Росія Заходу

Міф про жовтневу революцію ще живий; діяння Леніна і Троцького досі пробуджують симпатію серед деяких іспанських ліваків. Згадки про 1917 рік не можуть бути невинними, бо його наслідки, що позначили ХХ ст., досі до нас апелюють.

 

 

Російський революціонер Лев Троцький провів в Іспанії останні місяці 1916-го – лише за рік перед взяттям влади у Петрограді. То була нещаслива подорож: вигнаний із Франції, він гуляв Мадридом, в якому насолоджувався музеєм Прадо, доки поліція не ув’язнила його і не відіслала в Кадіс – чекати корабля, який би вивіз його з країни. Троцький знав заледве кілька іспанських слів, але вловив певні особливості іспанського життя: наприклад, погану славу політиків, соціальну нерівність і владу Церкви. Його вразили длявість, приязність і спека. Діставшись свого нового пункту призначення, він написав, що аграрна проблема і гарячий норов її мешканців роблять Іспанію – після Росії – місцем, де революція є найімовірнішою.

 

Оця паралель між двома крайніми точками Європи вже мала передісторію: Мігель де Унамуно стверджував, що обидва народи поділяють однакову містичну релігію і селянську общинну сутність. Стереотипи говорили про вікову відсталість і східну екзотичність, про дещо диких людей. Навіть ширина їхніх залізничних колій була більшою, ніж зазвичай на континенті. Король Альфонсо ХІІІ думав, що перша з російських революцій 1917 р., яка змусила царя зректися трону, може повторитися в Іспанії – зокрема якби та вв’язалася в європейську війну, як це зробила Росія.

 

Кілька місяців події підтверджували правоту авгурів. Того самого літа в Іспанії відбулася низка різних революційних замахів: військової хунти, яка виражала корпоративну образу; прихильників автономії Каталонії і республіканців, які скликали парламентську асамблею, щоб вимагати реформи конституції; і робітничих профспілок, що розпочали всезагальний страйк. Були ті, хто думав про повторення російського досвіду – з конституційним процесом, контрольованим робітничими і солдатськими радами. Та Іспанія не була Росією: в момент істини каталонський середній клас не приєднався до страйкарів, а військові придушили профспілкове повстання. Іспанська монархія, більше схожа на італійську, ніж на царську імперію, витримала удар.

 

Справжня віра, яка прийшла в Іспанію з Росії 1917 року, не була вірою демократичного лютого – то була віра червоного жовтня, потужний політичний міф, який змінив світовий ландшафт, розділив лівих і нажахав правих. Андалузьке село пережило більшовицьке триріччя, коли наймити прагнули розподілу землі, чого добилися росіяни – а той час консервативні верстви застерігали від радянської загрози, щоб запровадити авторитарні рішення. Проте обмежена інформація інколи могла зіграти злий жарт. Анархо-синдикалісти з Національної конфедерації праці з ентузіазмом сприйняли оте радикальне порушення суспільного ладу, а соціалісти вирішили прозондувати свій вступ у новий Інтернаціонал. Однак подорожі з цією метою до Москви відбили у них таку охоту, бо ті загартовані герої переслідували анархістів, вимагали дисципліни і нехтували громадянськими правами. Владімір Ленін це ясно виклав ошелешеному Фернандо де лос Ріосу, представнику Іспанської соціалістичної робітничої партії (PSOE): «Свобода – для чого?» На той час уже організовувалися іспанські комуністи.

 

Зненацька стара середньовічні Росія стала маяком, який освітлював майбутнє людства. В Іспанії публікували десятки книжок про цей експеримент, і численні мандрівники підтверджували його переваги. Утім, його прибічники не вийшли з марґінесу аж до Другої республіки, коли товариш Йосиф Сталін успадкував диктаторські інструменти Леніна і відправив у вигнання Троцького, дисидента в ім’я ленінського ідеалу. В середині тридцятих років сталінський режим приєднався до коаліцій проти фашизму, який прогресував у Європі, а його іспанські пішаки зробили те саме з Народним фронтом, який переміг на виборах 1936 р. Вони пройшли в парламент і взяли під контроль молодих соціалістів, хоча можливість революції «по-радянськи» – жупел, яким розмахувала антиреспубліканська правиця – була радше малоймовірною. За соціалістом Франціско Ларго Кабальєро закріпилося прізвисько «іспанський Ленін».   

 

Дещо ближчою до перетворення на Росію Заходу Іспанія була під час громадянської війни. Радянський Союз був єдиною значимою міжнародною опорою, котру мала республіка, і її військова потуга залежала від допомоги Сталіна – через що комуністи здобули в лояльній зоні вирішальний вплив. Ставши основним загоном контрреволюції, яка поклала край колективізаціям, що їх здійснили анархісти, коли виник конфлікт, комуністи застосували методи, вже випробувані в Радянському Союзі, де вони не лише знищили троцькістів, а й провели чистки найбільш відданих – у системі безмежного терору. Антисталінських марксистів з Робітничої партії марксистського об'єднання (POUM) було ліквідовано. У 1940 р. каталонець Рамон Меркадер, який був на службі у Сталіна, вбив Троцького в його мексиканському засланні.

 

Відтоді іспанський комунізм був основою опозиції до диктатури Франціско Франко. Після провалу партизанського опору він зайняв примиренську позицію, прагнучи принести в Іспанію плюралістичну демократію, а не автократичний режим в радянському стилі. Це дистанціювання посилилося, і Комуністична партія Іспанії завдяки своїй конструктивній позиції зіграла провідну роль в переході до демократії після смерті тирана. Від революційної мрії залишилося вже мало що, хоча усе ще зберігалися методи Леніна, строга ієрархія і чистка незгідних всередині партії. Її все більша маловажність закінчилася тим, що партія розчинилася в Об’єднаній лівиці, де вижила, незважаючи на розвал Радянського Союзу. 

 

Нині, через століття після російських революцій, позбавлені сенсу давні порівняння, і ніхто не міг би уявити совєтизовану Іспанію. Проте міф продовжує жити, а діяння Леніна і Троцького (менше Сталіна) досі пробуджують симпатії серед деяких іспанських ліваків. Особливо в партії Подемос, де її ініціатори, що говорили про приємний ленінізм, не приховують свого захоплення Жовтнем, його силою і методами. Пабло Іглесіас Турріон застосовує революційну риторику і вшановує «отого голомозого», «блискучий розум», що вдовольнив бажання робітників. Згадки про 1917 рік не можуть бути невинними, бо його наслідки, що позначили ХХ ст., досі до нас апелюють. 

 


Хав’єр Морено Люсон, професор історії в Мадридському університеті Комплутенсе

 


Javier Moreno Luzón
La Rusia de Occidente
El País, 20.07.2017
Зреферувала Галина Грабовська

 

25.07.2017