Коли ми чуємо слово "криза", з усіх сторін як стерв’ятники злітаються релігійні та світські месії зі своїми простими рецептами, що гарантують порятунок. Остерігаймося їх!
Майже сто років тому англійський журнал звернувся до відомих світових діячів культури з питанням: "Що не так у світі?" Один з моїх найулюбленіших авторів відповів: "Дорогі пані та панове, це я. До ваших послуг. Гілберт Кейт Честертон’’.
«Криза» – це нині одне з найбільш вживаних слів у публічному житті. Криза триває тут і зараз, і стосується вона не лише того, що знаходиться у банківських комп’ютерах. Вона переноситься як полум’я до національних та транснаціональних політичних структур і, у вигляді масових заворушень та протестних молодіжних рухів, виливається на вулиці та площі міст різних континентів.
***
Зрозуміло, що такий сміливий політичний та економічний проект, яким є об’єднання Європи в одну цілісність, збудований на фундаменті спільних цінностей, стикається з різними проблемами.
Чи можемо ми у сучасній Європі дійти до порозуміння, які цінності насправді визнаємо? Відповідально заявити, що живемо згідно із цими цінностями? Чи демократія, яка виникла в рамках національних держав, може функціонувати також і на транснаціональному рівні?
Але поворот від будівництва об’єднаної Європи до національних держав, який нам пропонують націоналісти та популісти, не є вже можливий. Європа може витримати економічну конкуренцію лише як сильне об’єднання. Те, чого прагнуть ті, які виступають проти європейської інтеграції, проголошуючи гасло "національного суверенітету", не є суверенітетом держави, а лише їхнім власним суверенітетом у півмороку корупційного поєднання політики та економіки.
Корупційні скандали, що вибухають у посткомуністичних країнах, відкривають крок за кроком неприємну правду: йдеться не про якісь "мафіозні структури", котрі атакують ззовні державний апарат – це продукт системи, яка після падіння комунізму була створена у багатьох східноєвропейських країнах.
Почалася лібералізація економіки, але вона не супроводжувалася створенням надійної правової системи, відтак виникла політично-кримінальна мережа; ті, хто її створював, винаймають політичні посади, аби провадити свої шахрайські операції за рахунок тих, хто платить податки. Організована злочинність не проникає ззовні, з якоїсь таємничої субкультури – корупційний альянс політично-економічних еліт народжується у самому центрі політичного життя. Коли чую побоювання, чи не завдає нам шкоди також і Європейська Унія, то мушу (без надмірної ідеалізації ситуації на Заході, який має свої проблеми) поставити собі запитання, чи ми не вносимо до Європи специфічних вірусів наших посткомуністичних систем.
***
Політика та економіка є найбільш видимою частиною нашої дійсності. Варто, однак, звернути увагу на ширший контекст, який змінює наш природній (кліматичний), демографічний та соціальний простір. Я зовсім не хотів би нехтувати потребами економічно-політичного аналізу сучасної кризи і пошуку її технічних рішень. Але ця криза є лише симптомом глибшої кризи нашої цивілізації, вона увійшла в заключну фазу кризи "я" сучасної людини, у якій у той чи інший спосіб усі ми беремо участь.
Якщо ми запропонуємо рішення, яке жодним чином не вплине на наше "я" – тобто буде позбавлене погляду на те, звідки ми взялися на цьому світі, як розуміємо себе і світ та як з ним чинимо – теорії, які можуть бути і привабливими, яскраво-зеленими чи червоними, зовсім не допоможуть зрозуміти дерево життя, пізнати добро і зло. Не лише з економічними структурами чи політичними системами (які ми сприймаємо як щось зовнішнє щодо нас), але й із нами самими не все гаразд: нашим "я", станом нашої людяності.
Мені чуже проповідницьке та моралізаторське паразитування на кризі. Ще теолог Дітріх Бонгеффер у саркастичний спосіб відкинув тактику тих християн, які не в стані звернутись до людини, що є сильною та щасливою, а тому чекають на кризу – бо натякають людині, що вона перебуває у кризі і що її правдиве щастя насправді є нещастям; вони чекають на кризу як на відповідний момент, коли перед розгубленою людиною можуть нарешті виставити столи зі своїм крамом: месіаністичними пропозиціями чи таблетками з опіумом у вигляді освячених втішань та обіцянок.
