Євґєній Гонтмахєр

Російські експерти вже розуміють: щоб не спізнитися на оптимістичний варіант a la ХорватіяСербія, Росія мусить відмовитися від ілюзій, що Україна як блудний син рано чи пізно повернеться в лоно «братніх народів», бо інакше розвалиться

 

 

Уявім собі, що Росія й Україна все ж таки врегулювали свої відносини, розв’язавши проблеми Донбасу і Криму. Чи означатиме це, що відносини між цими двома країнами повернуться до ситуації 2013 р.? Тоді, нагадаю, наші держави розглядали відносини між собою як особливі, у яких виразно присутні елементи доброзичливої і жаданої близькості – культурної, історичної, економічної та гуманітарної. Ми мали практично відкритий кордон, багатомільярдний (у доларах) взаємний товарообіг, мільйони українців, які працювали в Росії, системну співпрацю спецслужб. Чи повернеться все це у разі нормалізації наших міждержавних угод?

 

Думаю, що ні. Причин тому декілька.

 

1. Суспільні настрої. Якщо приєднання Криму, проведене з порушенням міжнародного права і порушенням базових російсько-українських договорів, все ж таки пройшло безкровно, то війна в Донбасі забрала життя вже понад 10 тисяч українців. Коли буваєш у Києві і спілкуєшся з місцевими експертами та політиками чи просто знайомими, то намацально відчуваєш, що Україна воює. Щодня в зоні АТО гинуть молоді хлопці, і про це повідомляють усі медіа. Радикальна меншість закликає розв’язати проблему сепаратизму силовим способом. Але більшість, на щастя, налаштована на пошук мирного виходу з цієї м'ясорубки. Однак і тих, і тих об'єднує глибоке переконання, що вони воюють не з якимись безрідними «терористами», а саме з Росією. Переконання в тому, що ми – «вороги», які хочуть будь-що-будь зробити боляче Україні, вже вкоренилося на рівні масової суспільної свідомості. Можна, звичайно, як колись, послатися на те, що є проєвропейський захід та проросійський південний схід України. Але, боюся, це вже багато в чому не так. Українські військові в зоні АТО розмовляють переважно російською мовою, носять російські ж прізвища, але при цьому вважають себе патріотами України, захищають її територіальну цілісність від зазіхань Росії. Так, на південному сході багато людей, які симпатизують Опозиційному блоку (спадкоємцю Партії реґіонів Віктора Януковича). Так, там не дуже популярна ідея прискореної євроінтеґрації та вступу України в НАТО. Але з кожним днем триваючої на Донбасі війни ці настрої згасають і на зміну (особливо серед молоді) приходять значно радикальніші (не в нашу користь) погляди.

 

2. Російська пропаганда робить з України суцільний фашистсько-бандерівський простір. Але це далеко не так. Справді дрімучі націоналістичні погляди розділяє лише дуже невелика частина суспільства, хоча крику з цього приводу багато. Наприклад, у Верховній Раді депутатів із такими поглядами явна меншість. А всі інші, потрапивши в інтернеті на відомі всій Росії телевізійні ток-шоу, тут же перескакують на інший ресурс, накопичуючи образу за очевидну несправедливість і пряму брехню.

 

У цей же кошик потрапляють і твердження російських офіційних осіб про антиконституційний характер зміни влади в Києві на початку 2014 р. Для таких висновків необхідно надати переконливі юридичні обґрунтування, вибудувані на конституції і законодавстві України. Поки ці обґрунтування не пред'явлені, обговорення природи того, що сталося із закінченням президентства Януковича, має явно пропаґандистський характер і дуже сильно дратує багатьох українців. До речі, група російських юристів під керівництвом професора Елєни Лук'янової такий аналіз зробила – і висновки там далеко не на користь версії про «антиконституційний» переворот.

