Про те, що стурбованість є для неї станом ледь не перманентним, ми в Україні почали не без гіркоти жартувати ще під час Майдану, а можливо, й дещо раніше. Кажучи відверто, ми навіть устигли звикнути до думки, що в цьому й полягає головна роль Єврокомісії – не вирішувати і діяти, а час від часу впадати у чергову стурбованість, нервово оголошуючи про це впадання на весь світ.
Тож і цього разу можна було б якось не дуже й зауважити. Але цей раз виявився цілком винятковим. Бо цього разу Єврокомісія (в особі передусім свого очільника Жан-Клода Юнкера) чи не вперше за всі часи російської агресії відверто виступила на боці Росії проти США. Ні, звичайно, там не звучало чогось на зразок «руки геть від наших дорогих російських друзів!» У цієї стурбованості було трохи інше обличчя, а краще сказати маска – захист економічних інтересів «партнерів та союзників» США, тобто європейців. Мовляв, ми й самі знаємо, яке лайно ця Росія, й самі її як можемо щемимо, але отут, любі партнери американці, ви вже перебираєте, переступаєте межу і б’єте насправді по нас, по Європі.
Ця неприховано нервова реакція на посилення протиросійських санкцій, за яке нині взялися в Америці, проливає додаткове світло там, де панували радше самі здогади. Скажімо, такий, що, крім санкцій, бувають і «санкції», тобто їх, санкцій, імітація. А водночас і ще один – що наші європейські партнери з «антипутінської коаліції» практикують щодо Росії головно санкції другого типу, тобто «санкції». Й аж тоді, коли діло (з ініціативи американських парламентарів) запахло санкціями не фіктивними, а реальними, санкціями без лапок, для Росії болісно-нестерпними й, можливо, критично згубними, Єврокомісії, а за нею й іншим європейським акторам довелося заалярмувати й на секунду розкритись: «Ви що робите?! А про нас подумали?!»
Думати справді є про кого. Згадалось, як знайомий німецький журналіст Ґергард Ґнаук (працює для «Die Welt») якось надіслав мені свою статтю, опубліковану ще в листопаді минулого року, за гарячими слідами візиту в Москву тодішнього віце-канцлера німецького уряду, а заодно й федерального міністра економіки Зіґмара Ґабріеля (того самого твердого шредеріанця, котрий сьогодні вже чомусь міністр закордонних справ, тобто належить до найвужчого кола осіб, безпосередньо перейнятих т. зв. «реалізацією мінських угод»). Ґергардова стаття має дуже промовисту назву «Довга рука Москви» і являє собою надзвичайно проникливу, добре арґументовану констатацію того, яким насправді до непристойності високим є ступінь залежності Німеччини (читай – всієї ЄУ) від російських газових і нафтових потоків. Тобто коли ми в Україні ці речі поміж собою не без обурення обговорюємо, то навіть не здогадуємося, наскільки ми не перебільшуємо, а навпаки применшуємо масштаби явища. Ось лише дві цитати – показово, що редакція «Die Welt» вирішила оформити їх більшими літерами в ролі виносів до Ґнаукової статті. Перша: «Німецькі фірми разом із “Газпромом” будують другу лінію балтійського газогону. Ще один deal, який зробить нас ще залежнішими від Росії. ЄУ буде обдурено (в оригіналі düpiert – Ю. А.), режим Путіна здобуває бонуси». Друга: «Найбільше газосховище Західної Європи у Нижній Саксонії буде підпорядковано винятково Кремлю».
Згадується також, як у травні вже цього року в німецьких медіях випливла тема другого поруч із «Газпромом» путінського монстра – «Роснефти». Це трапилось у зв’язку з іншим візитом, дещо дзеркальним: у Берліні побував сам очільник «Роснефти» одіозний Сєчін. Він запропонував німецьким і, ширше, європейським «колеґам по бізнесу» широку перспективу нових спокус. «Протягом наступних п’яти років російський нафтовий гігант інвестує в Німеччину близько 600 мільйонів євро», – доповідала преса. З тієї ж статті дізнаємося про заснування в Берліні нової комерційної централі – «Rosneft Deutschland GmbH». Як і про те, що протягом перших двох місяців цього року (2017) німецько-російський товарообіг зріс дослівно «стрибкоподібно», а сам лише експорт з Німеччини в Росію – аж на 36 відсотків. Інша тодішня публікація деталізувала роснєфтівські плани під не менш драматичним заголовком «Уже невдовзі – мережа російських автозаправок по всій Німеччині».
Що ж, коли економічні санкції, покликані зупинити агресора, виглядають насправді так, як вони виглядають, то й «мінські угоди» виконуються так, як вони виконуються. Бо агресор, виявляється, не те що в ус не дує – він ще й ненастанно нарощує потугу обох своїх найдовших рук – і «Газпрому», й «Роснефти». Здобуває чергові бонуси й на виручені кошти безперервно доозброюється, причому на всіх гібридних напрямках своєї гібридної війни.
З усього випливає, що бурхливо стурбована реакція Єврокомісії й особисто пана Юнкера на американську спробу нарешті зробити агресорові боляче оголила дуже системну і глибоко запущену ситуацію. Проте якщо вже по-чесному, то і Юнкер, і всі інші високоповажані захисники «економічних інтересів Європи» мали б називати об’єкт їхньої стурбованості значно конкретніше: не абстрактна «Європа» як така і навіть не «партнери з G7» у цілому, а дуже конкретна жменька енергетичних концернів – німецьких, французьких, італійських, австрійських, кожен з яких дедалі очевидніше провалюється в зону цілковитого контролю з Кремля.
Хоч на цьому тлі з’являються й добрі новини, за одну з яких щиро подякуймо тим-таки порушникам єврокомісійного спокою – американським парламентарям.