Коли ми спільно викрикуємо гасла і махаємо фанами, оживає еволюційно закодована в нас потреба спільноти. Важко це подолати. Ми це маємо в собі вже багато поколінь. Вивільнившись, воно може бути нестримним.
Прихильність до національних символів, зворушення перемогами наших спортсменів, прискорене серцебиття при звуках гімну чи лопіт прапора, що піднімається. Це, фактично, доволі первинні реакції нашого мозку. Ми є патріотами, бо ми є стадними істотами.
За людською схильністю формуватися в групи стоїть саме еволюція. Це так сильно вбито в наші мізки, що досить кинути монету, щоб утворити дві дуже самоідентифіковані групи, антагоністичні одна щодо іншої. "Наш розум мусить бути так організований, що ділить світ на групи майже автоматично", — каже психолог Лоренс Гіршфельд з Мічіґанського університету. Це підтверджує багато експериментів. І показує, що ми звикли надавати перевагу членам своєї групи, навіть якщо вона є зовсім випадковим набором людей.
Психологічні дослідження за останній рік показують позитивні особливості, що виникають при поділі на групи і перебування зі своїми. Політичний психолог Росс Гаммонд з Бруклінського інституту у Вашингтоні і Роберт Акселрод з Мічіґанського університету доводять, що співпраця у рамках груп йде значно ефективніше, коли є якийсь чинник, який єднає людей, — хоч би випадково наданий їм колір, який об'єктивно зовсім нічого не означає.
Колись групова приналежність полегшувала функціонування особи – було відомо, що член тої самої сім'ї, племені, роду поділяє ті самі норми, що і ця особа. Тому з ним, цим членом, буде легше співпрацювати – відомо, чого від нього сподіватися. Тому й почали інакшість груп позначати звичаями чи строями. Звідси пішли кланові символи, племінні чи, пізніше, національні. Те, чи нас зворушують кольори на шматку тканини або півмісяць, є очевидно вбудовано культурально. Наша ж потреба належати до групи та її означення — вже ні.
Досить побачити, які фізіологічні реакції викликає в нас самотність чи відкидання. Психіатри Томас Льюїс, Фарі Аміні і Річард Ланнон з Каліфорнійського університету в Сан-Франциско проаналізували те, що робиться в мозку покинутих осіб та тих, хто зазнав суспільного остракізму: на початку покинуті впадають в манію. У них прокидається протест. В мозку покинутого підвищується рівень двох нейромедіаторів: дофаміну і норадреналіну. Це викликає тривогу, яка стимулює пошук того, хто покинутого покинув, – зазвичай це є мати, в ширшому ж суспільному контексті відкинуті будуть шукати групу, яка їх прийме, надасть сенс їхньому існуванню. Це сильний біологічний інстинкт. Знайти групу означає вижити. В мозку самотнього також падає рівень серотоніну — "гормону задоволення". Нервова система протестує, волає: "Хочу, щоб мені знову було приємно!".
В крайніх випадках видимим результатом є втома, страх, проблеми зі сном, депресія, підвищений тиск, збільшення ризику деменції – ефект емігранта.
І навпаки — суміш гормонів в наших головах посилює і наш груповий інстинкт. Особливо важливим серед гормонів є окситоцин, що його ми б сміливо могли назвати "гормоном патріотизму".
Окситоцин називають також "гормоном прихильності". Він виділяється в батьків, коли вони займаються своїми дітьми (виділяється вже під час пологів), хлюпотить в закоханих мізках, спонукаючи їх до взаємної відданості і любовного піднесення, сокотить в головах людей, що належать до однієї групи, яка визнає подібні моральні принципи. На хвилі окситоцину ми співаємо на матчі гімн, викрикуємо патріотичні гасла, вимахуємо прапором. Окситоцин в мозок нам заливає демонстрація, в якій беремо участь, марш, матч чи інша консолідуюча групу активність. Окситоцин же збуджує частину мозку, звану системою винагороди, — це лімбічна система, яка корениться між стовбуром головного мозку і гіпоталамусом та новою корою. Вона контролює емоції і інстинкти організму.
Коли до неї доходять відповідні подразники, це викликає почуття необхідності виконати певну дію. Відповідальна за свідому дію кора мозку тоді віддає організму команду виконати цю дію. Коли ми її виконаємо й інформація про це добереться знову до лімбічної системи, то вона в нагороду заливає мозок речовиною, що називається дофаміном, дія якого подібна на дію наркотику — викликає задоволення.
Отак всі стадні дії, які викликають секрецію окситоцину, заливають наші мізки також і гормоном щастя, ендорфінами. Ми узалежнюємося від цього. Якщо ж з такими активностями поєднуються відповідні символи: кольори, знаки, герби — з часом ми реагуємо на них так, що достатньо їхнього вигляду, щоб в нашому мозку викликати цілий каскад реакцій — таких самих, які відбулися під час спільного піднесення.
Це патріотизм. Однак треба відрізнити патріотизм від націоналізму. Перший не потребує ворога — є просто груповою реакцією.
Другий же — це реакція на покидання і відкинення. Він завжди народжується щодо когось — але то вже зовсім інша історія.
Olga Woźniak
Patriotyzm jest w nas zakodowany biologicznie.
Gazeta Wyborcza, 23.07.2017
Переклад О.Д.
31.07.2017