Нова креатура нового кіно і нової філософії життя – «Атомна блондинка», чий прес-показ відбувся в столичному кінотеатрі «Сінема-Сіті». Вона затверджує нові приписи і творить новий час – від нині фемінізм не виборює собі місце серед чоловіків. Чоловіки лягають під ударами жінки, а жінка, навіть отримуючи у відповідь, не жахається і не відступає: лід у ванні і горілка з льодом – ось її відповідь на синці та кров… Забудьте про Бонда, він сам, його штучність і його мачизм – в минулому.

 

 

Одна моя знайома працює в спортивному клубі, де проводяться тренування з ММА, тобто, змішаних бойових мистецтв, або, що простіше для розуміння масового читача, – боїв без правил. Цим видом спорту займаються обидві її доньки, старшій – 14 років, а молодшій – лише 8. Відверто здивований таким материнським потуранням, я спитав, для чого вона віддала малу, та й ще в такому ніжному віці, в подібний заклад. На що отримав відповідь просту і знакову: по-перше, їй подобається, – відповідає вона мені, – а по-друге, мала каже, що тепер в школі її бояться (і плачуть!) всі хлопці, і не тільки в класі й її віку... Погодьтеся, це суттєва зміна парадигми життя: раніше жінки намагалися сподобатися за допомогою своєї зовнішності та сексуальності, якщо не хлопцям, то хоча б собі, а тепер їм подобається лякати і володарювати!.. Чи це було завжди, а чоловіки просто хибно сприймали бажане за дійсне?

 

Мистецтво успішно експлуатує міф про жінок-воїнів, легендарних амазонок, починаючи з античності. Сучасний Голівуд пропонує чергову версію, викладену в гламурній «Диво-жінці»: амазонки існують і в наш час, а з огляду на спорідненість їх з богами, – будуть існувати вічно. «Атомна блондинка» не звертається до таких пафосних і ефемерних речей як стародавність, чи, тим паче, вічність. Все тут і зараз. Наш час. Німеччина листопада ‘89-го року. Тобто, в канун розвалу Берлінської стіни. І красива білявка серед дикого хаосу політичних пристрастей «Штазі», КДБ, ЦРУ, МІ-6 та французів за володіння інформацією, територією і, зрештою, світом… Ці тестостеронові бійки і міряння, у якої країни член більше, можна було б назвати цілком звичайними ознаками людського існування, якби не та сама білявка, якби не її… кулаки. Краса – велика сила. Краса плюс сексуальність – ще більша, і Мата Харі це чудово знала і вправно використовувала. Але вона погано закінчила. Для сучасної жінки – це не вихід. Сучасній жінці мало керувати керівником, яким себе вважає чоловік. Психологічні маніпуляції, багатозначні (?) погляди та знаки (?!) складених бантиком вуст – це раритет, анахронізм. Дієвість американців в усьому світі, як представників супердержави-без-лапок, вимагає щоразу швидшого, прудкішого кроку вперед. «Атомна блондинка» і є цим кроком. Культурним, соціальним – світоглядним. І навіть більше – героїня не просто наступила на п’яти чоловікам, вона зайшла на їх територію, конкретно віддавила всім ноги і образно дала всім прикурити. Хоч прикурити давали їй – і образно кажучи, і запальничкою.

 

 

Велика передфінальна бійка, знята несамовито довгим планом, без (зорово) монтажних стиків, більше нагадує бій без правил, а не зняту за правилами Голівуду як-завжди-вихолощену-сцену для широкої аудиторії з рейтингом «12+». Звісно, фільм отримав рейтинг «R», тобто «особам до 16 років без супроводу батьків вхід заборонений». Але все одно – спосіб фільмування власне цієї сцени і багатьох інших, коротших, виходить за межі навіть незвичних поодиноких фільмів, спланованих для немасової аудиторії. Бійка іде довго, з контактними ударами в голову, корпус, ноги і пах, з падіннями, кров’ю на обличчі (а не тільки в кутиках губ), синцями і гематомами. Тобто, камера вихоплює всі ті ознаки побиття, які і бувають при реальних ударах! Такого в мейнстрімовому кіно зазвичай не роблять: і щоби вкотре ствердити умовність зображувального на екрані, і щоби не налякати глядача.

 

«Атомна блондинка» ставить правила догори дригом, адже цей фільм і є мейнстрім!

