палестині, звичайно, а саме в діаспорному Харкові «мертвые воскреснут» – принаймні… це стає нормою повсякденного харківського життя. Це відкриття – тріумф діаспори. Біблійний міт утілюється передусім для українського єврея, а не палестинського, котрий, за словами Зінгмана, як і в минулому, стогне під гнітом Талмуду й капіталістичної економіки».

 

Різниця лиш в тім, що Зінгман зазирає в майбутнє, намагаючись змоделювати події, які відбудуться (в теорії та авторській уяві, звісно ж) вже за кілька років, а Ірванець зазирає в минуле, пробуючи переписати історію на свій лад. До того ж, тут варто зауважити такий цікавий момент – Зінгман намагається переселити своїх євреїв з Палестини до сучасного, вільного пролетарського Харкова, тоді як Ірванець намагається «очистити» Харків від євреїв і вивозить їх на ПМЖ до Палестини на кораблі «Богдан Хмельницький», щоби вони там попутно «українізували» інших.

 

Саме тому між цими текстами, написаними з різницею в сто років, так багато спільного: «Після великої державної кризи в 1925 році та довгої боротьби й кровопролиття ми отримали «союзну систему», або, як ще тоді казали, «соціальний лад». Це значить, що кожний член громади має присвячувати свою працю громаді, самоуправлінню, кожний відповідно до своєї національної належності. Тому кожен одержує від громади першого числа місяця свою прожиткову картку, за котрою отримує все, що потрібно йому та його родині, все, що потрібно йому як людині й громадянину. Жодного приватного бізнесу, як це було за минулих часів, не існує, тому не зустрінеш тут жодного відкритого магазину, крамниці, базару з їхніми галасом, метушнею та іншим. Місто поділено на райони, квартали, і в центральних міських сховищах, які розташовані в Ділових кварталах, знайдеться все, що тобі потрібно». Як бачимо, Зінгман, хоч і виводить свій конструкт того, яким має бути його ідеальне суспільство, але велику увагу все ж приділяє прогресу технічному, навіть фантастичному. В Ірванця навпаки – переважає ідеологічна складова. До того ж, на відміну від Зінгмана, Ірванець знає, чим насправді обернеться «світова революція» і пробує спрогнозувати «те, що відбулося би, якби…».

 

Також цікаво порівняти описи міста, які часом перетинаються. Наприклад, площа Свободи (в Ірванця – Площа Народу) та її оздоблення: «Площа Свободи, велика, чотирикутна, з усіх боків була вбрана трибунами. Під кожною трибуною були встановлені світильники денного світла – електричні лампи, що згладжують нічну темряву. Поміж усіх трибун була одна центральна – сцена. На ній у свята, коли як вдень, так і вночі відбувалися великі народні видовища під відкритим небом, могли розміститися до п’ятисот людей. Тут показували переважно театральні вистави, котрі оформлювали так, як це уявляв режисер: ліс, ріка і тому подібне. Використовували й електричні мотори, розташовані в підземних сховищах під Площею Свободи. Великі масові вистави просто неба були найпопулярнішим видовищем в Еденії» (Бен Яков).

 

Харків, Держпром, 1930-т роки. Фото: retroua.com

 

Щоправда, в романі сучасного нам автора вінцем архітектурного містобудівного ансамблю стає Президентський палац: «Обігнувши зоопарк і перетікши Держпром доокруж та крізь внутрішні проходи, вся ця людність, увесь цей дивовижно вбраний народ вливався у безмежжя Площі Народу, яка повільно піднімалась до сходів Президентського Палацу. Посеред площі, за добрих кількасот метрів від Палацу вже монтувалась висока причальна щогла для дирижабля, що на ньому мав за тиждень прибути до Харкова канцлер Великонімеччини. Щогла була заввишки понад півсотні метрів, була оснащена ліфтом для спуску й підйому пасажирів, і в основі своїй мала доволі широкий майданчик, до якого міські комунальники вже почали добудовувати у продовження трибуну для очільників, котрі прийматимуть парад 9-го травня» (Олександр Ірванець).