 

3. Політика нинішнього українського керівництва спрямована на консеквентний відрив України від Росії у всіх можливих напрямах. Тільки 2016 року наш взаємний товарообіг впав на 30% порівняно з 2015-м. А порівняно з 2013 роком падіння чи не триразове! І цей процес триває. Не випадково після нещодавнього запровадження безвізового режиму між Україною і шенґенською зоною тут же з'явилося рішення Києва пропускати з 1 січня 2018 р. до себе росіян тільки за біометричними паспортами – і це ще не всі сюрпризи, які очікуються. А ми тут, у Росії, ще додаємо до цього погрозу ввести дзеркальні заходи при перетині кордону, переслідування Бібліотеки української літератури в Москві та її директора, пильну увагу поліції до дифіляд з жовто-блакитним прапором і футболок з українською національною символікою. Все це поступово, але неухильно призводить до розвертання мобільності українців зі сходу на захід. Наприклад, у Польщі вже зараз перебуває більше мільйона українців, чисельність українських студентів у польських вишах на порядок більше за тих, хто навчається в Росії. Швидко зростає і потік гастарбайтерів, які також змінюють напрямок своєї трудової міґрації зі сходу на захід. І це тільки початок.

 

4. Швидке інституційне зближення з Євросоюзом і НАТО. Всі в Європі та Києві чудово розуміють, що в осяжній перспективі Україна не стане повноправним членом ЄС і Північноатлантичного альянсу. Але вже до 2020 року українська армія має перейти на стандарти функціонування НАТО. Незважаючи на те, що економічні реформи йдуть так-сяк, Україна неухильно рухається у європейський інституційний простір. До речі, великий внесок у цей процес вніс ще Янукович і тодішня Верховна Рада, де більшість належала Партії реґіонів. Зі свого боку і ЄС, і НАТО тепер, судячи зі всього, схиляються до того, щоби замість свого механічного розширення перейти до створення смуги глибоко афілійованих із ними країн, на які формально не поширюються, наприклад, зобов'язання статті 5 статуту Північноатлантичного пакту або окремі пункти Маастрихтських угод. Фактично ж, однак, ці країни створять стратегічне підчерев'я ЄС і НАТО, що перебуватиме під їхнім безпосереднім контролем. У це підчерев'я, звичайно ж, потрапляють і Україна, і Грузія, і Молдова, і низка балканських країн. Росію з її претензіями на особливі відносини у цей простір вже попросту не пропустять.

 

То ж яке майбутнє російсько-українських відносин після врегулювання нинішньої відкритої конфронтації?

 

Найімовірніше, йтиметься про модель відносин, яка склалася між Сербією та Хорватією. Між цими, здавалося б, братніми республіками колишньої Югославії, близькими за мовою і культурою, пройшла кривава війна, лунали взаємні звинувачення у фашизмі, велася масована пропаганда ненависті. Нині підтримуються дипвідносини, проходять зустрічі лідерів країн, зростає товарообіг, але колишньої гуманітарної і людської близькості вже немає. Хорватія – член ЄС та НАТО, а Сербія досі мучиться в лабіринті свого конфлікту з Косовом (зрештою, і Сербія перебуває в процесі вступу до ЄС). І це, мабуть, оптимістичний варіант.

 

Щоби встигнути до нього, Росія повинна, по-перше, відмовитися від ілюзій, що Україна як блудний син рано чи пізно повернеться в лоно «братніх нам народів» або інакше розвалиться і не відбудеться як держава.

 

По-друге, треба вже зараз планувати наші відносини на період хоча б після нормалізації ситуації в Донбасі. Україні, до речі, теж, судячи з усього, бракує стратегічного бачення і свого власного соціально-економічного майбутнього, що включає повернений Донбас.

 

По-третє, треба активізувати зовнішньополітичні зусилля для того, аби все-таки досягти перелому в розвитку того, що називається «кризою навколо України». На цьому треку теж можливі різні комбінації і компроміси, пов'язані з реалізацією мінських угод, із діяльністю в рамках нормандського формату та з активнішою участю США. Але ця тема потребує окремого розгляду. Єдине, що нині вже стає очевидним, – конфлікт навколо України можна вирішити тільки в рамках перезавантаження всього комплексу відносин між Росією і Заходом.

 


Автор – львів'янин, російський економіст, член експертної групи «Європейський діалог»

 


Евгений Гонтмахер
Реанимация будущего
Ведомости, 26.07.2107
Переклад О.Д.

28.07.2017