***
У нашому "постмодерністському та постсекулярному" часі ми з кожного боку чуємо про "повернення Бога" і повернення релігії. Визнаю, що побоююся радше Бога, який повертається у вигляді політичної релігії. Я радше довіряю дорозі, яку визначив Емануель Левінас: Бог "беззастережно" проявляється у ближньому, у людині, за яку я несу відповідальність. Не можна не побачити, що в основі сучасної економічної кризи лежить власне фатальна відсутність відповідальності.
Цілком може бути, що економічному аспекту цієї кризи присвячується стільки уваги тому, що вона не лише болісно впливає на матеріальний рівень життя багатьох людей і похитнула соціальну безпеку, а й підірвала "грошетеїзм" – релігію грошей, яка в наш час тишком-нишком заступила традиційний монотеїзм юдео-християнської традиції.
Ця революція у системі цінностей непомітно змінила світ: все нові й нові, щораз більші сфери реальності ставали РЕЧАМИ, які не треба більше шанувати як партнерів – з ними можна чинити усе вільно, як з предметами, трактуючи їх як ТОВАР. (Ця тенденція поступово заволоділа ставленням до людського життя: у твердженнях прихильників абортів з’явився аргумент, що людський плід є "частиною живота", з якою можна обходитись вільно, як із річчю; а вже вершиною всього є пропозиції генної інженерії, аби під етикеткою "людина" вивести на ринок значно ефективніші продукти, ніж застарілий вид Homo sapiens). Активно коментований короткий фрагмент праці Вальтера Бен’яміна "Капіталізм як релігія" варто нині знову уважно прочитати: Бен’ямін показує, що сутністю капіталізму є пропозиція "спокутувати постійну вину/борг" (слово "гріх" у багатьох мовах – див. латинське слово "debitum" чи німецьке Schuld – означає те саме, що й "борг"). В умовах нинішньої кризи голос християнства не повинен обмежуватись лише банальними та неефективними моралізаторськими фразами про капіталізм як культ мамони і золотого тільця; християни повинні прагнути до глибшого теологічно-релігієзнавчого аналізу фінансового пантеїзму сучасного світу. Гроші справді стали таїнством буржуазного світу, "видимим знаком невидимої благодаті", що забезпечує участь в усіх благословеннях суспільного життя (а в цьому сенсі другим боком чи карикатурою на християнську теологію таїнства та благодаті – цінностей "даних задарма").
Автор цього спостереження теолог Ганс-Йоахім Гьон проте додає, що обоження економіки було спричинене певною мірою також християнством через ЕКОНОМІЗАЦІЮ СВОЄЇ ТЕОЛОГІЇ (згадаймо вчення про "рятівну вартість самопожертви Христа", особливо у версії Ансельма, середньовічного філософа, про "сплату боргу дияволу") і через практику (індульгенції, замовлення служб і молитов тощо). Дорога від Vergelt’s Gott до Vergott’s Geld (від "Бог віддячить" до обоження грошей) не є аж такою далекою!
***
Нинішня криза є надто масштабною, аби її подолання залишити лише в руках економістів та політиків (причому нам не варто недооцінювати їхньої компетентності та позбавляти їх відповідальності за цей процес). Зрештою, кожна хвороба та кожна криза також є духовною справою.
Ми чуємо слово "криза" – й одразу з усіх боків злітаються як стерв’ятники релігійні та світські месії зі своїми рецептами, простими та з гарантією порятунку. Остерігайтеся їх! Криза як особи, так і суспільства не повинна обов’язково викликати страх та істеричні реакції. Криза є природнім провідником у житті, вона схожа на камені в руслі річки, які надають життю розвитку, динаміки та привабливості.
Тим, з чим у світі не все гаразд, є ми (і особливо часто) самі.
А наша віра нам каже: Бог є настільки добрим гравцем, що на кожен наш неправильний крок може відповісти таким чином, аби сповнилися слова: "А де збільшився гріх, там зарясніла благодать". Це не заохочення для фальшивих гравців, а лише виклик для нас, хронічних дебютантів, аби ми вчилися на власних помилках та відкривали нові можливості там, де охоплює нас спокуса покори, що пригнічує.
Томаш Галік (1948 р.н.) – видатний чеський філософ, теолог та есеїст. Католицький священик, висвячений таємно у 1978 році. Викладач Карлового університету у Празі, настоятель празького університетського храму Найсвятішого Сальватора, президент Християнської академії у Празі. Був одним з радників президента Чехії Вацлава Гавела.
Tomasz Halik
Fałszywi mesjasze
Gazeta Wyborcza, 30.06.2012
Зреферував Омелян Радимський