 

Отож, повернімося безпосередньо до «Харкова 1938». Окремо варто відзначити художні та стилістичні прийоми, які вже стали фірмовим стилем письменника. Інколи оповідь «лине» так, ніби автор – геть не письменник, а «людина з кіноапаратом», яка просто фіксує усі уявні події, крутячи уявну ручку уявної камери. Знаходимо в тексті цілі пасажі про режисерів та операторів, які знимкують усе довкола, й ХПК (Харківський пролетарський карнавал – прим. авт.) у першу чергу. Письменницьке око Ірванця нічим не відрізняється від операторського та режисерського – він грається своїми персонажами, ніби керує акторами на знімальному майданчику, використовуючи вигадане історичне тло як яскраву декорацію.

 

Ірванець часто називає свій роман плакатним, романом-коміксом. І справді, його легко можна порівняти з німими чорно-білими фільмами, в яких всі емоції, нерв, пристрасть передавалися за допомогою напівтонів, жестів, гіперболізації, і лише нечисленні інтертитри коментували те, що думають чи говорять персонажі. У цьому тексті можна знайти якісь подібні, суто авторські літературні прийоми, хоча є й чимало доволі деталізованих описів, наприклад, того ж-таки обряду «харитації» чи Дня їжака. Щоправда, на відміну від чорно-білих фільмів, «Харків 1938» все-таки багатоколірний, соковитий, барвистий та строкатий. Він виблискує вогнями Сумської – головної вулиці модерної столиці УРСР – Харкова, який увесь «кричить» і сяє, як нова копійка, а у випадку з українською валютою у романній реальності Ірванця – як шаг.

 

Чотири частини роману теж можна порівняти із уривками кіноплівки, розкиданими в довільному порядку на монтажному столі – автор «відзняв» багато матеріалу в своїй уяві, потім нарізав його на частини, і змонтував так, як йому самому бажалося, зберігши при цьому логічність та внутрішню послідовність своєї оповіді. Щоправда знавці та літературні критики (якщо захочуть) зможуть побачити монтажні склейки, які Ірванець робить видимими ніби навмисне. Інколи він нашаровує на ці склейки вірші – щоб текст заграв новими барвами, «зарухався» динамічніше та ритмічніше. Навіть візуально роман оформлений у деяких місцях як п’єса чи сценарій. Автор ще й використовує в невеличкому уривку прийом сновидіння і потік свідомості; щоправда, це, очевидно, саме те місце, яке буде зрозумілим лише самому автору. Як він вже не раз наголошував раніше – роман писав в першу чергу для самого себе.

 

Є в тексті й еротичні сцени. Але дуже відвертих читач не знайде – Олександр Васильович цього разу вирішив розпалювати чужу уяву, і обривати розвиток подій завше на найцікавішому місці. Гадаю, саме в цьому родзинка цього роману: тут важливим є не розвиток міжособистісних стосунків, а саме історичний екшн, на основі якого й тримається уся канва сюжету.

 

Цього разу письменник вирішив попрацювати у жанрі анти-антиутопії, де, як відомо, мінус на мінус дає плюс. Видається, що із жанром Ірванець не прогадав і «утопічне» місто обрав правильно, тому і порівняння з маловідомим як для звичайного читача, так і для професійних літературознавців Калменом Зінгманом не випадкове. Можливо, якби не репресивна сталінська машина, українська література мала би значно більше романів такого штибу. Тому Ірванець певним чином заповнив цю лакуну, може навіть не ставлячи перед собою такої мети (йдеться не стільки про відсутність утопічної прози, як про її якість). Проте, для багатьох цей текст буде найбільше цікавий як детективна історія з переслідуваннями, замахами, стріляниною і розсекречуванням, де такий собі полковник СБУ Юрій Коцюба спочатку шукає, а потім бореться із таємним, але дуже могутнім ворогом, використовуючи для його пошуку цілу мережу інформаторів та агентів. Як вже говорив Ірванець на своїх презентаціях, «я не скажу, що вбивця бухгалтер» – не варто далі спойлерити. Все найцікавіше, вже традиційно, – у фіналі «Харкова 1938».

 

 

03.08.2017