 

Брутальність фільму навмисна. Спершу, через жанр. Шпигунський детектив, знятий за мотивами коміксу («Найхолодніше місто» Ентоні Джонсона), де жорсткий екшн поєднується з еротикою, атмосферним нуаром і політичними махінаціями. Крім того, важливо, ХТО фільм знімав і НА ЩО сподівалися продюсери. Мова про Девіда Лейтча, видатну людину в царині бойовиків. В ‘90-х він починав простим каскадером, з часом став дублером Бреда Пітта в «Бійцівському клубі», «Трої» та «Містері тамісіс Сміт»; в 2000-х вже виріс до координатора та хореографа боїв в «Росомасі», «Механіку» та багатьох інших фільмах. Саме він мав би дебютувати в режисурі «Джона Віка» з Кіану Рівзом в головній ролі, але після двох років опікуванням проектом його «пішли» – режисером залишився його друг по бойовим мистецтвам Чад Стахельські. Проте Девід одразу ж знайшов собі заміну – комікс «Найхолодніше місто», що вийшов 2012 року і почав стрімко набирати прихильників. Та лише 2015 року студія-правовласник дала зелене світло на зйомки. І лише тому, що а) «Джон Вік», з 20-мільйонної малобюджетки став 90-мільйонним блокбастером, і б) на головну роль згодилася Шарліз Терон. Чому ці пункти стали вирішальними? Бо продюсери вирішили зробити ноу-хау – випустити «жіночу» версію «Джона Віка», мовчазного-красунчика-найманого-вбивцю.

 

 

І Терон підійшла ідеально. Адже крім популярності і краси у неї була історія її життя (мати застрелила батька) з додатком – певно вже фрейдистським – нездоланної рішучості продовжити свій акторський досвід, заглиблюючись в невідомі і темні нетрі таланту. Задаючись питанням: як далеко ти можеш зайти у своїх пошуках форми і задля розвитку власного амплуа? – вона йшла паралельно шляху Фауста. Спустилась на дно драми з «Адвокатом диявола» і «Північною країною», а глибинними озерами-близнюками для неї стали «Монстр» і «Шалений Макс…». Саме вони допомогли їй «дійти» до рішення взяти участь в «Атомній блондинці», де насильство, смерть і брехня зливаються в один тугий згусток зла, мов та гноївка в каналізації Нью-Йорка з «Мисливців за привидами»: енергетична матеріалізація думок збочених і лицемірних людей, повних гніву та лукавства.

 

Не приведи Боже – обидві «… блондинки» не мали на меті моралізаторство чи якесь засудження будь-якого способу життя. Так само мова не йшла про боротьбу зі злом шляхом утворення добра з кулаками. Обидві блондинки взагалі не говорять про зло чи добро. А лише про кулаки. І про їх використання жінками. Не амазонками і не чудо-жінками. Нехай ШарлізТерон грає шпигунку, вона – просто жінка, зі своїми перевагами і недоліками, пристрастями і тарганами в голові. Володіє навичками бойових мистецтв і знає мови; красуня, що спить з чоловіками і з жінками, стріляє і бреше на весь світ, має чисте серце і брудну совість, грає і виграє всіма правдами і кривдами. Ніби нічого нового: без бійок – лише із вбивствами – такою була героїня «Основного інстинкту» Пауля Верхувена. Без бійок і вбивств – це героїня «Фатальної жінки» Брайана Де Пальми. А із бійками, вбивствами, мовами і красою такою для масового смаку зробили «Диво-жінку» Петті Дженкінс. Тої самої Дженкінс, яка свого часу зняла «Монстра» з Терон, правдиву, моторошну і спопеляючу драму про гірку жіночу долю. Цілком можливо, що саме через це Дженкінс і покликали – щоб особисто вона все переграла, змінила вектор, мінус – на плюс, програш – на великий куш, а чудовисько – на чудову жінку. Картинно чудову. Де кулаки б’ють на в кров, де насильство не натуралістичне, а сексуальність – асексуальна. І спідничка в бійці не задирається. Це та умовність, за яку і сприймають кіно. Чесна кінематографічна брехня.

 

«Атомна блондинка» – інший бік медалі обох диво-жінок – і образу, створеного фільмом, і самого фільму. Хоча «… блондинка» не є «Рейдом» Гарета Еванса, де насильство в бійках переходить не тільки межі кіно, а й, здається, саму реальність, знову ж таки повертаючись у вигадку. Девід Лейтч створив формальний аналог «Джона Віка», його сестру, таку собі «відповідь Чемберлену». З балачками і еротикою, відсутніми у чоловічій версії, з лесбійською еротикою і довгими балачками, що є одночасно плюсом і мінусом фільму. Одним словом, «Атомна блондинка» ілюструє світову тенденцію маскулінізації жіноцтва. Її головна місія – артикулювати черговий меседж сучасної жінки «я можу».

28.07.2017